Олексій Луговой на власні очі бачив не лише початок і завершення Другої світової війни, а й історичні постаті, ідеї і думки яких ми досі намагаємося розгадати. Бачив зраду союзників і страх тих, які прагнули бути героями. Науковець жив у Підкарпатській Русі, Празі, Астрахані, Мордовії, Ужгороді, тому в різні періоди життя може називати себе як європейцем, так і росіянином. Сьогодні, як і на початку свого життєвого шляху, живе на Закарпатті. За 10 років дитинства тут йому довелося вивчити 6 державних гімнів – настільки швидко змінювалася влада, за якої жив.
Після відомого Олександра Грабара Олексій Луговой був другим орнітологом на Закарпатті. Він народився 1930 року в Ужгороді в родині російського емігранта. Згодом сім’я виїжджає до Праги, однак спогади дитячих років Олексія Євгеновича саме з Ужгорода:
– Це було маленьке місто: за розповідями мами, у 1926 році тут по вулиці Корзо ще гнали стадо корів на набережну й далі – у бік сучасної площі Народної, бо там були луки, болото. «Галаго» з італійської – болото (будівництвом там займалися робітники з Італії). Тому й прижилася в нас назва мікрорайону «Галагов». Ці спогади описані у моїй книжці «Калейдоскоп юних років».
На розі вулиць Корзо та Духновича був магазин-кондитерська Пурми, який починав свій бізнес з того, що у вихідні у місцях відпочинку ужгородців – Невицькому та інших – продавав солодощі. Потроху ставши мільйонером, Пурма був у місті майже монополістом з продажу справді дуже смачних кондитерських виробів. На другому поверсі його магазину було кафе. Тут можна було не тільки покуштувати його продукцію, а й послухати музику, потанцювати.
Навпроти фешенебельного магазину Пурми на Корзо притулився маленький магазин, хазяїном якого був турок або серб, але в турецькій фесці на голові. Він готував і продавав різноманітні східні солодощі – рахат-лукум, «турецький мед», халву різного смаку… Цього конкурента Пурма не міг позбутися.
Там, де ще недавно був «Золотий ключик», у часи Чехословаччини торгувала кавою фірма «Meinl». Один із металевих циліндрів, у якому вона містилася, досі зберігся у кафе «Під замком» (колишній «Снек»). У згаданому магазині таких циліндрів було багато, тут же каву мололи, варили…
В Ужгороді жило багато євреїв старовинного вигляду, які знали ідиш, спілкувалися між собою саме цією мовою. Про таких тепер можна прочитати хіба що в Шолом-Алейхема. Вони були власниками більшості ужгородських крамниць. У приміщенні сучасного біофаку була єврейська школа.
у центрі міста, на площі Корятовича, неподалік ринку, постійно можна було бачити дуже колоритну людину – гострильника ножів. Усі господині приходили до нього. Він додавав незабутнього колориту нашому місту зі своєю переносною гострильнею! На жаль, ніхто із закарпатських художників його не зобразив. Як і пастуха, який колись гнав по Корзо череду корів. Він, за розповідями мами, був одягнений у верховинський одяг, мав широкий пояс, гуню, та ще й в’язав спицями шкарпетки. Згадую сажотрусів у їх оригінальному чорному одязі. До сажі на їхніх плечах усі хотіли доторкнутися – на щастя. У день Нового року сажотруси надівали чорні циліндри й ходили квартирами, вітаючи ужгородців зі святами. Отримували за це винагороду, зрозуміло. Сьогодні, на жаль, таких колоритних людей в Ужгороді майже не стрінеш.
Повне інтерв’ю з науковцем читайте ТУТ.
Наталія Каралкіна,
фото Віталія Завадяка та з мережі Інтернет
