Не вважає себе кар’єристкою, для неї все – це сім’я. Зізнається: коли сплануєш свій час, його вистачить на все. Оминає суперечки, має зважений і спокійний характер. Минулого року стала заслуженим журналістом України. Нещодавно на основі її публікацій з’явилась книга. Сьогоднішній гість рубрики “Дверна щілина” газети Карпаті Ігоз Со – Тетяна Літераті, кореспондент газети “Ужгород”.
- Ви написали низку журналістських досліджень про обласний центр, які і стали основою нової книги…
- Факультет журналістики закінчила в 2005-му. Але за рік до цього вже працювала в газеті Ужгородської міської ради. З тих пір безперервно тут і знаходжуся. Певний час дописувала до регіонального видання “Старий замок Паланок”, той період був дуже цікавий. Журналісткою прагнула стати тому, бо хотіла багато подорожувати. Тоді це здійснилося: об’їздила все Закарпаття. Те, чим зараз займаюсь, розпочалося з інтерв’ю з колекціонером Олександром Волошином, який показав мені оригінальні світлини старовинного Ужгорода, розповів їхні історії. Почуте справило на мене незгладиме враження, особливо коли усвідомила, що про старий Ужгород, що з тих пір невпізнанно змінився, майже ніхто нічого не знає. І я розпочала свій проект “Втрачений Ужгород”, над яким працюю вже три роки. Публікації готую для сайту “Про захід”, але попри це матеріали цієї тематики регулярно з’являються і на шпальтах нашого видання. Ці статті присвячені тим людям, котрі жили у вже неіснуючих будівлях міста і яких вже не пам’ятають. Вважаю важливим показати минуле особистостей, які мали вплив на формування обличчя Ужгорода. Це дуже складно, бо протягом ХХ століття містом керували різні влади й кожна з них по-своєму ставилася до розвитку території.
- Що спонукало до написання книги?
- Близькі друзі й знайомі систематично заохочували зібрати свої публікації про місто в одну книгу. Але власними силами це важко здійснити. Підрахували, у скільки воно обійдеться, і я зрозуміла, що в мене таких грошей немає. Проте обласна держадміністрація має проекти, які стимулюють молодих авторів. Подала свої дописи й виграла грант. ОДА перерахувала необхідну суму, і на світ з’явилися 300 примірників книги, яку роздали переважно в бібліотеки краю. Друкарня мала можливість виготовити й більшу кількість, але там не вірили, що й ці екземпляри розійдуться. На презентацію у кав’ярню “Під замком” прийшло багато людей, яких зацікавила моя робота. Таким чином це змотивувало директора друкарні випустити ще кілька сотень книг. Гадаю, загалом вдалося реалізувати близько тисячі примірників, що на теренах області хороший результат. Тепер видання можна знайти і в Угорщині, повезли його також до Нью-Йорка, Канади, в Казахстан. Було б непогано перекласти книгу на угорську чи англійську. Останнім часом мої публікації регулярно з’являлись в регіональній угоромовній газеті “Карпатолйо”.
- Коли завершиться дослідження?
- Невідомі історії Ужгорода стали надзвичайно популярними, помітила, що люди все більше цікавляться минулим міста. З написаних на цю тему загалом 150 статтей відібрала 30. Писала переважно про старі будівлі, про тих, хто тут жив. Старалася вдихнути в них життя. Поки що не бачу кінця цієї історії, моя зацікавленість теж невичерпна. Я завжди в пошуку – досліджую, вивчаю архівні документи й «копаю» все глибше. Проблема в тім, що люди мало знають про минуле, в тому числі й про власне. Тому не те, щоб завершити – навпаки: маю намір продовжити проект. За можливості випустимо ще одну книгу, але в іншому висвітленні.
- Розкажіть про сім’ю.
- Маємо 10-річного сина, чоловік теж працює в журналістиці. Познайомились на роботі, з тих пір він уже головний редактор. Тому розуміє мій стан, коли багато часу потребують пошукові дослідження, їх опрацювання. Батьки не мають вищої освіти, вони прості люди, не дуже цікавляться тим, чим займаюсь. Але коли мама прийшла на презентацію книги, вона зі сльозами на очах споглядала, скільки людей хотіли мене почути.
- Чим відволікаєтесь від рутини?
- Може, посмієтеся з мене, але коли маю вільну годину, то сідаю за комп’ютер і шукаю архівні матеріали, читаю старі газети. Велика перевага, що від батька навчилася угорської мови і хоча повільно, але вже працюю і з угорськими джерелами. Між іншим, у кого є сім’я, знає: у нас «вільний» час витрачається на ведення домашнього господарства, виховання дітей.
- Чим можна вас образити?
- Критикою, безумовно, ні. Не ображаюся навіть тоді, коли на мою адресу звучать несхвальні відгуки. В цій сфері хто швидко ображаєся, той не рухатиметься вперед. Не беру все це близько до серця. Ставлюся до цього з розумінням, спокійно.
- На що звертаєте увагу насамперед в людині?
- Не знаю. В рамках професії день у день спілкуюся зі стількома людьми, що вже не звертаю увагу на деталі. Багатьох дивує, що наприкінці тижня чи вечорами не відвідую нікого. Це пояснюється тим, що в такий час вже прагну побути на самоті. Людей можна пізнати, коли слухаєш їх, спостерігаєш за ними. А це – не просто.
- Які людські риси вам симпатичні?
- Поважаю оптимістів. Оминаю тих, хто скаржиться. Бабуся навчила мене цінувати те, що маємо. Хто захоплений і має бажання щось здійснити, тих полюбляю. Мені симпатичні відкриті й відповідальні особистості. Для мене важливе попереднє планування дій, без цього все розсиплеться. Якщо цього не існує, не маємо змоги звертати достатньо уваги на сім’ю, не буде ефективною наша робота і почуватимемо себе невмотивованими.
- Маєте кумира?
- Не маю. Нікого не ідеалізую, ніхто не досконалий. Історія довела, що навіть найвідоміші особистості мають прогалини. Моя моральна фортеця – чоловік. Він на дев’ять років старший і надзвичайно мудрий. За фахом – фізик, і вже з цього можна здогадатись – у нього раціональне й логічне мислення.
- Чим вас можна переконати?
- Це не важко, я прислухаюсь до людей. Підтримую розсудливі думки і я зовсім не настирна й не вперта.
- Ви небагатослівні?
- Так. Дякуючи професії. Стільки розмовляю з іншими, що вдома або серед друзів затихаю. Завдяки Федору Шандору спробувала себе в ролі екскурсовода по місту. Тоді звернула увагу на те, як важко говорити для інших. Писати набагато простіше – можу спокійно все обмізкувати, зважити, це – мій світ. Не полюбляю сперечатись, оминаю конфлікти, особливо з близькими. Намагаюсь завжди зберігати внутрішній спокій.
- Що робите рідко, а треба б більше?
- Дуже рідко бачу батьків. Варто більше часу проводити з ними у Чопі.
- Яка у вас потаємна мрія?
- Що неможливе, про те не мрію. А те, чого можна досягти раціонально, над тим працюю і доводжу до логічного завершення.
Джерело:
