Президент України заявив: необхідно приймати закон на захист прав національних меншин, що проживають на території країни. Потім конкретизував: потрібно забезпечити такі правові норми, які врегулюють усі міжнаціональні питання, у тому числі право на використання рідної мови.
Після порошенківського українізованого закону про мову все це звучало, як музика омріяних сфер. Але відтак небесна гармонія перетворилась у спів сирен, бо Володимир Зеленський доповнив: до прийнятого весною нинішнього року закону про мову не бажано вносити поправки, бо це може вдарити по його престижу і парламенту.
Після цього вважаю закономірним запитання: «Як можна творити правові норми, які гарантуютьзахист українських національних меншин таким чином, що залишаються в силі вимоги, які забороняють спілкування на рідній мові, окрім як на побутовому рівні?» Про те вже не згадую, що зберігаються, за логікою президента, положення, які прирікають на смерть національну освіту.
Для вирішення цього подвійного стандарту вже недостатньо одного шоумена, хоч і геніального, потрібне диво. Або ж повага до демократичних цінностей. Проте зрозумілі пояснення важко узгодити із проголошеною політикою команди Зе, з її прагненнями нічого не використовувати з практики колишньої влади.
Зокрема, як може призвести до втрати престижу скасування завідомо недоброякісного документу, який таврує багатьох громадян України, коли у фракції, що складає більшість у Верховній Раді, немає жодного представника з попередніх законотворців? Це саме можна сказати про президента, адже до обрання у Зеленського не було жодних конкретних стосунків із політичним бомондом, отже, він не відповідає за жодні його промахи.
Половинчате рішення полягає в тому, коли парламентська більшість молвчазно сприймає прийняті законодавчі акти своїх попередників, спрямовані проти національних меншин, погоджується з такою обтяжливою спадщиною. Це все найімовірніше може призвести до втрати здобутого авторитету.
Горват Шандор
