20.00 за київським часом. Чопський вокзал. На пероні щонайменше кілька сотень людей. Ось мати пригортає двох діток віком 8-10 років, ось літні чоловік і жінка, обійнявшись, сидять на якійсь валізі й сумно дивляться під ноги, десь іще прямо на великих клітчастих сумках дрімає біженка, ще якась дівчина притискає до грудей невелику собаку, яка, здається, від стресу теж упала в апатію. Людей стільки, що вони просто не поміщаються в приміщенні й ходять пероном, у всіх на обличчі печать такого смутку, що не передати. Хтось плаче. Всюди розмови, але якісь притишені, сумні, почасти – злі… Поміж усіх цих людей – волонтери Червоного Хреста: приносять воду, комусь міряють тиск, з кимось просто розмовляють, заспокоюють, утирають сльози… Картина така, що просто зупиняється серце від болю: скільки людей були вимушені покинути рідну домівку, друзів, близьких, усе, що нажили роками – і тікати світ за очі, рятуючись від російського агресора? Від нелюда, який гумовим чорним черевиком іде й втоптує в українську землю саме життя…
Прокльони на адресу російської влади то тут, то там зриваються з вуст…
Електричка «Чоп-Захонь», що мала відправлятися о 20-й, вирушила заледве о 22.00: весь цей час потрібен був для того, щоб у пришвидшеному режимі розмістити людей і перевірити документи. І то останнє – похапцем, чисто символічно.
Вирушаємо. Перон спорожнів, аж не віриться, що якісь десять хвилин тому він ще повнився голосами і викриками. Тепер все завмерло, всі чекають, коли потяг вирушить.
Поїхали.
Таких поїздів з Чопа у бік Угорщини щодня виїжджає 9.
Дев’ять по тисячі! І це тільки потягами, скільки ще людей перетинає кордон пішки, на автобусах, на легковиках. А скільки ще – через словацькі, польські та румунські кордони? Усі перелякані й згорьовані, всі у такому відчаї, що якби зібрати, то вистачило б встелити ним весь Молочний шлях…
Виїхали.
У електричці митники і поліція роздають цукерки малюкам.
Ось всідається жінка з двома дітками. Каже, що паспорт має тільки український. Втомлена до знемоги – чотири доби діставалися десь з-під Харкова до західного кордону. В якусь мить розгублено оглядається і питає:
- Де ми, в якій країні?
- Це Угорщина, – кажу. – А ви куди їдете?
- Я не знаю…
«Я не знаю, куди їду» – страшна відповідь для жінки з дітьми на руках. В цих словах стільки розпачу й болю, що відповісти більше не маю чого. Потім збираюся з силами і кажу, що їй допоможуть і з житлом, і з роботою, і з освітою дітей, треба тільки дістатися Захоня чи Будапешта, трішки відпочити, зібратися з думками, а там уже вирішить. Чую втомлене і зневірене «дякую, дякую вам за все…»
У Загоні угорські правоохоронці жваво допомагають українкам зійти: беруть сумки і відносять, передають чемодани, щось пояснюють, переважно англійською. Угорці теж втомлені, але посміхаються і вже навіть говорять українською «щасти вам».
В Угорщині в Загоні приймають дуже добре. До всіх, хто сходить з поїзда, підходять перекладачі й питають, чи потрібна допомога, супровід. Тут і там чути і українську, і угорську, російську та англійську, з іноземцями, які також приїхали потягом, розмовляють французькою. Всіх зразу пригощають чаєм, годують гарячими стравами.
Як тільки всі вийшли, одразу звучить оголошення: для тих, хто їде на Будапешт – їде спецпотяг їде, вирушає одразу, як тільки набирається 2000 людей. Що цікаво, для виїзду з України потрібно заплатити майже сотню гривень за квиток, а проїзд угорською залізницею в межах країни абсолютно безкоштовний. Така добра воля країни-сусідки – так званий квиток «Солідарність», що дозволяє біженцям зекономити на трансфері, і це є дуже суттєвим: угорці розуміють, що гроші українцям ще знадобляться для перебування чи облаштування в Європі.
Тим часом чую, що родинам із маленькими дітьми пропонують перевезення на мікроавтобусах до центрального пункту прийому біженців у Будапешті, кажуть, так швидше і комфортніше.
Хтось із українців шукає житло чи прихисток тут же: у Загоні дуже багато вивісок по будинках, що готові приймати втікачів. Перекладачі (а це переважно закарпатські угорці, які володіють кількома мовами, і які тут чергують із першого дня війни) говорять про це ж усім приїжджим, рекомендують, як діяти, куди рухатися.
Заспокоюють.
Тут же підходить жінка-угорка і ламаною російською (угорці за радянських часів вивчали російську в школах, тож багато старших людей трішки нею ще спілкуються, що зараз дуже виручає) питає, чи маю я де жити. Так, маю, в Україні: я повертаюся… Пропоную підійти до інших людей.
Я ж беру квиток назад, мені в Ужгород. На власні очі бачу, що українцям справді надають допомогу, що їх добре приймають, їм співчувають. Така єдність в біді робить честь угорцям, словакам, полякам, румунам – усім, хто в ці страшні дні разом з Україною відчуває на собі біль війни.
…У практично порожньому вагоні назад помічаю трохи старшого за мене чоловіка, отак може років під 50. Трішки моєї англійської, трішки його знання мови – і розуміємося! Житель Ізраїлю каже, що їде на Київ. Побачив, що коїться в Україні, взяв шолом і вирушив обороняти Україну від ворога. Мені знову навертаються сльози на очі (вже вкотре за цю коротку поїздку), тисну руки іноземцеві й щиро дякую за все – за те, що не боїться за власне життя і йде ставати пліч-о-пліч із нами боронити рідну землю, що йде відстоювати Софію Київську і Охматдит, за те, що розуміє, наскільки несправедливою є «визвольна» війна окупанта на чужій землі…
Спасибі тобі, ізраїльський народ!
…Півтори години поїздки в Загонь і назад – і знову шок: таке враження, що в Чопі на вокзалі ще більше людей, ніж було досі….
Вистоїмо!
Все буде Україна!
Наталія Петерварі
