Закарпатську журналістку Тетяну Когутич легко помітити в колі колег – на ній обов’язково буде намисто-коралі, традиційна хустка чи ще якийсь елемент народного українського вбрання. Тетяна відома своєю любов’ю до етноодягу, традицій, обрядів, знає значення орнаментів на вишивці та потаємний сенс колискових.
Вона живе в селі і при цьому працює власкором одного з найбільших інформаційних агентств України, для якого готує дуже цікаві аналітичні та пізнавальні статті.
Про стиль життя талановитої журналістки «Про Захід» розкаже нині.
- Таню, звідки ти знаєш так багато про українські звичаї та народний одяг?
– У моїй родині традицій особливо не дотримувалися, я насправді мало що про них знала. Тобто якийсь пафос, почуття до традицій були, але знання та розуміння, чому на Трійцю несуть русалля до хати, чому варять кутю на Різдво – ні. Згодом, вже коли працювала у газеті «Київські відомості», вела проєкт з трохи пафосною назвою «Свого не цурайтесь», газетний розворот в російськомовному виданні, для якого раз на тиждень я готувала розвідки про народні звичаї: вишивку, вірування, весілля, колискові.
Тоді після Помаранчевої революції якраз був сплеск зацікавлення цією темою, всі навколо говорили про національну ідентичність, генетичні коди. Мене ця тема теж дуже зацікавила, особливо коли я познайомилася з дослідниками, які розкрили очі на глибокий символізм і філософію наших традицій.
Ніколи не забуду, як Сергій Верговський – вчений, котрий свого часу “збирав” найвідоміший український скансен в Пирогові, розказував про облаштування традиційної хати. Ну а до дослідника вишивки Юрія Мельничука, зрештою, я пішла на курси з вишиття при музеї Івана Гончара.
Я, зізнатися, ніколи не любила вишивати, у школі на уроки праці здавала серветки з домашнього серванту, але курси Мельничука мене захопили. Власне, було цікавіше слухати його імпровізовані лекції про орнаменти, символізм вишивки, ніж практикувати, але своїх 35 швів я вивчила. Ну а далі затягнув вир народної культури – традиційні танці з Божичами, народний хор Либідь, ткацтво при музеї Гончара, фестивалі.
Навіть в обідню перерву з редакції бігала у музей ткати! Саме в музеї Гончара, де постійно проводили якісь зустрічі, майстер-класи та фестивалі, я познайомилася з багатьма цікавими людьми і захопилася вивченням народних звичаїв.
- На Закарпатті не відчуваєш браку таких етнозаходів?
– Не відчуваю, бо зараз не той ритм життя, який був до народження дітей, але так, тут у нас традиції – це більше фон, такий декор до фестивалів з бограчем, шашликом та вином. Всі кажуть, що треба відновлювати традиції, але ніхто їх насправді не відновлює. Та й власне, нам, нинішнім, це не під силу – ми живемо в посттрадиційному суспільстві, де тому способу життя та філософії немає місця – будьмо чесні! Хоча якби на Закарпатті був якийсь етнорух, який би справді оживляв традиції, я б туди долучилася. Не знаю, наскільки активно, бо, як працююча мама двох дітей, не дуже маю вільний час. Але це етносередовище – дуже благодатне для виставляння самому собі вічних орієнтирів (отих самих – хто я? що я? звідки? чому такий?), і його на Закарпатті не вистачає.
- Тому ти і заснувала при Закарпатському музеї народної архітектури та побуту студію вишивки «Косиця»?
– Це було мрією з часу, коли повернулася жити додому з Києва. Познайомилася з подружжям Коцанів. Василь Коцан ще не був тоді директором Закарпатського музею народної архітектури та побуту, але він і його дружина Тетяна підтримали мою ідею створення студії, в якій всі бажаючі могли би вивчати традиційну вишивку. Так при Ужгородському скансені ми відкрили у 2016-му перший курс «Косиці». Мені пощастило з майстринями, які прийшли на перший курс – зараз вони продовжують розвивати студію, вже випустили два курси оновленої «Косиці», жінки вишивають, сорочки беруть призи на конкурсах, про закарпатську вишивку знають в Україні. І це круто!
- Але твоя співпраця зі скансеном не обмежувалася «Косицею». Пам’ятаю, ти проводила і майстер-класи, навчала робити різдвяного дідуха.
– Так, було кілька майстер-класів, спроби зробити такий традиційний інтерактив у стилі музею Гончара. У мене є ідея створити таку собі етношколу для дітей і батьків, де можна було б вивчати і практикувати народні традиції – з ремеслами, піснями, танцями, одягом… Цьогоріч все це не сталося через карантин. Можливо, в майбутньому вдасться.
- А твої діти цікавляться народними звичаями?
– Не надто, мої сини зараз цікавляться комп’ютерними іграми. Але що таке дідух знають, ляльки зі мною «підмотують», коли робимо разом на шкільну виставку, колядують на Різдво і танцюють «гречаники» – але це зі мною, самі б цього не робили. Поки вони були малі, ми багато гралися у традиційні забавляночки, дуже довго співала їм колискові.
До речі, коли мені вперше етномузиколог відкрила очі на прихований сенс колискових, я була вражена. Як називається у психології процес програмування свого організму на позитив?
От саме так діє колискова – майже усі ті пісні про котка та Сон-Дрімоту завершуються словами: «ой, щоб спало, не плакало, ой, щоб росло, не боліло – ні голова, ні все тіло, ростоньки у костоньки, добрий розум в голівоньки». Співаючи, ти щоразу ніби проговорюєш дитині цю програму під спокійну гіпнотичну мелодію.
- Такий прихований зміст є, мабуть, у всіх аспектах народних звичаїв?
-Так, і коли починаєш його розуміти – це вражає. Народна культура замішана на символізмі: церква, побут, одяг, пісні, навіть випічка. Я люблю співати, але глибоку філософію, приховану в українських народних піснях, зрозуміла не одразу. Часто весь сюжет пісні захований у якихось двох рядках. Наприклад, «Пливе човен, води повен, береги минає, ніхто човником не править – хвиля підганяє» – це пісня про нерозділене кохання, а який символізм у човні, повному по вінця води, який сам пливе і ніхто ним не управляє і зупинити не може!
Або з цієї ж «опери» в народному канті «Птичка невеличка» є слова «та гордуєш ти мною, так як місяць горою, як туман долиною»: місяць над горою сходить, але не торкається, або туман по землі стелиться лише. Ну а що говорити про колядки, з якими дослідники знаходять паралелі в древніх міфах та епосах! Я коли їх співаю, завжди мурашки по спині біжать.
- Давай поговоримо трохи про журналістику. Нині мало хто пише таку грамотну і виважену аналітику, як це робиш ти в якості власкора інформаційного агентства «Укрінформ».
– Такий формат зараз справді небагатьом ЗМІ цікавий, бо молодій аудиторії потрібне відео і два абзаци, плюс соцмережі, як джерело інформації, додалися. Мої читачі – це, як правило, аудиторія віком 35+, тобто, ті, хто ще любить читати. Я сама така, я люблю читати, а не дивитися відео. Тому працюю в тому форматі, якого мене навчили свого часу в Інституті журналістики Київського міжнародного університету чи в «Київських відомостях» – розкладати по поличках.
Часто жартую, що мій диплом нікуди не годиться: я – спеціаліст друкованих ЗМІ, а де їх зараз знайти, оті друковані ЗМІ? Журналістика постійно змінюється, нам нині треба регулярно робити «апгрейди», щоб не випасти з професії.
- У 2017 році «Укрінформ» назвав тебе журналісткою року. При цьому я впевнена, що навіть не всі твої місцеві колеги знають, що ти успішно працюєш на всеукраїнське ЗМІ, проживаючи у селі біля Мукачева. Чому ти не залишилася в Києві?
– У мене завжди було розуміння того, що я не «братиму столицю», що повернуся додому. Чоловік спершу не хотів переїжджати, казав: «Хто ж із Києва на Закарпаття їде жити?», але, сарака, став закарпатцем, тепер на картоплю говорить не «картошка», а «крумплі». А якщо без жартів, то я завжди хотіла дім, дітей, собаку, сад і квітник – не розуміла й не уявляю, як у квартирі можна жити з дітьми. Тому з народженням першого сина ми переїхали сюди.
- У селі ти не вибиваєшся із загалу своїм стилем життя?
– Вибиваюся, але мене не надто цікавить, скажімо так, думка широкого загалу. Цікавить думка про себе тих людей, котрі мені важливі. Ну а те, що в селі говорять про мене, як про дивачку, м’яко кажучи, – ну, хай говорять, у селі завжди про щось говорять. Це своєрідне середовище, і я поза ним, це так. Я живу тут, але так, як комфортно мені.
Знаєш, у селах (і це я кажу не лише про Закарпаття) зазвичай керують клани – одна-дві корінні родини, представники яких тут живуть найдовше і мають велику чисельність. Моя родина тут живе лише з 60-х років, родичів тут нема, бабуся – з Сумщини, «мацкалька», як казали раніше, тому наша сім’я завжди виділялася.
- А не хочеться переїхати до Мукачева чи Ужгорода?
– Ні, я не страждаю від того, що живу в селі, навпаки, мені важливе повітря, земля, якісні продукти для дітей, ліс поруч, зрештою, простір! Коли тебе не затискують на шести сотках і сусіди не заглядають у вікна, умовно кажучи. А з нинішніми технологіями я маю в селі ті ж можливості для роботи, що і в місті. Єдине, чого не вистачає, це культурне середовище, особливо скучаю за театром. Ну і за кілька років доведеться думати про подальшу освіту для дітей.
- Мушу ще спитати про твій стиль, бо мені дуже імпонують твої намиста та інші елементи народного вбрання, які ти вдягаєш.
– Друзі часто називають мене сорокою, бо справді дуже люблю різні намиста, особливо викладати з них бунти (це коли кілька разочків дрібнішого намиста, кілька – з більших намистин, і зверху низка з монетами чи дукач). Намисто зараз в тренді, воно до всього пасує: і до джинсів, і до класичної сукні.
Люблю також вив’язувати хустки і намітку, це додає особливого шарму, вирівнює поставу. Як кажуть в народі: голова не коліно, повинна мати форму. Кожному своє подобається, а мені подобається народний одяг. Я маю повністю відтворений автентичний слобожанський стрій, мрію тепер зібрати закарпатський – долинян Мукачівщини, звідки предки.
Знаєш, я помітила, що в останні три роки у нас в селі до церкви на Великдень люди вдягають вишиванки, щоправда, не автентичні, а такі кітчеві, з бісеру. Тому я у своїх вишиванках і хустках вже навіть тут не виглядаю, як біла ворона.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
