«Смертельна ДТП: закарпатець на Мазді влетів у мікроавтобус», «ДТП у Мукачеві: зіткнулися дві автівки», «На Ужгородщині водій Skoda Superb влетів у стовп та перекрив рух поїздів», «За 5 днів патрульні Закарпаття зафіксували 19 аварій на дорозі», «Водій напідпитку вчинив ДТП» – такими й подібними заголовками рясніє кожен закарпатський сайт.
Такими й подібними заголовками, лише з іншими назвами населених пунктів, рябить кожен засіб масової інформації кожної області нашої держави. І це говоримо тільки про факти, вже не кажу про кількість жертв, постраждалих, травмованих, дітей, які потрапили у страшні м’ясорубки чи лишилися сиротами, каліками на все життя…
Що це таке?
Неоголошена війна – на наших дорогах. Так, і там – за тисячу кілометрів від Закарпаття, але й тут, і в кожному населеному пункті, на кожній автотрасі.
Ми воюємо самі з собою, вбиваючи самих себе.
Мене особисто завжди дивує, чому як тільки перетинаємо українсько-угорський чи українсько-словацький кордон, одразу стаємо законослухняними громадянами: застібаємо в авто паски безпеки, перевіряємо, чи зробили це діти, контролюємо швидкість, із якою рухається автомобіль, а про те, аби сісти за кермо напідпитку – навіть думка не закрадається! Та де там! Це ж грізний угорський/словацький/румунський/європейський поліцейський такий штраф одразу випише, що мало не здасться!
А повертаючись додому при перетині кордону наче тумблер якийсь вимикається: мить
– і все, можна і пасок відстібнути, і пускатися «во всі тяжкіє…»
Чому так?
Уже ніби й штрафи чималі: ось, лише півроку тому підписаний закон, що передбачає за водіння у нетверезому стані штраф у розмірі 17 000 грн із позбавленням водійських прав на рік, за повторне порушення упродовж року – штраф на суму 34 000 грн із позбавлення водійських прав на три роки, а третій «прокол» за рік – 51 000 грн штрафу з позбавленням права на водіння на 10 років із конфіскацією транспортного засобу.
Немало, правда ж?
500 з гаком євро, більше тисячі і понад півтори тисячі євро – на хвилиночку. Як у Європі. Але чомусь у нас і надалі факти керування напідпитку – ось, рахуй…
Хоча, якщо подумати, а що таке 17 тисяч на сьогодні? А 34 тисячі? Якщо подумати, то чи ті це гроші, щоб їх боятися? Адже той , хто може купити машину (і ми не говоримо наразі ні про те, дорогу чи дешеву, для роботи чи «для покатушок», а просто купити, що теж коштує грошей!) напевно що мав гроші на неї.
Чи інший чинник спрацьовує: безкарність, надія, що хтось когось «відмаже», перепише протокол чи ще щось? Недосконала судова система? Не завжди добросовісні поліцейські – вибачте, але й таке буває…
Не знаю. Але чомусь особисто мені все частіше закрадається думка, що це – елемент виховання та суспільної моралі. Що таким речам – не сідати нетверезим за кермо, пристібатися й так далі – треба привчати змалку, і товкмачити це дітям на уроках. Бо як інакше привити культуру водіння?
Ба більше, у цьому контексті треба говорити і загалом про культуру пересування на/вздовж доріг, бо поведінці пішоходів теж іноді дивуєшся… Але це вже тема окремої розмови.
Я ж особисто хотіла б, щоб бодай кілька людей із тих, хто прочитає цю колонку, поговорили з дітьми про необхідність дотримання правил дорожнього руху, а паралельно самі замислилися над тим, а що ми робимо не так? Чому ми ніяк не навчимося слідувати законам? І чому ми так хочемо в Європу, але не впускаємо її в своє щоденне життя? Адже Європа починається не там, з метра землі за розмальованим прикордонним стовпчиком, а з кожного з нас. Чи не так?
Наталія Петерварі
Ми в Youtube, Телеграм, Інстаграм
