Для українців та закарпатців зокрема екскурсії й загалом інтерес до теми цвинтарів дещо незвичний. А як порівняти із сусідньою Румунією — там чимало туристів і своїх, і іноземних приїздить, аби побачити славнозвісний Веселий цвинтар. Або ж Львів, що зі своїм Личаківським цвинтарем приймає гостей та розповідає історії минувшини серед тиші надгробків. Дослідники Борис Жулканич, Людвіг Філіп та Людмила Сахарова нещодавно випустили в світ видання «Ужгородський некрополь Кальварія». Під час акції «Письменник за прилавком», що триває в ужгородській книгарні «Кобзар», ми поспілкувалися із співавторами видання — Борисом Жулканичем, а також Людвігом Філіпом.
Людвіг Філіп каже: «Ми приходимо на цвинтар ховати близьких чи знайомих, але не замірковуємося, що і сільське, і міське кладовище є пам’ятками історії поселення. Там є ті, хто свого часу були найкращими кравцями, квітникарями, теслями. А що казати про Кальварію? Це унікальне місце! Я пам’ятаю ще з дитячих років, як із бабкою йшов туди у каплицю, яку згодом перетворили на Лабораторію космічних досліджень Ужгородського національного університету. Кальварія — це унікум із 18 століття. А ділянка під нею колись була виноградником. Каплиці Страсної дороги Ісуса Христа будували роками. Вони є унікальні! В Україні це єдиний такий сакральний пам’ятник — ніде більше в нас такого немає. Хресні дороги є при церквах, але такі каплиці є лише в Литві, білорусі, Польщі, Іспанії, Франції. За роки радянської влади 4 каплиці знищили. Але й зараз греко-католики там моляться. Ці каплиці треба доводити до ладу. Вважаю, що Кальварія мала би бути екскурсійним об’єктом».
Далі відповідав співавтор та упорядник видання Борис Жулканич.
— Людвіг Іванович зауважив, що станції Хресної дороги на нашому цвинтарі унікальні. Розкажіть, будь ласка, про них детальніше
— Справді. Каплиць у Хресній дорозі було 14. Зараз декілька з них зруйновані, декотрі потребують серйозної реставрації. Їх будували не одразу, а протягом років. Декотрим із них скоро буде 200 років — їх терміново потрібно відновити, бо вони занепадають. Це й відновлення хвірток, і сходів.
Вигляд 4 знищених каплиць я відновив у книзі за релігійними мотивами — так вони мали б виглядати. Реально їх можна відновити за підтримки небайдужих людей. Тут можна розробити хороший туристичний маршрут, а на храмове свято міста проходити цю Хресну дорогу. Мало хто знає, що там, де завершувалася Хресна хода, була церквиця. Там, де зараз знаходиться Лабораторія космічних досліджень УжНУ, — була церква. Її у 1947 році передали й переобладнали. У книзі подані фото її вигляду у 1900-х роках та нинішній вигляд.
У цій книжці я подав і молитви з Євангелія, які читають біля кожної з капличок. Таким чином, молячись, людина пройде ту Хресну дорогу, яку пройшов Ісус Христос, коли підіймався на Голгофу.
— Ви говорили про створення туристичного маршруту. Для світу й для України зокрема це не нове: є відомий Веселий цвинтар у сусідній до нас Румунії, є Личаківське кладовище у Львові. Чим цікавим для туристів може бути наша Кальварія? Мова про унікальну Хресну дорогу?
— Так, але й не лише про Хресну дорогу. Тут можна розробити не один туристичний маршрут. Коли я влітку ходив цвинтарем і шукав цікаві поховання, зустрічав людей, що приїхали до нас із Запоріжжя, Харкова, Дніпра. Вони ходили і розглядали цвинтар. Вони жалкували, що побачили багатий з точки зору архітектури, художнього оформлення надгробків, персоналій, що там покояться, цвинтар, але не мали змоги відвідати тематичну екскурсію. До речі, вони знали і наших письменників, і композиторів, і художників. І для них було прикро, що інформації про це немає ніде. Там можна зробити цікаві маршрути: хронологічний або акцентований на постатях, або на архітектурі цвинтаря. Там є постаті, знані на весь світ.
От, наприклад, якщо орієнтуватися на пам’ятник покровителю Ужгорода Яну Непомуцькому, який розташований на початку кладовища, то далі поховання видатних постатей розташовані так, що праворуч покояться художники: Бокшай, Ерделі, Коцка, Габда, Керечанин, Приходько. Ліворуч же, ближче до Будинку панахиди, поховані письменники: Потушняк, Ладижець, Керча, Боршош-Ком’ятський, Томчаній. Діячі вже знаходяться осторонь — там, на новому кладовищі, могили очільників області, інших діячів, дотичних до розвитку Закарпаття, науковців, музикантів. Про згаданих можна розповісти багато цікавого.
У різних частинах кладовища поховані представники різних конфесій: греко-католики, римо-католики, реформати, прості городяни.
Також на Кальварії є 4 сімейних склепи: Лаудона, Теленді, Новака та Вільчиків. Інформація про них також є у книзі.
— Про які категорії людей є згадки у книзі?
— Державні та партійні діячі, літератори, художники та скульптори, композитори, науковці, лікарі й педагоги. Але я не включив господарників — тих, що керували великими підприємствами, які розбудували Ужгород у другій половині ХХ століття. Також є трохи про релігійних діячів. Але переважно священників ховали на інших цвинтарях. До речі, цікавий факт: зараз на Кальварії є могила Антона Бескида, якого свого часу перенесли із Замкового кладовища. Сама могильна плита зараз на Кальварії, але тіло родичі перепоховали у Пряшеві.
— Як ви обирали, які постаті включати до книги?
— На перше місце я поставив громадських діячів. Це керівники області, керівники міста. Далі це літератори — на книгах зростають, а пробитися в літературі можуть лише талановиті люди. Щоб про них розповідати, треба було їх знати. На щастя, я їх знав. Дещо мені відказав Василь Густі — голова Спілки письменників Закарпаття. Я вибирав знаних людей — у літературі це лауреати премії Тараса Шевченка, Лесі Українки. Так само і щодо художників — величі глобального штибу: Бокшай, Ерделі, Глюк. Також у нас громадна плеяда народних художників України — цього звання не купиш, його можна тільки заслужити своєю працею і талантом. Композиторів у нас є декілька, що прославили наш край. І хоч я сам науковець, скажу відверто, я сильно обділив науковців — про них у книзі небагато інформації.
Також у мене були сумніви, включати чи ні у книгу деякі постаті. Серед них зокрема люди, які мігрували з росії на Закарпаття, у буржуазну Чехословаччину, після революції 1917 року. І в 30-х роках 20 століття, коли при уряді Масарика розбудовували наш край, саме ці мігранти виявили бажання долучитися до розбудови Закарпаття. Вони тут залишилися та поховані тут. Ці люди вже тоді ненавиділи радянську владу та втекли від неї. Є там і досить суперечлива могила із написом Антоніна Романова. На ній написано «велика княгиня Романова». Я вагався, включати її у книжку чи ні з огляду на нинішню ситуацію. Тим більше було багато сумнівів — чи дійсно вона велика княгиня? Рід Романових має німецьке коріння, вони не є росіянами в повному розумінні цього слова. Виявилося, що вона справді є дочкою п’ятого сина Алєксандра ІІ — Олексія. Доля її закинула в Німеччину, у 1941 році вона потрапила в полон і німці дізналися, що вона належить до роду Романових. Її передали священнику. Але вона пройшла концтабір і багато чого пережила. А далі доля так склалася, що вона вийшла заміж за ужгородця Даниїла і все життя пропрацювала на Поштамті у відділі скарг і пропозицій. Виростила прекрасну дочку Таню, яка зараз відома у Франції музикознавиця та поетеса. У радянські часи вона не могла заявляти про себе, бо це було небезпечно для неї.
— А про історію ужгородських Ромео і Джульєтти розповідаєте?
— Історичних фактів, документів для підтвердження цієї історії немає. Я думав, чи її включати, але вирішив цього не робити.
— Ви говорили про те, що цвинтар можна досліджувати і з точки зору мистецтва. Що це означає?
— У книзі також є матеріали Людмили Сахарової. У 80-х роках вона із сином Людвіга Філіпа займалася дослідженням Кальварії з мистецької сторони: хто робив хрести, обеліски, надгробні пам’ятники. Така діяльність була досить поширеною тут, в Ужгороді. І на багатьох старіших надгробках написано, що вони зроблені в Будапешті, Дрездені, а пізніше їх почали робити в Ужгороді. Зустрічаються такі пам’ятники, що зроблені в Ужгороді, і на єврейському кладовищі по вул. Котляревського. Це не просто важка робота — це вид мистецтва, бо декотрі пам’ятники навіть зараз повторити ніхто не зможе. Є інформація і про тих, хто займався цим виготовленням, де були ці майстерні.
— Також у книзі міститься інформація і про інші поховання на території Ужгорода. Це і крипта Хрестовоздвиженського кафедрального собору, і замкове священниче кладовище, і цвинтар на Капушанській, на Радванці, єврейські поховання, та кладовища у прилеглих до Ужгорода селах. А ще є підрозділ, присвячений військовим похованням на території міста, і окремий розділ про поховання на Пагорбі слави…
— Я не міг обійти увагою військові кладовища, які є. І щоб не описувати все наново, я попросив дозволу на публікацію напрацювань дослідника військових поховань Юрія Фатули. Тож у книзі є розділ про кладовища Першої світової війни, які на документах празького архіву дослідив Юрій Михайлович. Одне з таких кладовищ є за залізничним вокзалом. Це страшне кладовище — старожили згадують, що там ховали навіть живих людей, хворих на холеру та чуму і земля просто ходила ходором.
— Чому, на вашу думку, варто мати цю книгу в сімейній бібліотеці?
— Якщо ми забудемо похованих там людей, наші нащадки забудуть про нас. Забудеться історія, зітреться пам’ять, ми станемо цинічними, а наші діти будуть байдужими до своєї історії.
Ксенія Шокіна спеціально для KISZO-UA
Розмова записана під час акції «Письменник за прилавком»
