Нинішній гість нашого видання – декан Берегівського угорськомовного деканату греко-католицької церкви Закарпаття, один із заступників єпископа даної конфесії, що відповідає за угорськомовних вірян, Ференц Демко – комунікабельний, з почуттям гумору, але насамперед – Слуга Божий. Вже в дитинстві вирішив, що стане священиком. Зі своїми дітьми – поблажливий, особливо до менших, має велике терпіння до них. У вільний час охоче читає, адже, на його думку, літературний твір розповість набагато більше, ніж, скажімо, фільм.
- Коли народилась думка обрати фах священика?
- У моєму житті ніколи не було альтернативи. Як дитина з Корачфолво полюбляв спостерігати за машиністами, як хвацько виглядають вони з вікна свого тепловоза, але швидко це мені набридло. Батько працював трактористом в колгоспі, мама – бухгалтером. Жодна з цих професій мене не вабила. Добре пам’ятаю, наша початкова школа була відділена від церковного подвір’я дротяною огорожею і я часто споглядав через неї, як снує туди-сюди місцевий священик. Уже тоді бачив у ньому щось незвичне для інших. Тому, коли дехто мріяв стати машиністом, я вирішив бути священиком. Хоча в той час страшнувато обирали цей фах. Народився у 1969 році і в моєму дитинстві ще твердо знаходився Радянський Союз.
- Значить? бажання було доволі сильним? і ви дотрималися мрії стати священиком. Де навчались?
- Не було це так просто. Після закінчення загальноосвітньої школи в Тисоуйгелі навчався у Виноградівському технікумі на монтажника дистанційних установок високої напруги, бо у батьків був “коник”: якби не склалося життя, на початку мусів мати якусь цивільну професію. Я це виконав. У 19 років мене призвали в армію, мав служити на підводному човні. Проте пізніше все склалось по-іншому. Не вмію плавати, але охоче відвідую басейни, правда, лише ті, де дістаю ногами дна. Мобілізувався у 1990-му. Якраз тоді починалося відродження греко-католицької церкви. Під час проходження строкової служби в армії листувався зі священиком із нашого села. Той заохочував мене піти вчитися в семінарію. Почав цікавитися, хто б міг мені в цьому допомогти. Через Даніела Бендаса познайомився з Елемиром Ортутаєм, який направив мене в Ужгород до тодішнього єпископа Івана Семедія. Повертаючись додому з обласного центру разом із батьком в Мукачеві вирішили навідатись і до православного Владики. Але випадково заїхали у вулицю з односторннім рухом, батька оштрафували на 10 рублів, він махнув рукою, і ми повернулись назад, так і не зустрівшись з єпископом ортодоксів… Зрештою Святий Отець Іван Семедій написав листа у Ніредьгазький теологічний інститут і я поступив навчатися туди. У 1997-му мене висвятили на священика, почав служити в Чомі, чим займаюсь і сьогодні, а також у Мачолі та Бийгані.
- І тим часом одружились…
- Так. З майбутньою дружиною познайомились в Ніредьгазі, вона теж навчалася в нашому інституті. Дуже швидко, через декілька місяців залицяння, 28 грудня 1996 року в надзвичайно холодну пору розписалися в Казінборціці – рідному місті Аніки.
- Дружина швидко призвичаїлась до закарпатських буднів?
- У часи дівоцтва в неї, мабуть, і в гадці не було, що одного разу стане попадею в закарпатському селі, бо, напевно, готувалась на щось серйозніше: володіла кількома іноземними мовами та й інститут закінчила з відзнакою. Але кохання чи провидіння вирішили по-іншому. Прийшла зі мною в Чому і, гадаю, тепер вона вже більше закарпатка, ніж мешканка Угорщини.
- У вас п’ятеро дітей, із них чотири дівчинки, отже, чоловіки в сім’ї в меншості…
- Можна сказати, що так. Аніка народилася в 1997-му, Анастасія – в 1999-му, Феріке – в 2001-му. Потім, через 10 років, “прийшла” Андреа, якій зараз вісім і вона копія Аніки, а відтак Анна, що як дві краплі води схожа на Анастасію – їй тепер шість. Сьогодні з нами вдома лише дві найменші, інші навчаються в Угорщині: Аніка засвоює психологію в Дебрецені, Анастасія – оздоровчу педагогіку в Егері, а Феріке – учень гімназії в Гойдудорогі. Скажу відверто, що завжди мав бажання створити династію священиків, адже у греко-католицькій церкві існує давня традиція передавати сан від батька сину. Я теж мріяв про це, але, здається, що лінія продовжуватися не буде – син тяжіє до технічних наук.
- Хто вас добре знає, тому відомо, що ви людина з гумором. Однак, коли потрібно, можете бути зібраним і серйозним. Вдома ви священик, чоловік чи батько?
- Не знаю, як можна роз’єднати священика і батька. Звикли говорити, що роботу не можна нести додому, в мене, здається, це не виходить. Бо невдачі переживаю як невдачі, і тоді відчуваю себе зламаним, а успіхи як успіхи. Вихованням дітей, в основному, займається дружина, за що їй надзвичайно вдячний. Я лише в окремих ситуаціях попадаю в кадр. Аніка більш послідовна, коли каже дітям, що досить перегляду телевізора, марш спати, я намагаюсь умовити її, хай подивляться ще трішки… Дві менші доньки можуть робити з мене дурня, як тільки забажають. Не лише терплю це, але воно мені ще й до вподоби. Помітив, що останнім часом багато в чому змінився – став більш чуттєвим і поступливим. Це можна списати на вік, але вважаю, що 50-літній рубіж – це не кінець світу.
- Кажуть з віком приходить і мудрість, краще пізнаєте людей. У вас це як?
- Точно, якщо хтось мені сподобається, в ньому важко розчаровуюся, але коли розчарувався, тоді назад дороги вже не має. Трапляються і промахи, коли все ще коливаюсь, а може це справді хороша людина, просто у неї настав “чорний” день і має пояснення своєї поведінки.
- У 2011 році Владика Мілан Шашік призначив вас деканом угоромовного деканату, а в 2016-му – одним із своїх заступників, що відповідає за угорських вірян єпархії. Стало більше відповідальності?
- Набагато. Якщо обов’язки першого чітко не окреслені, то друга посада вже більш конкретна. У цивільному розумінні це щось на кшалт заступника директора. Отже, до цього часу був одним з багатьох, нині ж більша особиста відповідальність. Це міняє людину. Часом повинен притягати до відповідальності, давати вказівки. І священики вже не дивляться на мене, як на колишнього Ференца, вони теж відчувають – щось змінилося.
- Маєте друзів, якщо так, як часто зустрічаєтесь?
- У молоді роки сходились частіше і досить значною командою. Із плином часу ставало все складніше організовувати такі зустрічі, це відійшло на задній план, все ж окремі друзі залишились.
- Думаю, на проведення урочистої літургії чи меси не можна спізнюватись ні на хвилину. Завжди своєчасно приходите на службу? Словом, ви пунктуальна людина?
- Було б самообманом, коли б відповів: я пунктуальний. Я не лінивий, але якщо прокидаюсь рано, то сную туди-сюди і, зрештою, з’являюсь на службу в останню хвилину. Це мене злить і дратує.
- Значить, ви не дуже терплячий?
- До когось – так, до інших – ні. Не сказав би, що терпіння належить до моїх чеснот. Але кого люблю, для тих більш терплячий, бо вважаю, що той справжній друг, який мене знає і поважає разом з хибами.
- Що дозволяє вам відволіктися від повсякденних клопотів?
- Дуже люблю читати. Переважно твори історичної тематики. Але із задоволенням осилив і Гаррі Потера. Тепер на черзі “Боротьба престолів”, бо, на мою думку, книга розповість набагато більше, ніж демонструє фільм. Для мене надзвичайно важливе сьогодення Мукачівської греко-католицької єпархії, гордий її минулим, яке творило історію нашого краю, і пропоную майбутнє в любові й повазі до Всевишнього. Хай Господь береже й захищає своїх вірян, священиків, єпископів, щоб ті знайшли своє гідне місце в житті, де якнайліпше можуть виконувати своє покликання – проповідувати євангеліє і заповіді Ісуса Христа. У зв’язку з тим, що наша розмова відбувається в період очікування пришестя Всевишнього, бажаю читачам радісних відчуттів від Різдва та миротворчої любові Господа.
Чілла Гегедюш
Джерело:
