Цілеспрямована, рішуча та життєрадісна особистість. Він присвятив своє життя служінню суспільству. Його врівноваженість підтримується гумором, свідомим плануванням та довірою до людей. Його найважливіші цінності – сім’я та віра в Бога. Гість рубрики «Крізь замкову щілину» видання Kárpáti Igaz Szó – Йожеф Баторі, протоієрей Ужгородської реформатської єпархії, депутат Ужгородської райради.
– Розкажіть про себе.
– Я народився в 1958 році в Есені, мій батько був сторожем дамби. Разом із трьома братами і сестрами я виховувався в будинку на дамбі на з’єднанні каналів Тиси і Чернечого. Я ходив до школи в Есені, а потім у Чопі. Хотілв стати вчителем англійської мови, але мене не прийняли до Ужгородського державного університету. Спочатку я працював у міському управлінні меліорації та водного господарства в Мінську, а потім проходив військову службу в Ленінграді в 1976-1978 роках. Повернувшись додому, я закінчив політехнікум, отримав диплом інженера-електрика. Потім працював на насосній станції в Саловці, а з 1990 по 2000 рік був інженером-енергетиком у колгоспі «Авангард».
– Після цього у Вас з’явилася можливість спробувати свої сили на абсолютно новій роботі, чи не так?
– У 2000 році я став співробітником Закарпатської філії голландської благодійної організації «Доркас». Працював проектним менеджером. Серед реалізованих масштабних проектів – будівництво ромської школи в Сюрте, реконструкція Центру для батьків і дітей у Саловці, будинку для людей похилого віку у Великій Доброні, а також паліативного відділення та станції швидкої допомоги в одній будівлі. Крім того, я брав участь у реконструкції 11 фельдшерсько-акушерських пунктів в цьому окрузі та станції швидкої допомоги в Чопі. Але іноземне фінансування також було використано для реконструкції кількох будівель шкіл і дитячих садків в районі. Будівельні роботи в основному виконували волонтери з Нідерландів, а моя робота полягала в організації необхідних умов для роботи і, звичайно ж, у відвідуванні державних установ для отримання різних офіційних дозволів. Я працював тут до свого виходу на пенсію у 2018 році. Останні кілька років я був координатором реформатського дитячого будинку «Добрий Самарянин» у Великій Доброні.
– Також Ви були обласним та районним депутатом і пастором реформатської єпархії м. Ужгорода.
– Так, із 1998 року я тричі був депутатом Ужгородської районної ради, а з 2015 по 2020 рік був депутаттом Закарпатської обласної ради. Наразі я також є депутатом районної ради. У 2015 році мені було присвоєно звання Почесного громадянина Ужгорода. Я також є архідияконом реформатської єпархії Ужгорода протягом 19 років.
– Як Вам вдається поєднувати свої численні обов’язки?
– Без підтримки Господа Бога все це було б неможливим – ми лише інструменти в Його руках. Я намагаюся виконувати покладені на мене завдання з вірою і повною самовіддачею. Мені пощастило, що у мене міцна сім’я, яка мене підтримує, адже я виїжджав з дому близько п’ятої ранку і повертався додому близько десятої-одинадцятої вечора. З часом я також зрозумів, що не варто брати на себе занадто багато завдань одночасно, тому що легко все переплутати. Важливо мати систему та свідомо планувати – чітко визначений набір пріоритетів, з дедлайнами та поточними можливостями як головним орієнтиром.
На щастя, оскільки ці роботи були переважно адміністративними, мені часто вдавалося координувати завдання. Нерідко контакти і досвід, отримані в одному проекті, згодом ставали в нагоді в інших ініціативах. Я можу бути впевненим лише в тому, що таланти, які я отримав від Господа, я використовував з користю, і що я використовував їх з користю.
– Чим Ви найбільше пишаєтеся?
– Завжди пишаєшся тим, що маєш, і в моєму випадку це не виняток. 2008 року за підтримки Нідерландів нам вдалося побудувати амбулаторію сімейного лікаря в Саловці, а десять років потому – школу. Від найменшого до найбільшого, я пишаюся кожним проектом, який ми завершили. Кожного разу, коли мені вдавалося передати об’єкт, це завжди наповнювало мене задоволенням і вдячністю.
– Яким був найбільший виклик, з яким Ви зіштовхнулися?
– Кожен день мав свої виклики, але, мабуть, найбільшим за останні роки був спалах епідемії коронавірусу, а потім початок війни між росією та Україною. Обмеження свободи пересування, скасування заходів і неминуча зупинка розвитку – все це стало серйозними перешкодами. Під час пандемії суворі медичні обмеження практично паралізували життя громади, скасувавши заходи та програми, які раніше слугували для об’єднання та розвитку людей. А початок війни між росією та Україною приніс ще більшу невизначеність, ускладнивши планування та довгострокові інвестиції.
– Для Вас надавати допомогу – своєрідне покликання. Що Ви вважаєте хорошою допомогою?
– Те, що безкорисливо, йде від серця і справді потрібне. Кожен може сам оцінити, що вважати корисним, оскільки кожен бачить навколо себе різні питання та проблеми. Головне не те, добре це чи ні, а чи є у нас намір допомогти. Слова апостола Якова чіткі: «Отже, хто знає, як робити добро, але не робить, тому гріх». Цей уривок завжди був для мене керівним принципом, не лише для мене, а й для всієї моєї родини. Нам важко сказати «ні», коли хтось просить нас про допомогу. Але останнім часом я змушений це робити, хоча раніше це було для мене майже немислимим. Можливості значно звузилися в усіх сферах, і до мене все частіше звертаються з проханнями, які виходять за межі моєї компетенції або просто нездійсненні в нинішніх умовах.
– Протягом останніх десятиліть Ви працювали у багатьох місцях, очевидно, завжди в різних середовищах, серед різних людей. Чи вважаєте себе хорошим знавцем людей?
— Я зазвичай не засуджую першим інших». Для мене головне бути чесним. Я важко переношу брехню і лицемірство, у мене немає до них терпіння. Звичайно, я люблю жартувати, але в таких випадках важливо, щоб намір був зрозумілий, а слова були правдивими. Щоб по-справжньому пізнати людей, потрібен час. Я завжди ціную, коли хтось підходить до мене з відкритим серцем, добрими намірами та готовністю допомогти; для мене це вже позитивний знак. Я вважаю, що судити чи оцінювати – це не наша справа, ми залишаємо це Богові. Звичайно, я також не раз був розчарований, мене обманювали. У такі моменти я мовчки складав руки, промовляв коротку молитву, а потім продовжував свою роботу.
— Ваше терпіння має межі?
— Якщо у мене закінчується терпіння, це справді велика проблема, я вибухаю. Мені особливо важко, коли мене неправдиво звинувачують. Такі ситуації болісні, але з роками я якось навчився їх долати. Можливо, я трохи захопився, як каже стара приказка: «Важливо не те, що говорять, а хто говорить». Ця думка часто допомагала мені не сприймати все особисто і вміти сприймати образливі слова на належному місці.
– Розкажіть про свою родину.
– 23 серпня 1980 року ми з моєю дорогою дружиною Ілоною Варгою одружилися. Відтоді я живу в Саловці, в батьківській хаті дружини. У нас двоє дітей: Ілдіке та Йожеф.
— Чого Ви зараз найбільше хочете?
– Миру та припинення страждань.
– Якщо у Вас є вільний час, чим Ви любите займатися?
– Громадське життя для мене – це необхідність. Це заряджає мене – можливість бути серед людей, заводити нові знайомства та вести змістовні розмови з людьми, які знаються на світових справах. До того ж читання мені теж дуже близьке. Щиро рекомендую це молодому поколінню – не тільки переглядати Інтернет, а й брати книгу в руки. Це дає зовсім інший досвід, і прочитане таким чином залишається в пам’яті набагато довше.
– Є щось, що мало хто знає про Вас?
– За словами моїх рідних і близьких друзів, якщо я не жартую, не сміюся над собою, то я точно нервую і зі мною щось не так. Вони вже знають, що щось не так. Хороший жарт і гумор завжди були характерними для мене, і я відчуваю, що це єдиний спосіб впоратися зі стресом.
— Якби Ви могли щось змінити у світі, що б це було?
– Нехай буде більше любові в серцях людей, бо, як сказано в посланні до Коринтян: «А тепер залишаються оці троє: віра, надія, любов, але найбільша з них любов».
– Що змінилося зараз найбільше?
– Нинішні обставини змушують людей переоцінювати багато речей. Звуки сирен часто нагадують нам про те, які справжні цінності в житті.
– Що б ви порадили молодому поколінню?
– Вивчати Біблію і дотримуватися заповіді любові.
Брігітта Варга
