Стати вчителем вона вважає одним із найкращих рішень у своєму житті. Незважаючи на юний вік, вона не боїться перешкод. Найголовніше для неї – сім’я та маленький син. Вона не любить сюрпризів, відверта, говорюча. Сьогоднішня гостя рубрики Kárpáti Igaz Szó “Крізь замкову шпаринку” – вчителька середньої школи Соломонова Юлія Боднар.
– Як ви обрали учительську кар’єру.
– Коли я була в старших класахх, у мене не було конкретного рішення, чим я хочу займатися, коли стану дорослою. Тому я послухалася поради батьків і після закінчення середньої школи в Сюрте вступила на факультет угорської мови та літератури Національного університету в Ужгороді. Українська мова викликала труднощі, тому я вступила до ВНЗ після річної відстрочки. Але тим часом я так захопилася навчанням, що отримала ще й другий диплом з історії. В обох випадках я отримала ступінь магістра.
– Тим часом ви створили сім’ю, а потім почали працювати.
– Я вийшла заміж, будучи студенткою університету, і в січні 2019 року народився наш маленький син Олівер. Однак через кілька місяців, у вересні, я повернулася на роботу за сумісництвом. Я викладала історію два дні на тиждень у середній школі в Соломонові, а мама доглядала за дитиною. За це їй велика подяка. Відтоді працюю там, викладаю декілька предметів, а також виконую роботу педагога-організатора.
– Чи полегшує вашу роботу спілкування з підлітками в молодшому віці?
– Це має як переваги, так і недоліки. Важко, що вони часто сприймають мене не настільки серйозно, як мали б, але водночас це перевага, тому що вони мені більше довіряють і легше відкриваються, ніж старшим колегам. Ми багато спілкуємося, що особливо потрібно дівчатам. Вони сприймають мене як друга та консультанта, коли їм потрібна допомога в їхніх добрих чи поганих справах. Мене це особливо радує, адже важливо, щоб у їхньому житті був дорослий, який намагається тримати їх на правильному шляху. Я намагаюся заспокоїти їх, що кращого друга і підтримки, ніж батьки, вони не знайдуть, тому вони повинні з довірою до них звертатися.
— Ви ще в дитинстві хотіли бути вчителем?
– Не впевнена, я уявляла себе принцесою (сміється). Якщо серйозно, у мене не було поставленої мети, ким я хотіла стати, я плила за течією і, на щастя, опинилася в хорошому місці.
— Ви був старанною ученицею?
– Батьки завжди заохочували мене до навчання, адже знання – єдиний наш скарб, який у нас неможливо відібрати. Щоправда, в дитинстві я не сприймала це так серйозно, а зараз цілком згодна. Я не була так званим гіком, але я навчилася тому, що мені було потрібно. Але правда в тому, що мені подобалося ходити до школи, бути в суспільстві і, звичайно, я брала участь у різних заходах зі своїми однокласниками. Я, як викладач, намагаюся вимагати від учнів дисципліни та уваги, але бувають ситуації, коли я більш поблажлива. Я прагну зробити навчальну програму для них цікавою, також використовую для цього неформальні методи.
— Позаду п’ять років, сповнених труднощами. Ви не пошкодували про свій вибір?
– Я не заперечую, що були труднощі, але я відчуваю, що вони лише підтвердили, що я можу з ними справлятися. Після кількох місяців «спокійної» роботи підняла голову епідемія коронавірусу, а потім почалася війна, яка спричинила багато змін у житті. Від цього постраждали не лише ми, вчителі, а й діти та батьки. Онлайн-освіта спочатку здається легкою, але насправді її реалізація є дуже важкою та важкодосяжною для всіх учасників. А зараз перебої з електроенергією ускладнюють наше життя, тому робота у віртуальному просторі стала практично неможливою. Повернення до школи викликало несподіванки, але спільною працею вдалося наздогнати.
– Чи вдалося вам влитися в колектив?
– Я легко і швидко заводжу друзів, швидко налагоджую стосунки з людьми, тому вписалася в колектив без проблем. Мені пощастило, мене прийняли, тож інтеграція не була проблемою.
— Розкажіть про свою родину.
– Ми з чоловіком Золтаном стали парою влітку 2011 року. Ми були знайомі раніше, бо з одного села. Ми одружилися в 2016 році, а через три роки народився наш син. Я не відійшла далеко від будинку, де я народився, тому що ми все ще живемо в Сюрте. Мій чоловік теж вчитель, але, крім цього, ми абсолютно різні. Я більш терпляча, він більш вдумливий. Я вважаю себе спокійною мамою, я не надто переживаю про речі. Я вважаю, що діти також повинні відчувати досвід і виклики, які відповідають їхньому віку. Золтан у цьому плані більш боязкий, тож і в цьому ми доповнюємо один одного.
— Як проводите час?
– Нам пощастило, оскільки більшість наших друзів також є молодими подружніми парами з дітьми такого ж віку, тому це майже само собою зрозуміле, що ми тусимо разом. Таким чином, догляд за дитиною також не є проблемою, хоча моя мама завжди поруч, щоб допомогти мені, а Олівер любить проводити час із бабусею та дідусем.
— Ви вмієте приховувати свої почуття?
– Не завжди. Я не тримаю свою думку при собі, якщо вони мене справді дратують, але здебільшого тримаюся при собі й уникаю конфліктів. Якщо так і трапляється, я прихильник спілкування, тому люблю їх вчасно обговорювати. У молодості я була більш чутлива, але з часом дещо зміцніла, тому сентиментальність мені не властива.
— Як ви пізнаєте людей?
— Потрібен час, щоб пізнати когось повністю. Можуть пройти тижні, місяці чи навіть роки, перш ніж ми пізнаємо людину з усіх сторін і відчуємо, як вона реагує на конкретну ситуацію в суспільстві. Але щоб вирішити, чи зможу я спілкуватися з цією людиною, достатньо кількох речень або зустрічей.
— Що вас може розлютити?
— Коли я знаю правду, а мені все одно брешуть в очі й говорять протилежне. Тоді я можу розлютитися.
— Ви можете сказати «ні»?
— Однозначно, так. Усе, що мені не підійде або з чим я не згодна, я скажу вам, не моргнувши оком. Можливо, у сфері виховання дітей мені ще потрібно практикувати це, але я сподіваюся, що з часом мені вдасться частіше говорити «ні» і в цій сфері.
— Ви довго виконуєте завдання?
– Багато людей вважають своїм керівним принципом прислів’я «Краще пізно, ніж ніколи», але я люблю виконувати доручені завдання якомога швидше.
— Любите сюрпризи?
— Це залежить від того, який це сюрприз. Але якби мені довелося вибирати, я б краще не любила. Я людина, якій подобається знати, що відбувається навколо мене. Я не прихильник несподіваних подій.
— Хто найкраще вас знає?
— Моя мама і мій чоловік. Батьки супроводжують нас у дитинстві, а в кращому випадку й у дорослому житті, тому знають майже всі наші рухи. З нашим подружжям на те саме вказують спільні думки та закінчення речень одне одного.
— Чогось боїтеся?
– Я релігійна людина, тому вірю, що Бог допомагає мені долати труднощі. Все відбувається з певної причини, і це втішає нас у важкі часи.
– Що ви вважаєте найважливішим у своєму житті?
— Сина. Ми хочемо дати йому все необхідне і сподіваємося, що мирне небо, здоров’я та любов супроводжують його життя.
Іветт Буйдошов
