Надзвичайно спокійна, урівноважена і доброзичлива людина. Відноситься до тих лікарів, яким важлива і душа хворих. Надзвичайно критичний до нинішнього матеріального світу. Робота – це все для нього, але дуже гордий за своїх дітей і обожнює своїх внуків. Сьогоднішній гість рубрики «За кулісами» від Карпатри Ігоз Со, Михайло Поляк, головний лікар обласної інфекційної лікарні, викладач Ужгородського національного університету.
– Ваша дружина угорка, можливо, і серед ваших предків теж знайдуться угорці?
– При народженні мого батька 1912 року Закарпаття відносилось до Угорщини. Він ніби не був угорської національності, але володів кількома мовами, розмовляв угорською, русинською, чеською, словацькою, чого навчився від безпосередніх сусідів, знав навіть трішки іврит. Я ж народився в Іршавському районі, село Великий Раковець, виріс серед представників кількох національностей, які мирно співіснували.
– Як формувалася Ваша професійна кар’єра?
– Після закінчення середньої школи пішов в армію, зрештою служив в Угорщині. Після армії вступив на медичний факультет Ужгородського національного університету. На 3-му курсі працював медбратом в Ужгородській міській лікарні в інфекційному відділі. У 1981 році, після закінчення навчання інтернатуру провів у Мукачівській дитячій лікарні. Потім мене перевели у крайню точку нашого краю, яке була по-сусідству з Івано-Франківською областю, в село Торунь Міжгірського району. Сьогодні я вже не шкодую, там отримав дуже добрі професійний досвід і через 3 роки став головним лікарем районної лікарні. При потребі приймав пологи, був рентгенологом, одним словом відчув розмаїття сільського лікування. Звідти потрапив на посаду заступника головного лікаря Міжгірської районної лікарні, де провів 13 років. До деякого часу діяв головним лікарем, а потім працював у районному відділі охорони здоров’я.
– Отже, поступово крокували вверх. Якщо добре знаю, Ви були тим, хто організував формування обласної інфекційної лікарні?
– Коли у Кабінеті міністрів прийняли рішення про те, що у кожній області потрібно створити протиепідемічну лікарню, на це запросили мене, так як я володів великим менеджерським досвідом. У 2003 році я прийняв обов’язки. Взяв участь у підвищенні кваліфікації, приступив до роботи і у січні 2004 року зареєстрували обласну інфекційну лікарню. Фінансування дуже повільно йшло, але я був стійким, бо вирішив: що почну, те завершу. Три роки тривав повний ремонт і формування колективу.
– Що найважче у Вашій роботі?
– Кожен день трапляються труднощі. Для мене було найбільшим викликом погане державне фінансування і нестача кадрів. Але хто вибирає інфектологію, той є фанатом. До речі, саме інфекціоністи найкраще уявляють, наскільки важливо членів своєї сім’ї захистити від можливих інфекцій. Для цього кожне щеплення потрібно зробити (кір, гепатит, дифтерія), до чого і кожного співробітника зобов’язую.
– Пане докторе, коли ви побудували сім’ю?
– З дружиною Євою познайомився у студентські роки. Вона навчалася на 5-му курсі, я на 6-му. Я працював медбратом у лікарні, а вона прийшла навідати подругу. Дуже швидко ми одружилися, і коли мене назначили у Міжгірський район, туди ми разом поїхали. Донька Вікторія народилась у 1981-му році, син Михайло у 1989-му. Обоє обрали медицину. Донька кандидат медичних наук, викладач в Ужгородському національному університеті і лікар-спеціаліст УЗІ у інфекційній лікарні. Син хірург.
– Яка ваша участь у тому, що ваші діти вибрали професією медицину?
– Це їхнє рішення. Сина я спробував відговорити. Він дуже добре вчився, і 10-11 клас закінчив за один рік. Пропонував йому, щоб вибрав юридичний факультет, але він наполягав на медицині. До певного часу працював у хірургічному відділенні обласної кардіології, але коли його сім’я поповнилась, вирішив, що з цієї зарплати не зможуть прожити, тому зараз працює у Словаччині. Через 2-3 роки прийняли його диплом і зараз він самостійно практикує.
– Онуки є?
– У доньки 15 річна дівчинка Вікторія і син Максим, йому 3,5 року. У сина підростає 6-тирічний Михайлик. Донька окремо живе, але часто зустрічаємось, із сином тримаємо зв’язок по скайпу кожен день. Стараюсь бодай раз у три місяці навідати їх.
– Є у вас улюблений онук?
– Намагаюсь кожному однаково приділяти увагу. Найбільше уваги дістають найменші.
– По господарству яке Ваше завдання?
– У власному будинку живемо, є маленький двір, слідкую за ним. Огірки вже минули, але томати ще є. На днях зібрав груші, яблука. Коли приходжу з роботи, першим ділом іду у сад, рослини дуже освіжають, додають наснаги. Ще є у нас є лабрадор, Шоколад. Коли він на волі, постійно бігає за мною.
– Що робите, щоб зберегти здоров’я?
– Кожного ранку бігаю з лабрадором. У цьому собака чудовий партнер. У цьому ще більше переконав своїх колег.
– З досвіду знаю, що в установі аптечний порядок і Ви, між тим, спокійна, тиха людина. Яким способом вдається тримати дисципліну?
– Це перш за все дякуючи вихованим колегам. Порядок у мене – найперша форма демократії. Не цікавить, як роблять, але має бути порядок, у що входять ранкові наради, тижневий огляд і регулярне прибирання. Я вважаю себе щасливим, що кожен на своєму місці і знає свою роботу.
– Якщо Ви змогли б пережити якусь мить свого життя повторно, яку би вибрали?
– Я вважаю, чесно жив, і не маю, за що соромитись. Якби міг почати спочатку, все робив би так само. Словом, все так добре, як є.
– У Вас вдала кар’єра, гарна сім’я. Який ключ до цього?
– Щоб хтось досяг чогось, важлива підтримка сім’ї. Друге – воля, бажання, і наприкінці – ціль, слідуючи якій день за днем роблю щось. Самодисціплиною і витримкою будь-чого можна досягти.
– Якщо Ви написали б книгу, про що вона б була?
– Про життя. Про те, як може бути хтось добрим і гуманним лікарем. Наприклад, пояснюю, що ніколи не можна ставити пацієнта в такий стан, щоб він відчував себе боржником лікаря. Він має відчувати те, що лікар все зробив для його одужання і сам має вирішити, чи хоче подякувати йому за турботу .
– Пам’ятаєте, коли востаннє плакали?
– Так, коли помер найкращий друг Володимир Брич. У дитинстві ми сиділи за однією партою, ніколи не переривались наші стосунки і робота зв’язувала. Надзвичайно боляче було попрощатися з ним.
– Яку людську властивість найбільше зневажаєте?
– Брехню.
– Чим Вас можна вивести зі спокою?
– Несправедливістю, брехнею і нахабністю.
– Хобі?
– Спорт. Дуже люблю волейбол, футбол, хоча деякий час не граю, оскільки отримав спортивну травму. Щоранку бігаю, вправи роблю. При змозі граю в теніс, плаваю, два рази на тиждень у тренажерний зал ходжу. Багато читаю. Крім спеціалізованої літератури люблю твори закарпатських авторів.
– Яке місце займає у Вашому житті віра?
– Я віруюча людина. У дитинстві регулярно ходив до церкви. В останні часи частіше ходимо до церкви у рідному селі дружини або в Ужгороді у греко-католицький кафедральний собор.
– Що Вам дає енергію?
– Не маю потреби ні в яких допінгах, я дисциплінована людина, яка знає свої обов’язки. Переді мною важлива справа – вона стимулює. Ймовірно, інколи трапляється, що щось затягую, але це дуже рідко.
– Довго ображаєтеся?
– Важко мене образити, швидко забуваю образи.
– При змозі змінити час, у яку сторону Ви відправились би?
– Не дуже можу вирішити, тому що є приємні спогади, які хотів би заново пережити. Та все ж таки вперед, цікаво, що нас чекає.
– Тепер що Вас займає?
– Реформи, перебудови. Хоча у Конституції написано: інфектологію повністю держава має фінансувати, але є наміри зробити так, щоб частину коштів лікарня сама заробляла. Це буде означати більше обов’язків, але сподіваюся, що й більше самостійності. Як буде працювати нова система – це музика майбутнього.
Тімея Мадяр
