Кілька тижнів тому в одній з найбільших соціальних мереж я знайшов шокуючу історію. Пост стосувався 22-річної дівчини із Закарпаття з угорським корінням. Антоніна була солдатом-контрактником, коли 24 лютого 2022 року розпочалася російсько-українська війна.
Молоду дівчину однією з перших відправили на схід країни, в зону бойових дій. У травні 2022 року будівля, де вона перебувала, потрапила під прямий ракетний обстріл в районі Донецька. П’ятеро її товаришів загинули під час атаки. Вона дивом вижила. Антоніну витягли з-під завалів – поховану під сотнями кілограмів бетонних блоків. З серйозними пораненнями її доставили до лікарні, по дорозі в кареті швидкої допомоги вона кілька разів втрачала свідомість. Її голову довелося зашити в декількох місцях, а довге чорне волосся – збрити… У неї була зламана рука, а на ногах і спині – травми та гематоми.
Повністю розчарована в армії
Після відчайдушних благань про допомогу, через три місяці після інциденту Антоніну визнали… придатною до обмеженої військової служби і замість реабілітації відправили до Тернопільської області разом з іншими солдатами, які відновлювалися після подібних поранень і були нездатні воювати. Її призначили в частину, що дислокується в невеликому населеному пункті, де немає шансів отримати адекватну медичну допомогу для солдата з діагнозом посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Щоб забезпечити повне одужання, Антоніна перенесла ще дві операції за останні місяці. У клініці в Києві їй зробили операцію на спині та видалили осколки з голови. Фізичні травми загоїлися, але психологічні рани ще не зажили.
На цьому митарства молодої дівчини не закінчилися, адже вона місяцями оббивала пороги командирів, чекаючи на задовільнення свого прохання про переведення до частини на Закарпатті. Але, незважаючи на те, що Антоніна має ІІІ групу інвалідності, влада не взяла до уваги той факт, що її брат хворіє на поліомієліт, а чоловік є інвалідом війни.
У пості написано, що дівчина, яка колись мріяла про військову кар’єру, тепер розчарувалася в армії через пережиті випробування. Це не поодинокий випадок, подібних історій в інтернеті багато, але преса неохоче висвітлює тих, хто повертається з пекла війни фізично і морально побитими, розчарованими, але живими.
В українській армії, яка налічує близько 900 тисяч діючих солдатів, трохи більше
45 000 жінок, з яких близько 4 000 наразі перебувають у зоні бойових дій, тобто на передовій.
Загалом у січні 2024 року в Збройних силах України служили понад 62 000 жінок, що становить 7,3 відсотка від загальної кількості військовослужбовців, згідно з даними медіа-платформи Міністерства оборони. Для порівняння, у 2014 році загальна кількість жінок у збройних силах становила 49 926, з яких 16 557 були військовослужбовцями. З-поміж усієї “слабкої статі” статус учасника бойових дій наразі отримали понад 13 487 осіб. Але не забуваймо про людську ціну цифр. Це не просто суха статистика: за кожною цифрою стоять життя, нерідко – трагедії. Такою є історія Антоніни Мацо, якою, як виявилося, поділилася на своїй сторінці у Фейсбуці мама її чоловіка Людмила Мандзич. Через неї, яка вже більше десяти років займається волонтерством для армії, мені вдалося зустрітися і поговорити з Антоніною особисто. Після тривалої розмови я зрозумів, що вона глибоко шокована і страждає від того, що їй довелося пережити за останні два роки.
Антоніна приїхала на зустріч із матір’ю і свекрухою, і ще до зустрічі вони домовлялися, складали клопотання, відвідували військкомати, щоб домогтися справедливості для Антоніни.
Свіжа і радісна новина від матері: після багатьох поневірянь і болю Антоніна вагітна первістком. Рідні вимагають її остаточного звільнення з армії. Марія Мацо каже, що ця боротьба забрала багато її часу і нервів, і вона втомилася. Вона хвилюється за здоров’я своєї дочки, а тепер і майбутньої онуки, і вважає, що її дочка не заслуговує на таке нелюдське поводження.
Антоніну приваблювала військова справа
22-річна дівчина угорського походження по батьковій лінії виросла у Фанчикові. Родина називає її Анітою, і вона попросила мене називати її Анітою. Вона ходила до місцевого угорського дитячого садка, потім до україномовної школи, але угорське коріння спонукало її краще вивчити мову, тож вона ходила й на факультативні заняття з угорської мови, потім вивчала право в Ужгороді. Після отримання диплома у 2021 році, оскільки її завжди приваблювала військова кар’єра, подала заяву на роботу помічником юриста у військову частину, що дислокується неподалік. Але вакансії тут не було, тому їй запропонували роботу в одній із частин в Ужгороді.
– Мені було близько 20 років, коли я підписала трирічний контракт, – розповідає дівчина, додаючи, що любила свою роботу і отримувала від неї задоволення, – Напевно, мене приваблювала армія, бо мій батько працював за кордоном, тож я хотів замінити батьківську турботу, якої мені не вистачало все дитинство.
Взимку 2022 року мене перевели до 101-ї Закарпатської окремої бригади територіальної оборони, яка на той час формувалася. Мене призначили в підрозділ логістики, який відповідав за постачання, де я була, по суті, комірником. Я видавала бійцям спорядження, заспокоюючи себе тим, що виконую свій громадянський обов’язок.
Антоніна була вдома на лікарняному 24 лютого 2022 року, коли почалася війна. Того ранку вона поїхала автобусом до Ужгорода. Їй надали відпустку на Великодні свята, але пізно ввечері у Великодню суботу їй зателефонував командир і повідомив, що за годину відбудеться збір, і вона має бути присутня на ньому. Згодом надійшов наказ про відправку підрозділів на схід України.
– Ми вчотирьох чергували на складі, солдати приходили групами по тридцять чоловік, треба було забезпечити всіх спорядженням, на себе часу не було.
– Жінкам видавали чоловічу форму, бо іншої не було. Але жінки розбирали її, заправляли там, де вона висіла або була довгою. Наступного дня я вже їхала до Одеси, хоча востаннє тримала зброю в руках протягом 2 місяців базової підготовки після підписання контракту. Але воювати я не збиралася, зброї мені не дали, я відповідала за видачу екіпіровки, яку мали б роздати солдатам тут, але не було нічого. Також мені доводилося весь час носити армійський бронежилет вагою 15 кілограмів, призначений для чоловіків. Незважаючи на те, що цей бронежилет не підходить для жіночої статури, ми були зобов’язані його носити. Але в армії немає чоловіків і жінок, є тільки товариші.
Антоніна не сказала батькам, куди потрапила, вони знали, що вона на навчанні у Львові, не хотіла, щоб вони хвилювалися за неї. На сході країни, у Костянтинівці, що на Донеччині, за кілька десятків кілометрів від фронту, їх зустріли не дуже радісно. Вона розповіла, що хотіла зайти до туалету місцевого жителя, а їй відповіли російською мовою:
“Йди в кущі, там роби свою роботу, хто тебе сюди запрошував?”.
“Військові перевозили техніку з центрального армійського складу, а розмістилися в місцевій школі. Ми були недалеко від фронту, і вночі ми могли бачити спалахи артилерійських снарядів, що наближалися, і чути шум вибухів. Але я ніколи не відчувала страху”, – пригадує військовослужбовиця.
Але дівчині досі важко розповідати про день свого поранення
– Було рано вранці, мені було важко піднятися з ліжка, але я зібралася і почала виходити з будівлі. У цей момент я почув різкий, пронизливий звук, а за кілька секунд пролунав вибух, і все потемніло. Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я прокинулася, навколо була темрява, і я відчувала, що не можу дихати, ніби хтось поклав мені на груди величезну вагу. Я думала, що помру тут, у мене не було жодного шансу вижити. Я відчувала провину за те, що не сказала батькам, де я була. Потім я почула звук кроків, почула голос дяді Вані, який незадовго до цього мені телефонував. Він витягнув мене з-під завалів.
Внаслідок обстрілу загинуло п’ятеро людей. Антоніна та ще двоє людей дивом вижили після ракетного обстрілу, але вона отримала важкі травми голови. Її забрала швидка допомога до лікарні. Вона мало що пам’ятає з моменту обстрілу, але яскраво пригадує, як у кареті швидкої допомоги їй з’явився її дідусь, який помер кілька років раніше, він тримав її за руку і благав не закривати очі та триматися. Навіть зараз дівчині все ще важко переосмислити цей досвід.
– Мій перший спогад – як мене з закривавленою головою зашивають на крижаному операційному столі в лікарні.
– Через годину мене перевели до військового шпиталю в Дніпрі. Тоді я зателефонувала мамі, щоб розповісти про те, що сталося. Моє довге чорне волосся поголили, і я кілька днів не наважувалася дивитися в дзеркало. Батько наспівував мені пісню “Довге, чорне волосся”. Мене відвезли в Мукачево в поїзді, який перевозив поранених, і умови там були жахливими. Я була у вагоні з тяжкопораненими солдатами, які втратили руки і ноги, це було жахливе видовище, яке я, мабуть, ніколи не забуду. Це неймовірна неповага до поранених солдатів, що їх перевозили в таких умовах, коли вони боролися за свою країну. Я б нікому не побажала опинитися в такій ситуації, в якій опинився я. Моє бажання – щоб війна закінчилася якнайшвидше. Зараз я можу спати спокійно, але в перші місяці я страждала від сильного безсоння, панічних атак і була госпіталізована до психіатричної лікарні в Берегово.
Я не могла залишатися в закритій, темній кімнаті й могла спати лише з відчиненим вікном. Зараз найгірше вже позаду, хоча я все ще іноді заїкаюся. Це все симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
Відкладене весілля…
Антоніна мала вийти заміж влітку 2022 року за свого хлопця Андрія, з яким познайомилася в казармі в Ужгороді.
Через те, що сталося, весілля довелося відкласти. У 2014 році її чоловік був учасником антитерористичної операції на сході України, де отримав важке поранення та в підсумку став інвалідом. У вересні вони нарешті одружилися. Зараз його найбільше бажання – демобілізуватися назавжди, щоб він міг спокійно виховувати свою майбутню дитину.
– Якби моя ситуація не була вирішена так, як вона була, я б, можливо, подумала про повернення, але тепер з мене досить, – каже Антоніна, і її голос переривається. Зараз ми зосереджені на створенні сім’ї…
Шандор Сабо
