В ДСНС сьогодні кранівники на вагу золота. Вони беруть участь у прибиранні руїн пошкоджених під час ракетних обстрілів будівель, будують тимчасові переходи, будинки та укриття. Тому вони потрібні в усіх регіонах країни, особливо в найгарячіших точках.
Закарпатець Альберт Береш уже чотири роки служить у відділі реагування на стихійні лиха УДСНС Закарпаття. Юнак із Малих Геївців вже був у Херсонській та Харківській областях, серед запеклих боїв рятував людей із руїн, будував укриття.
Альберт добре знає, яка небезпека вибуху. Під час одного з розгортань його підрозділ зазнав авіаудару. Тиждень він лікувався в лікарні, а потім, коли йому стало краще, одразу повернувся до своїх супутників. Як він сказав:
«Що я міг ще зробити? Йде війна, я повинен діяти»….
Після закінчення школи Альберт навчався на кранівника в місті Турка на Львівщині. У 2014 році отримав перший призов на військову службу. Рік провів у протиповітряній обороні Севастополя, на Кримському півострові.
Повернувшись додому, він звернувся в обласне управління ДСНС, але подався не кранівником, а пожежним. Щоправда, вакансії там не було, а кранівника дуже потребували, і його одразу призначили командиром частини. У мирний час до його завдань входило, серед іншого, розчищення руїн обвалених будівель, буксирування пошкоджених у ДТП автомобілів або прибирання повалених на дорогу дерев у разі пошкоджень штормом.
Проте початок війни перекреслив цю роботу. Альберт вирушив на своє перше завдання 6 січня 2023 року. Пунктом призначення була Чорнобаївка Херсонської області.
– Після початку війни нам кілька разів казали, що доведеться допомагати колегам, які служать на передовій, тому ми постійно були напоготові, але раніше цього чомусь не траплялося. Тож коли в грудні 2022 року знову подзвонили, я просто відмахнувся, нне повірив, що поїдемо. Проте за два дні до від’їзду зі мною знову зв’язалися, щоб я поїхав у центр і підготував необхідне для роботи спорядження: бронежилет, шолом, окуляри та рукавички. Тоді я зрозумів, що це не тренування, мені справді треба йти.
— Ти не боявся?
– Першого разу було трохи, тому що тоді я не знав, чого чекати, що нас там чекає. Чим ближче ми підходили, тим жахливішим було видовище: блокпости, оточені мішками з піском, танковими пастками та бетонними блоками, всюди стояли озброєні солдати.
Там було небагато цивільних. Залишилися здебільшого одні люди похилого віку, люди, які за будь-яку ціну не хотіли залишати рідні домівки.
Коли ми приїхали, виявилося, що напередодні біля нашого майбутнього житла влучила ракета і кілька людей загинули. Поки ми розпаковували сумки, подекуди ще було видно калюжі крові. Нашим завданням було зібрати військову техніку, що залишилася після боїв: ми збирали танки, турбомотори вертольотів, зброю. Все це ми робили в надзвичайно небезпечній місцевості, оскільки територія була замінована.
Місцеві колеги попереджали, щоб ми не тинялися, їздили лише за визначеним маршрутом, бо необережний крок може коштувати нам життя.
Альберт був поруч із фронтом майже місяць, а потім повернувся додому. Однак лише через два місяці йому знову довелося повернутися до Херсона. Тоді йому доручили будівництво притулків. Він розповів, що вони були неподалік, коли 6 червня внаслідок вибуху прорвало дамбу Новокаховської ГЕС. Їх підрозділ також був направлений на місце трагедії для допомоги в евакуації людей. Повернувшись додому, він довго не сидів без діла. Втретє на початку вересня йому довелося служити в Куп’янську Харківської області. В середині літа російська армія розпочала широкомасштабну атаку з метою захоплення населеного пункту, тож цей район став однією з найгарячіших точок на передовій того часу. Був там лише кілька тижнів, бо на їхній підрозділ напали.
– Якщо в Херсоні ми переважно сиділи в безпечній зоні, то в Куп’янську доводилося працювати надворі, на полі бою. Жодних будинків там не було, ми були під відкритим небом, у пустелі, де ворог міг помітити нас у будь-який момент. Вони безперервно стріляли в цьому районі. Одного разу неподалік від нас влучив гарматний снаряд, але ми вчасно відступили, ніхто не постраждав. Наступного дня ми знову потрапили під ціль, перший постріл влучив метрів за 15 від нас. Коли я почув наближення другого, я встиг лише вискочити з кабіни крана і сховатися під машиною. Той снаряд влучив за 3-4 метри від нас. Детонація була такою сильною, що я довгий час нічого не чув, але й не бачив, оскільки піднялася величезна хмара пилу. Моєю першою думкою було знайти партнера і переконатися, що з ним все гаразд. Потім ми знайшлися і втекли, покинувши все. Нас відвезли в лікарню, обробили рани. У перший день я навіть не міг зрозуміти, що з нами сталося…
Потім зрозумів: ви повинні бути напоготові та звертати увагу на кожну дрібну аварію та звук. Це речі, які рятують життя людини.
Лише наступного дня я почав розуміти, що з нами сталося. Тиждень лежав у лікарні зі струсом мозку. Одужавши, ми повернулися за технікою, що залишилася, а потім повернулися на Закарпаття. Відтоді я вдома, але будь-коли можу отримати інший телефонний дзвінок.
– Чи переслідувало вас коли-небудь те, що там сталося у ваших снах?
– Дуже часто. Був випадок у Херзоні, коли нам по радіо повідомили, що на вулицю міста влучила ракета і щоб ми негайно виїхали на місце і перевірили, чи не застрягли люди під завалами. Коли ми прибули на місце події, то виявили понівечене тіло старого чоловіка, що викликало тривогу. Немає часу думати про це, в таких випадках потрібно діяти швидко, але ті спогади часто переслідують мене уві сні. Мені теж часто сниться, що я в полі і треба звідкись тікати або пройти небезпечну ділянку з краном, бо, може, по нас стріляють і тому подібне.
– Ваші товариші знали, що ви за національністю угорець. Що вони сказали про це?
– Це ніколи не було проблемою. Вони не робили різниці між мною та іншими. Потреба в професіоналах там настільки велика, що неважливо, хто якою мовою говорить.
– Ви щодня наражалися на небезпеку. Як ваша родина це пережила?
– Коли була вільна хвилина, я завжди дзвонив додому, тому що вони дуже хвилювалися. Якщо була проблема, я не говорив про неї, я не хотів, щоб вони були неспокійними. Я розповів їм про труднощі лише тоді, коли повернувся додому, і вони могли переконатися, що у мене немає серйозних проблем.
– Чи змінив вас час, проведений там?
– Нас не готували до того, що нас там чекало, треба було все дізнаватися на місці. Але я вже зрозумів, що в таких ситуаціях найціннішим є кмітливість, сміливість і спритність. Там я не знав, чи ляжу спати, від чого прокинусь і чи доживу взагалі до завтрашнього дня. Тому я навчився цінувати кожну мить життя і ставлюся до речей набагато відповідальніше.
Брігітта Варга
