Фрагменти мозаїки з життя американсько-угорського бізнесмена з Мукачева.
Протягом десятиліть ім’я Імре Пака нерозривно повязне з іменем Міхая Мункачі. Усім у світі відомо, що угорський бізнесмен володіє найбільшою приватною колекцією Мункачі. Проте рік тому через менш радісну подію закарпатці дізналися його ім’я ширше. А щоб краще дізнатися не лише його ім’я, а й життя, висвітлюємо подробиці.
– У жовтні 2022 року величезне обурення викликало те, що відновлений вами у 2008 році пам’ятник тисячоліття Турулу буквально знесли згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради Мукачева. Ви подали до суду на Балогу, але програли справу в першій інстанції. Яка ситуація зараз?
– Ми подали апеляцію і чекаю результату справи. Скажу вам чесно: я не дуже оптиміст і я б здивувався, якби виграв справу з першого разу. Звісно, події вразили мене як удар – це був довгий процес, поки нам вдалося відновити птаха Турула, і це була велика мрія мого батька. Попри все, вся ця ситуація навколо Турула все одно має дуже позитивний результат. Він привернув увагу на долю закарпатської угорської меншини. Угорський уряд досі пильно стежив за нею, але знятта птаха стало значним переломом, турул наче щось зрушив із місця. Але я впевнений, що «птах турул колись прилетить».
Будучи бізнесменом, я зробив пропозицію владі Мукачева, що я готовий поставити інший, ще більший обеліск, якщо вони повернуть турула, щоб я міг відновити його в історичній колоні, що містить уламки оригінального обеліска 1896 року.
Але не було бажання прийняти мою пропозицію. Я знаю і розумію, що стоїть за цим, але я вірю, що рано чи пізно в мерії Мукачеві також подують інші вітри, і тоді переговори будуть легшими.
– Ви знаєте, де зараз статуя Турула, яка її доля?
– Оскільки статуя вагою майже в тону, яку на обеліск прикрутив мій брат, була закріплена так, що її було неможливо зняти, тому її розпиляли, статуя впала і нібито зламалася. Я не знаю, як насправді. Вона зберігається в закритій кімнаті замку, і навіть мені, її власнику, заборонено її бачити.
– У зв’язку з тим, що трапилося, можливо, ви будете більше уваги приділяти подіям тут, і краще стежити за долею закарпатських угорців.
– У мене було своє бачення раніше, але справа в тому, що цей випадок трохи “загострив” мій зір, і я більше займаюся цими справами. Проте наша родина завжди мала живі стосунки з цією громадою.
На початку дев’яностих років минулого століття мої батьки заснували благодійний фонд Шандора Паха, який допомагає малозабезпеченим сім’ям, і він діє досі.
– Чи збільшилася кількість малозабезпечених під час війни?
– Наша діяльність дещо розширилася, але основна позиція, згідно з якою наш фонд підтримує 80 сімей на місяць, залишилася. Під час свят ця цифра зростає до сотень людей. Поки мої батьки були живі, ця місія означала не лише грошові виплати, але й вони особисто відвідували людей, брали участь у розподілі пожертвувань. Зараз я не маю можливості це зробити. Поки триває війна, я, мабуть, навіть не поїду додому в Мукачево.
– Ви ніколи не заперечували свого походження з Мункачів, а щодо мистецтва, то керувалися місцевим патріотизмом, тож почали колекціонувати картини Мункача. Зараз ви є власником найбільшої у світі приватної колекції Munkácsy. Розкажіть про цю пристрасть!
— Чесно кажучи, якби я народився в Капошварі, можливо, я б збирав Rippl-Rónai. Але, слава Богу, я народився в Мукачеві. Є ще одна пікантність у справі, чому Міхай Мункачі. Як відомо, більшість робіт художника перекочували до Америки ще за його життя, часто прямо з його майстерні. Мункачі був зірковим художником і отримав перш за все визнання за кордоном. Якось трапилося, що на початку дев’яностих мій знайомий зайшов до мене додому і запитав, чи не хочу я купити картину Мункачі. Я подумав, чому б і ні?
Найпершим твором колекції була картина під назвою «Балада», написана в 1888 році, яку я купив у 1994 році.
Цікаво, що серія виставок досягла п’ятимільйонного відвідувача в Музеї Святого Іштвана Кіралі у Фегерварі. Я вважаю, що це чудова річ, вона підкреслює популярність і велич художника. Спочатку картини купували суто з місцевого патріотизму, по-аматорськи. Я купував ті роботи, які мені подобалися, з якими можна було жити.
Але на даний момент у нашому домі лише сім чи вісім картин Мункачі.
Зараз я купую дуже професійно, запитую думку експертів, тому що я вже заплатив за навчання в цій галузі…
– Як ви думаєте, скільки ще картин Мункачі є у світі?
– Колекціонувати Münkácy – це як колекціонувати роботи сучасного художника. Багато зображень залишаються прихованими донині. Я оцінюю , що є близько трьохсот. Найважливіші з них уже виявлено, але є ще багато, про які ми нічого не знаємо.
Ми маємо інформацію про близько 650 зображень. Він малював набагато більше, ніж це.
Через деякий час він перестав так ретельно вести інвентар. Ми знаємо місцезнаходження приблизно половини фотографій, але не іншої половини. І навіть якщо місцезнаходження тієї чи іншої картини буде виявлено, немає впевненості, що її можна буде придбати. Я знаю не менше десятка місць, де хотів би купити картини, але їх не продають.
– Ви продали угорській державі лише один твір із колекції – Голгофу – за 9 мільйонів доларів. Якою буде доля колекції?
– Іноді мене приймають за торговців картинами, тому що я досить часто буваю в аукціонах і галереях Будапешта. Але я завжди кажу: я колекціонер, а не дилер. І якою буде доля колекції? Це знає лише Бог.
Хтось колись сказав: кожна хороша колекція з часом потрапляє в музей. Варто було б створити в Угорщині музей, присвячений саме Мункачі.
— Ви малювали?
— Недовго. Я закінчив свою «кар’єру» у 12 років. Дядько Янош, молодший брат Бели Ерделі, навчив мене малювати, але я думаю, що я б краще залишався колекціонером.
— Від чого б ви не відмовилися?
— Від гарячого червоного вина.
— Що вам дає енергію?
– Люблю грати в настільний теніс і теніс. Раніше я грав у футбол і хокей. Я комунікабельна людина, люблю бути в приємній компанії та приймати гостей.
– Міхай Мункачі зберіг свою Угорщину, провівши значну частину свого життя за кордоном. Ви прожили в Америці майже п’ятдесят років. Як би ви описали, що таке бути угорцем у діаспорі?
– Ми підтримуємо тут зв’язок із консульством Угорщини, їздимо на заходи, беремо активну участь у культурному житті Угорщини. У 1970-х роках ситуація була зовсім іншою. У той час я почувався ізольованим, не міг повернутися додому, коли хотів. Тепер я можу поїхати до Угорщини, коли захочу, спілкування та контакти повністю змінилися з появою Інтернету.
Проте можу сказати, що те, що людина проводить більшу частину свого життя за кордоном, не робить її менш угорською.
Я думаю, що почуття угорства якось закладене в нас. Можливо, воно сильніша саме тому, що ми не в Угорщині. Там, в угорському середовищі, люди трохи пом’якшуються, а тут стають більш свідомими.
– Той факт, що не лише ваші діти, а й ваша дружина вивчили угорську, добре свідчить про те, наскільки важливо для вас бути угорцем.
– Мій двадцятишестирічний син і двадцятитрирічна донька, слава Богу, дуже добре розмовляють угорською, ми з ними спілкуємося цією мовою. Моя дружина Неллі теж розмовляє угорською. Коли ми одружилися, вона анітрохи не розуміла моєї рідної мови, але коли народилися діти, зрозуміла, що вивчити її не завадить. Няня теж була угорка. Співробітники та мій водій також угорці. Так було завжди.
– Що таке американське угорське Різдво?
– Святкування тут відрізняється від Різдва в Мукачеві тим, що тут раніше прикрашають ялинку. У моєму дитинстві таке траплялося лише на Святвечір. Меню також традиційне угорське. Також ми дотримуємося того, що даруємо подарунки напередодні Різдва, а не в перший день Різдва, як прийнято в Америці. У нас також є цукерки на дереві, що тут теж дивно. Оскільки я нещодавно був у Будапешті, я також купила кілька найсмачніших солодощів. У таких випадках сім’я разом, діти теж приходять додому якщо ні за чим, то за подарунком (сміється – ред.).
— Якщо це подарунок: що хоче на Різдво той, хто має все?
— Я скажу тобі, що я отримав. У мене є зошит, такий собі щоденник, яким я користуюся близько десяти років, і щороку доводиться міняти вкладиш за поточний рік. Через це багато людей дивляться на мене, наче я з кам’яного віку, але я люблю записувати свої справи. Цю щоденникову вкладку важко знайти в Америці, і я завжди відкладаю її на останню хвилину, щоб купити її, на той час вона вже розпродана. Тепер, коли мені вдалося отримати її в Лондоні, я був дуже щасливий, і ми з дружиною вирішили, що це буде мій різдвяний подарунок.
Це нічого страшного, але він буде зі мною цілий рік, для мене це важливо.
Звичайно, це могло б змусити мене бажати більшого, але для мене головне, щоб сім’я була разом. Я сімейний, так мене виховали батьки. Я можу дякувати їм за багато речей, але передусім завдячую Господу Богу. Я щодня дякую Йому за те, що маю.
– Яке ваше повідомлення закарпатським угорцям?
– Перш за все, гарного Різдва, щасливого, благословенного Нового року та кращого майбутнього!
