Сумлінна, чуйна, завжди готова прийти на допомогу. Вона легко співпереживає ситуаціям інших людей. Не любить наказувати, але, як сама каже, що треба, те треба… Заохочує дітей до витримки, а себе спонукає до розсудливості. Гість рубрики Kárpáti Igaz Szó “Через замкову скважину” – Камілла Біро, виконувачка обов’язків директора Школи мистецтв села Велика Паладь, викладачка фортепіано.
– Як ви стали вчителем фортепіано?
– Моя бабуся хотіла, щоб я грала на піаніно, і після багатьох прекрасних історій, які вона мені розповідала, я з нетерпінням чекала, що піду до музичної школи. Але до першого класу мене не прийняли, бо я не вміла ні читати, ні писати. Це мене страшенно розчарувало. Сусідська дівчина, побачивши моє велике горе, взялася вчити мене музики. Пригадую, навіть наприкінці літа давала сусідам «міні-концерт». Восени мене записали в музичну школу, де я з гордістю сказала викладачеві, що вже знаю ноти. З роками грати на фортепіано ставало все краще і краще. Вони заохочували мене продовжити цю кар’єру, а потім повернутися сюди викладати.
— Так воно і сталося?
– Після закінчення середньої музичної професійної школи імені Задора в Ужгороді я закінчила магістратуру на заочному відділенні у Донецькій музичній академії в Ужгороді. З 2019 року паралельно працюю викладачем фортепіано.
– Як почалася ваша кар’єра?
– Я не могла дочекатися, щоб викладати. Тоді мені довелося зрозуміти, що хоч нас так багато вчили, я все одно не знаю, як найлегше показати дітям, як вибити дві ноти… Спочатку було важко знайти спільну ноту з малими і зрозуміти, на що звернути увагу. Але колеги дуже допомогли. Були складніші дні, коли я відчувала, що моя робота не має результату, але до кінця року це налагоджувалося. Я не шкодую, що стала вчителем, я дуже щаслива, що можу це робити.Два роки тому ми також заснували тріо «Карітас», з яким виконуємо християнські пісні та прославляємо Господа. Починалося не з того, що ми будемо гуртом, ми просто взялися за музичний супровід нашої співачки, але потім перший виступ пройшов так добре, що з того часу ми ходимо на різні заходи. Потім прийшла війна, наша співачка виїхала жити до чоловіка, тож тепер ми працюємо в новому складі.
— Чи думали ви виїхати за кордон?
– Хвилі такі були, але я про це серйозно не думала. Я не люблю бути за кордоном. Мені добре їхати до родичів, але я не хочу там жити. Мені тут добре. На щастя, поки ніщо не змушує мене йти звідси.
— Що, на вашу думку, є ключем до дітей?
– Ви повинні їх дуже любити. Якщо вони відчувають, що я відкрита і звертаю на них увагу, вони набагато сприйнятливіші до того, що я кажу, і виконують те, що я прошу. Шаблону немає, тому що всі різні. Треба також розуміти, що не кожен стане професійним музикантом, але треба виховувати наполегливість і любов до музики. Ми часто відчуваємо тиск, щоб виконати навчальну програму, але ми повинні бути обережними, щоб не збентежити дитину або дати твір, який перевищує її здібності. Я переконалася, що це приносить їм задоволення, а не боротьба.
— Значить, ви не суворі?
– Якщо я бачу, що хтось здатний на більше, але розслабляється, намагаюся його підбадьорити. Я не кричу на дітей, я волію говорити з ними.
– Чого ще хочеш досягти в професійному плані?
– Я спочатку з доброзичливою заздрістю дивилася на старших вчителів, які вже готували дітей до конкурсу. З роками Бог також дарував мені можливість брати своїх учнів на змагання. Це правда, що є багато роботи та іноді плач, але врешті-решт це невимовно приємне відчуття виступати. Працюємо разом із викладачем Лівією Надь, водимо дітей і на змагання в чотири руки. Волонтерська робота в Дитячій євангелізаційній спільноті все ще є великою частиною мого життя. Я роблю це вже 10 років. Я вважаю важливим духовний розвиток дітей і вірю, що Бог покликав мене до цього і готує до цього.
– Якби ти могла, на що б ти витратила більше часу?
– Мені подобається бути на природі, було б непогано більше ходити в походи. Ми збираємо такі прекрасні враження в той час. Я люблю кататися верхи, є можливість це зробити в Nagyszőlős на Szelíd Lovasközpont.
– Як ти організовуєш свій час, щоб усе встигати?
– Мені потрібно звертати на це увагу, тому що якщо я погано даю завдання і не виконую роботу, я дратуюся. Я вже вдосконалилася в цій сфері, записую свої завдання. З тих пір, як я стала директором, у мене ще більше паперів, і це важко тримати в голові. Це приємне відчуття, коли я можу перевіряти виконані завдання зі списку.
– Ти вимоглива?
– Ця якість не належить до моєї основної природи, але я вже вдосконалилася в цій сфері. Я радше просила колег, ніж відмовляюла. Я часто нагадую їм про дедлайни, але намагаюся робити це без поблажливості чи зневаги. Те, що має бути зроблено, має бути зроблене. Але, на щастя, з роботи тут ніхто не рветься.
– Які людські якості викликають у тебе гнів?
– Якщо хтось не хоче працювати в команді або не хоче прогресувати, його не буду стримувати. Я також терпіти не можу, коли хтось нахабний.
– Що змінилося для тебе з цією роботою найбільше?
– Я завжди намагаюся виконувати свої завдання. Тепер моє ім’я є в документах, тому я повинна приділяти більше уваги та дорослішати, щоб ручатися за свої дії. Мені також довелося навчитися визнавати помилки, а не звинувачувати в цьому когось іншого. Все перед Богом несу, Йому молюся, Його допомоги прошу. Іншого шляху немає. Мені часто доводиться телефонувати кільком людям, перш ніж я можу щось зробити. Положення та навчальна програма постійно змінюються, і я вчуся чомусь по ходу.
– Ти чутлива?
– Іноді я впадаю у відчай, але потім нагадую собі, що Бог довірив мені цих людей, я маю взяти себе в руки, а не покладатися лише на почуття. Треба звернути увагу на Бога, який дає тобі силу.
— Ти згадала, що схильна перебільшувати. У чому це проявляється?
– Я це зрозуміла, коли була спікером на одному із заходів і говорила враженим і притишеним голосом, а вдома я передала це так, що той, кому про це розказувала, розплакався. Потім зазначила, що так не було, я перебільшила. Я замислилася над цим і зрозуміла, що інколи я надаю значно більшого значення чомусь постфактум, “зафарбовую” події, перебільшую те, що сталося, і це потрібно змінювати. Тому зараз я свідомо звертаю на це увагу, двічі думаю про те, що насправді було, і достовірно передаю події.
– Твій девіз у житті?
– Тим, хто любить Бога, все йде на благо.
Ріта Шимон
Kárpáti Igaz Szó
