У майстерні гамірно, чути різкі звуки шурупокрута та уривки захоплених розмов. Хоч тут і людно, але всюди відчувається порядок — від акуратно розставлених на стелажах і стінах інструментів до послідовно налагодженого робочого процесу.
“Моя майстерня” діє вже 3 роки. Це — приватний гурток, де дітей та підлітків навчають створювати корисні речі своїми руками — від свічника чи підставки до цілої собачої будки! Сьогодні, наприклад, вчаться заклеювати дірку у шині колеса свого велосипеда.
Ця майстерня — це не тільки про навичку користування молотком, а й про щось більше — самозарадність та вміння знайти логічний вихід з будь-якої побутової ситуації.
— Ким стають ваші учні? — питаю у засновника “Моєї майстерні”, підприємця Ігоря Запорожця.
— Хорошими людьми, — без хвилі вагання відповідає він.
Тож у матеріалі — про заснування та будні майстерні, а також про те, чому навіть у комп’ютеризованому світі важливо вміти зробити щось своїми руками.
Вирішив допомогти одному, а став натхненням для багатьох
У житті поза майстернею Ігор Запорожець — підприємець. Його фірма виготовляє ворота і має в цій справі неабиякий авторитет. А ідея створити майстерню для дітей прийшла випадково і почалася з вигорання та одного вмотивованого учня.
— Десь у 2016 році мене запросили вожатим у дитячий табір. Там я познайомився з Артемом, хлопчиком з Перечина. Ми дуже здружилися! На жаль, він ріс без батька. Він був дуже цікавим 11-річним хлопцем, ставив багато запитань. Тож я вирішив поділитися з ним своїм хобі.
Улюбленим заняттям пана Ігоря було на той час конструювання гіпсових мініландшафтів. І Артем теж загорівся бажанням зробити щось руками. А невдовзі знайомі чоловіка організували для них приміщення під майстерню.
Початкова ідея майстерні — створити гурток для хлопців, які, як Артем, не мають батька.
— Психологи мені пояснили, що так на гуртку я хоча б частково замінюю для хлопців втраченого батька, однак це має свої труднощі у сприйнятті. Я тоді від цього відмовився і ми запрошували всіх, хто хотів.
— Я не пам’ятаю, як кількість дітей у приміщенні збільшилася, — усміхається пан Ігор, — Чи Артем привів знайомих дітей, чи вони самі прийшли — але нас стало вже п’ятеро. Четверо з дотепер зі мною. Прийшли отакі (показує “до пояса” — авт.), а зараз вже вищі за мене. Найменшому тоді було 8 років, а зараз вони вже геть дорослі, і можу багато чого їм довірити.
Пан Ігор каже, що сам не вмів майструвати, і всьому вчився разом з учнями.
— Я — квартирна людина. Мені соромно зізнаватися, але й тепер мій рівень виконання роботи дуже низький. Багато виробів мої учні можуть зробити краще за мене! Аби навчитися і все організувати, я навіть познайомився з блогером Віталієм Андрійцем, який вів схожий гурток “Мудрий тесля” у Черкасах.
Захоплені очі хлопців мотивували його продовжувати та вчитися навіть попри відсутність навичок теслі та педагогічного досвіду:
— Я дуже хотів це зробити, можливо, тому, що в мене немає своїх дітей. Хоча досвід роботи з дітьми я таки маю, адже я був нянькою для свого брата, який народився, коли мені було 9 років (усміхається).
Бути корисним вдома і для себе
— На початку ми не знали, що саме робити, пробували різне. Так дійшли до того, що почали майструвати корисне для дому та себе. Почали майструватися перші ключниці, свічники, підставки, — пригадує Ігор Запорожець. — Тепер можна спробувати насправді багато речей, навіть поза списком запропонованих виробів.
Зараз у “Моїй майстерні” працюють за розміреним графіком — кілька занять після школи в будні дні. Окрім пана Ігоря є ще два викладачі, майстри на всі руки, ще один Ігор та Данило. Обоє теж захоплені ідеєю навчання.
Є 3 стабільні групи, по 7 дітей. Дві — для молодших школярів, віком від 8 до 10 років, й одна старша, де працюють підлітки 13-15 років. Зараз розпочався набір на великий 9-місячний курс навчання для підлітків.
Влітку тут було ніде яблуку впасти, всі працювати в поті чола з ранку і до вечора. Пан Ігор влаштував майстер-класи для всіх охочих, адже канікули — це час, коли школярі шукають цікаві заняття і можуть присвятити їм весь день.
— Влітку був графік від 10 до 20 години. Протягом місяця через нас проходило від 350 до 400 дітей.
До речі, у Майстерні вчаться з задоволенням і дівчата.
— Я спочатку не набирав дівчат. Бо, думаю, це хлопці-підлітки, вони дистанціюються від дівчат, мають свою “хлоп’ячу тусовку”. Але так сталося, що одного дня прийшла сестра мого учня. Дам інструменти, пояснив завдання, й вона відразу так гарно почала різати й декорувати! Така молодчина! Тож з того часу я набираю і дівчат. Скажу, що за моїми спостереженнями, вони дуже старанні, більш ретельно ставляться до всіх процесів, ніж хлопці.
І чесно — дівчата дуже хочуть спробувати ці “хлоп’ячі інструменти”. Вони ріжуть, стругають, вправно справляються з молотком. А які вироби роблять! Танки, літаки й так далі.
А ще майстру болить професійно-технічна освіта в регіоні. Каже, що ця сфера освіти геть занедбана, хоча має неабиякі перспективи, адже добрий столяр, сантехнік та електрик потрібен у кожній хаті.
— В Ужгороді дуже багато творчих і талановитих дітей. І я хотів створити у майстерні нові можливості для них. Щоб серед дітей було модно і популярно створювати щось своїми руками. Можливо, попереду створення приватного закладу такого типу, але про це поки рано говорити.
Від матроса до адмірала: будні “Моєї майстерні”
Організувати роботу підлітків-живжиків, і навчити працювати з інструментами, не так і легко. Потрібно щоразу шукати підходи, вигадувати формати та правила, які допоможуть не тільки безпечно, а й цікаво проводити час.
— У нас заборонені три речі — бігати, оцінювати чужі вироби та казати на інструменти слово “штучка”, — усміхається пан Ігор.
— Для нас важливий творчий підхід. Тому на уроках найперше — самореалізація, а не конкуренція. Ми не даємо оцінку виробам, бо у кожного різні навички та смак.
А ще тут створили свою систему мотивації та зростання. Кожен учень може отримати ранг за свою працю — від матроса до лейтенанта. Щоб отримати підвищення, потрібно здати виріб певної складності. Найвища відзнака — адмірал, але такого високого звання поки не вшанувався навіть сам засновник майстерні))
— Коли нас запрошують на майстер-класи, наприклад, на ярмарки, я беру помічників. Якщо майстер-клас платний, то за літо вони можуть заробити собі непогані гроші. За 2 год роботи вони отримують 100 грн.
— Коли ти учень, це одне ставлення до роботи. “Це — хочу, а це — ні”. А коли ти навчаєш, то це зовсім інше ставлення. Треба розвивати терпіння, — пояснює майстер.
— Мої хлопці починають жалітися, як складно пояснювати, як їхні підопічні не розуміють елементарних речей. Я даю їм навіть скрипти зі словами підтримки, щоб вони знали, як підбадьорити своїх учнів.
Довгий час проєкт залишався збитковим. Зараз він вже стає самоокупним, хоча про прибуток поки не йдеться.
— Вартість одного двогодинного майстер-класу, після якого дитина забирає готовий виріб — 200 грн. А витрати на заробітну плату, оренду, закупку матеріали та інструментів — значно більші. Також у нас є такі собі внутрішні гранти для дітей з багатодітних сімей. Бо максимально хочеться підтримати цих батьків і дати дітям можливість розвиватися.
Хоч ресурси “Моєї майстерні” обмежені часом самого пана Ігоря, але він по максимуму взаємодіє з усіма охочими — приватними школами та ініціативами. Навчає всіх, кого може!
Місія майстерні — навчити дітей логічно мислити
— Я місію проєкту прописував 2 рази! І зараз можу сказати, що це — навчити дітей логічно мислити і розвивати терпіння, аби доробити справу до кінця. Так, ми можемо навчитися робити якийсь виріб із дерева за схемою. Але в побуті може виникнути інша проблема. Тому потрібно знати логіку процесу і вміти мислити послідовно і раціонально в будь-яких проблемних ситуаціях.
І пан Ігор наводить багато прикладів, коли ці навички допомагають у побуті. Так, хтось допоміг вдома розібрати теплицю, а хтось — зробити полички для мами. Вміння створювати, лагодити — це навичка, яка точно знадобиться.
— Моя перемога в тому, щоб дитина не побоялася взяти в руки інструмент, правильно його використала і стала корисною вдома.
Водночас наголошує: щоб досягти успіху треба й підтримку батьків та родини.
— Так само батько не дозволяє брати в руки шурупокрут, “бо зламаєш”. Направду, ми ці шурупокрути тут просто вбиваємо. І їм нічого нема. Чесно, хай мені покажуть, як його можна зламати.
Також пан Ігор пригадує, що на занятті у нього працював хлопчик, який постійно різав криво матеріали та псував їх. І тільки через деякий час з’ясувалося, що хлопчик хотів щось робити й вдома, але дідусь забороняв, посилаючись якраз на те, що він все псує.
— Тож у дитини це відклалося: “Я не можу, я не вмію, тому буду різати криво”. Пройшло пів року, було витрачено багато зусиль, поки він почав вірити в себе. І зараз робить чудові вироби! Я дуже ним пишаюся!
— Я не дуже люблю щось радити дорослим людям. Тому що, як справедливо кажуть самі батьки, “а спробуйте бути у нашій шкурі, коли треба все зробити й все встигнути”.
Єдине, що я можу точно сказати — діти беруть приклад з батьків, переймають всі звички, корисні й некорисні. Якщо мама просить дитину відкласти телефон, в той час як сама у ньому весь час, то чому дитина має послухатися.
Ігор каже, що при роботі з дітьми усвідомив важливу річ:
— Дітям треба дорости до сприйняття тих чи інших речей. Наприклад, якщо ви у ворді шукаєте цікавий і яскравий шрифт, а його — нема, то крик на комп’ютер, навіть дуже сильний, ніяк не допоможе. Бо там нема того шрифта! Так і дитина, якщо вона поки не може сприйняти якусь річ, то вона не зможе це зробити, поки не прийде час.
Не просто навчити майструвати, а бути другом і наставником
На моє глибоке здивування, пан Ігор ніколи не хотів бути вчителем.
— Я дуже погано вчився у школі, ледве на трійки закінчив. У мене й досі проблеми з математикою. Тому вчитися у школі таки варто! — усміхається майстер.
З вересня цього року Ігор Запорожець знову став студентом. Він буде здобувати в УжНУ другу вищу освіту за спеціальністю вчитель початкових класів. Крім цього, він пройшов перший рівень гештальт-терапевта та навчався методик арттерапії, аби знайти кращі способи взаємодії з дітьми.
— Але так працює тільки з першачками. Тому що старші діти відразу кидаються у роботу і не мають часу на “балачки”. Вони ділові, їм ніколи спілкуватися, — усміхається майстер. — Але я радію, що зі старшими ми, наприклад, пішли на “Довбуш” після закінчення літнього курсу, і змогли обговорити фільм за піцою.
Нещодавно пан Ігор запустив і подкаст на Радіо.Єден, де запрошує своїх учнів, щоб просто поговорити на життєві теми.
— Старші діти діляться зі мною важливими для себе моментами, і я радію, що в мені вони знайшли того доброго друга і наставника.
Переконатися у цьому дуже просто: під час заняття я запитала у 15-річного Андрія, що він буде робити, коли подорослішає і перестане ходити на гурток. На що хлопець відповів:
— Я буду приходити хоча б час від часу. Ігор так багато разів допомагав, і не тільки з виробами, але й просто порадами! Тож я йому винен ще дуже багато чашок кави та розмов попереду.
Галина Гичка, Varosh
Фото: Володимир Хила та з архіву Ігоря Запорожця
