“Закарпатський кореспондент”продовжує знайомити своїх читачів із цікавими жінками, нашими землячками, які вирушили на пошуки власного щастя за межі країни і попри все зберігають у душі безмежну любов до рідної землі.
Наступна наша героїня, з яою спілкувалася Катерина Мучичка, – ужгородка Катерина Гладеш – розповіла нам багато цікавого про подорожі, валізи і рідне повітря. Читайте її історію у нашому матеріалі.
Про життя в різних містах та особливу любов до Ужгорода
«Ритм коліс будив в моїх грудях щем. Я уявляла подорожі іпригоди, до котрих везуть ці потяги»
Народилась я у Львові, та коли мені було десь 3 роки, моя родина перебралась до Ужгорода. Свідоме дитинство пройшло тут. Пам’ятаю, як засинаючи я прислухалась до звуків поїздів, що пробивали свої такти в нічному повітрі. Цей ритм коліс будив в моїх грудях щем. Я уявляла подорожі і пригоди, до котрих везуть ці потяги.
Я закінчила два курси в Ужгородському коледжі мистецтв і після цього вступила до Української академії друкарства у Львові. Роки навчання у культурній столиці наповнені купою крутих спогадів, але завжди було відчуття, що Львів не рідне мені місто. Хоч я тут і народилась, але любила Ужгород.
А потім я познайомилась із людиною, що змінила мене і відкрила у мені велику внутрішню силу. Це звичайний хлопець із Радванки з котрим я і одружилась. Почали ми спільне життя у Львові, бо я ще завершувала навчання. Перший рік ми з чоловіком жили у будівельному гуртожитку із спільним туалетом/кухнею на весь поверх. На дверях до нашої кімнати висіла колодка, бо крадіжки в цьому гуртожитку були звичайною справою. Та вдома ми були мало. Працювали на кількох роботах плюс моє навчання. Було важко, але ми були щасливі разом.
Як тільки я отримала диплом, ми спакували валізу і поїхали шукати роботу у Києві. Бо львівських заробітків ледве вистачало на базові потреби. І ось я вдруге закохалась у місто. Київ підкорив мене своєю багатогранністю. Ліси, парки, озера, ріка, різні за характером мікрорайони. Хочеш – можеш бродити старовинними вуличками, або ж загубитись серед скляних багатоповерхівок. Можеш бродити повільно парком, а можеш пірнути в багатолюдну артерію метро. Кожен обирає свій ритм і настрій. Тут ми прожили 4 роки. Народили сина.
Одного дня ми приїхали в гості до Ужгорода. Гуляли набережною і раптом обидвоє сказали одночасно: «А давай повернемся до Ужгорода». Це було абсолютно спонтанне рішення. Нелогічне, незрозуміле. В Києві ж перспективи, хороша робота. І раптом ми все кидаємо.
Як виявилось, це рішення було одним із найвдаліших. Через два роки, коли ми в Ужгороді вже мали хороші роботи і заробітки, вдарила криза. І постраждали саме ті сфери, в яких ми у Києві і працювали колись. Тобто, якби ми залишились тоді у столиці, то потрапили б у дуже скрутне становище.
Чотири роки в Ужгороді, і раптово – новий переїзд. Чоловікові запропонували нову посаду в Росії. Ми знову все кидаємо, беремо вже три валізки і переїжджаємо. В тій країні я народила нашу донечку. Але мені так і не вдалось відчути себе там комфортно. Хоч і оточували нас хороші люди, було багато друзів, але постійно муляло відчуття, що ми тут чужі.
Ще через чотири роки ми знову повернулись до Ужгорода. В перший рік це була ейфорія. Ми не могли надихатись рідним повітрям. Знову непогано пішла вгору кар’єра у чоловіка. А я відкрила свій власний бізнес – магазин подарунків-вражень «ЯскраВО!». Ідею такого магазинчика я запозичила в Росії. Через три роки чоловік отримав нову пропозицію по роботі і ми знову пішли пакувати валізи. Цього разу до Польщі. Де ми вже третій рік і живемо.
Польські будні сімейства Гладешів
«Збулась моя дитяча мрія – жити біля моря».
Зараз ми живемо на півночі Польщі у невеличкому містечку Квідзин. Всього в півторагодині їзди до моря. Нехай воно і холодне – Балтійське, але по суті збулась моя дитяча мрія – жити біля моря. Ми полюбили цю країну і своє містечко. Десь пів року тому, прилетівши до Гданського аеропорту, я автоматично сказала: «Ми вдома». Зараз я саме так і почуваюсь. Ми обжились і почуваємось дуже комфортно тут. Придбали невеличку квартиру. Діти ходять до школи, займаються власними інтересами: донька – малює, син – програмує. Життя дуже спокійне. Але ми часто на вихідних застрибуємо в машину і всією родиною їдемо в міні-подорожі. Об’їздили майже всю Польщу, заглянули трохи до Німеччини.
У своєму житті я вже втретє кардинально міняю сферу діяльності. Спершу я працювала як графік-дизайнер і маркетолог, потім створила магазин подарунків-вражень, а тепер здобуваю освіту сексолога і гештальт-терапевта. Мене цікавлять стосунки між чоловіком і жінкою, подобається, коли вдається допомагати їх налагоджувати. І це професія, котрою я можу займатись на відстані – онлайн.
Про кочівництво як спосіб життя
«Рідні кажуть, що ми маємо циганську кров»
Ми безліч разів переїжджали. Я нарахувала, що ми змінили вже 14 адрес. Для нас переїзд – це щось вже дуже легке, зовсім не ризикове. Рідні звикли. Кажуть, що ми маємо циганську кров. В кожному новому місті ми знаходимо нових друзів. З кожним переїздом ми обростаємо багатством – новими знайомими, новими цікавими особистостями.
Про адаптацію і право вибору
«Полюбила я Польщу саме в той момент, коли отримала право виїжджати. Із свободою і прийшла любов»
Якщо в Росії мені так і не вдалось повністю адаптуватись, то в Польщі все пройшло досить легко. Було важко, доки робились документи, бо ми не мали права покидати Польщу. А тривав цей бюрократичний процес більше року. В цей час я почувалась, ніби в тюрмі. Сам факт, що я не можу виїхати мене пригнічував. Полюбила я Польщу саме в той момент, коли отримала право виїжджати. Із свободою і прийшла любов. Дітям адаптація пройшла не дуже легко. Перші місяці вони дуже сумували за Україною. У нас навіть була домовленість із сином, що він дає нам рік. Якщо за цей рік він не приживеться в Польщі, то має право повернутись до України і жити з бабусею і дідусем. Я дуже боялась, що він скористається цим правом. Але йому вистачило самого факту вибору. І через це перебування в Польщі він сприймав не як змушування, а як власне рішення.
Стараємось на великі свята приїжджати з дітьми до Ужгорода. Дуже важливо, щоб вони спостерігали сімейні традиції святкувань. Такі спогади із дитинства важливі впродовж всього життя. Також привозимо їх на літні канікули.
Про польську мову і труднощі перекладу
«Донька часто посміюється і поправляє мене, коли я читаю їй книги»
Польська далась досить легко, адже вона дуже близька до української. Тим більше, що багато слів перекликаються із львівським діалектом. Найшвидше розмовляти почали діти. За кілька тижнів вже спокійно говорили і читали. Місцеві кажуть, що акценту у дітей майже не чути. Я вже теж непогано говорю, але донька часто посміюється і поправляє мене, коли я читаю їй книги. Наприклад, є літера Ł – котра звучить як щось середнє між В і Л. От я її просто не можу виговорити. А ще є слова, котрі в українській мові означають щось нормальне, а в польській – це буде вже вульгарним. Ось наприклад, коли я підганяла дітей: «швидко рухайтесь», вони починали на мене шипіти: «Мамо! Не говори так, це погане слово». Тут «рухатись» вживають у еротичному сенсі.
Про тихий і охайний Квідзин,кавову культуру та привітних сусідів
«Ніхто не зважав на брак польської, терпеливо вислуховували і намагались мене зрозуміти»
От що я люблю в переїздах – так це гостроту вражень. Погляд незамилений. Ми помічаємо такі дрібниці, на котрі не звертають увагу корінні жителі. Наприклад, ніхто із місцевих подруг не знав, що в одному із під’їздів є фантастичний вітраж. Або що поруч із містом є озеро – ідеальне для втечі від спеки. Ми ж, приїхавши в нове місто, бачимо все в особливо яскравих кольорах. Містечко, в котрому ми живемо, маленьке і доглянуте. Багато клумб, парків, дитячих і спортивних майданчиків. Але місто дуже тихе. Після восьмої години на вулицях майже немає людей. Кав’ярні завжди напівпорожні. Тут взагалі немає культури кави. Звичайну мелену каву засипають у чашку і заливають кип’ятком. І прямо із цією гущею п’ють. На таку каву можна нарватись навіть у кав’ярні. А якщо і є еспресо-машина, то кава не завжди якісна. Але це особливості маленького міста, у Гданську вже інша ситуація – життя бурлить в будь-який час доби. І кава теж смачна.
В першу чергу мене приємно здивувала привітність мешканців. Ніхто не зважав на брак польської, терпеливо вислуховували і намагались мене зрозуміти. Основна фраза яку я чула перші пів року це: Spokojnie! Wszystko będzie dobrze. Dogadamy się \ Спокійно! Все буде добре. Порозуміємось.
Про польську освіту
«Наскільки знаю в Європі польська освітня програма вважається однією з найскладніших»
Дуже сподобався садочок, в котрий ходила донька. Так, як і в Україні, в Польщі бейбі-бум. Місць в садочках мало. Довелось залучати дівчат з відділу кадрів, котрі продзвонили всі садки міста, і знайшли вільне місце.
Дуже потішило, що мама може бути поруч із дитиною стільки днів, скільки потрібно буде на адаптацію. В групі офіційно 17дітей, але найбільша кількість, яку я нарахувала присутньою в кімнаті – 12.
Садочок наполовину муніципальний. Тобто з 8:00 до 12:00 – безкоштовно, а з 12 по 16:30 – один злотий на годину. Плюс оплата за харчування – 6 злотих на день. Тобто максимально на місяць виходить 200 злотих = 1 400 грн. О 8:30 сніданок, далі йдуть різні тематичні заняття. Навчання правилам дорожнього руху (ці кнопки малі уже знають, на які типи поділяються дорожні знаки!), власноруч виготовляють фільтри для води, перегляд міні-вистави і так далі.
Потім ще невеликий перекус, і діток ведуть на прогулянку. Далі супчик, після якого дітки влягаються на килим, а вихователька читає їм книжку (після трьох років діти в садку не сплять). Потім ігри з купою крутезних іграшок. Всюди є камери. При бажанні можна подивитись за всім, що відбувається в дитячій кімнаті на комп’ютері у директора. Або через напівпрозоре вікно з коридору.
А от школа… Наскільки знаю в Європі польська освітня програма вважається однією з найскладніших. До кумедного доходить. У знайомої, син котрої народився і виріс у Шотландії, з народження англомовний, ледве-ледве здає англійську мову в Польщі. Уроків багато, рюкзаки важчезні. Домашніх завдань задають море. Син не вилазить із підручників до пізнього вечора. Плюс до всього тут із легкістю залишають дітей навчатись на другий рік. Щороку в класі сина 2-3 дітей не проходять в наступний клас.
Про різницю між поляками та українцями
Як на мене, то українці та поляки досить схожі. Просто поляки трохи більше років вже прожили у достатку, і у їх очах вже немає тієї напруги і страху за майбутнє. Люди більш відкриті і привітні. Я познайомилась тут із цілою купою цікавих людей. Часто збираю у себе гостей. Іноді влаштовую для них майстер-класи, наприклад, із писанкарства.
Про польську кухню та польські традиції
«На свято пампуха навіть у спортзалі пригощали пампухами»
Мені дуже імпонує польська кухня. Деякі страви переносять мене в дитинство, на кухню львівської баби Марії. Одразу навчилась готувати польський суп – журек. А поляків регулярно годую рідним борщем, пельменями (тут їх взагалі ніхто не знає), лопатками.
Щодо свят, запам’яталось свято пампуха. Вони повсюди: в радіо, телебаченні, в школах, садочках, в домівках. Називають цей день «Tłusty czwartek/жирний четвер», це щось типу російської масляної. Люди цілими блоками скуповують пампухи в супермаркетах. Навіть у спортзалі пригощали пампухами.
На Великдень поляки печуть не паски, а звичайні кекси у вигляді баранчиків. А все решта, як і у нас: шиночки, ковбаски, писанки… Гарно складають в кошики, і несуть святити.
На жаль, тільки на Закарпатті існує традиція нічного освячення кошиків. В Польщі це роблять заздалегідь – в суботу. До речі, про церкву. Освячують цілий день,щопівгодини. Люди приходять, складають кошики на величезний стіл, а самі сідають на лавочки і моляться. Діти ж ганяють по церкві і щебечуть, але ніхто не свариться на них. Священник після короткої молитви освячує кошики.
Також цікавим святом є їх комунія. Це перше причастя. Вони його святкують пишніше, ніж весілля. Ресторан бронюють ще як тільки дитина народжується, щоб через 7-8 років відсвяткувати.
Про українську хвилю в Польщі
Коли ми приїхали, то українців майже не було. Але через рік пішла ціла українська хвиля. Тепер у кав’ярнях часто почуєш українську. І звісно, що ми часто пересікаємось, товаришуємо. За домом не встигаю засумувати, бо завжди можу приїхати до України чи будь-якої іншої країни. Дякуючи лоукостам, це стало дуже доступним.
Про відчуття дому
«Я вдома, якщо поруч мій коханий і наші діти»
Всі переїзди навчили мене легшому відношенню до матеріального. Тепер я знаю, наскільки речі неважливі. У всі подорожі я відправляюсь із маленьким рюкзачком. Друге, що я зрозуміла: відчуття дому – це не локація, а ті кого ти любиш. Я вдома, якщо поруч мій коханий і наші діти. І неважливо в якій частині світу ми зараз.
