З початком російсько-української війни робота волонтерів стала одним із ключів до перемоги над країною-терористкою. Завдяки благодійникам люди, що приїжджають на Закарпаття, мають змогу отримати допомогу та підтримку від небайдужих.
Волонтери мають на меті надати допомогу всім, хто цього потребує, аби гості міста зрозуміли: вони не самі у біді. Завдячуючи роботі центрів з допомоги ВПО, кілька десятків людей щоденно отримують продукти, одяг, житло та навіть моральну підтримку.
Однією з тих, хто став на стежину допомоги та підтримки ВПО, є мешканка Сваляви Еріка Мурза — голова дияконального центру реформаторської церкви, приватний підприємець, мати трьох дітей, а також волонтерка та громадська діячка. В інтерв’ю онлайн-виданню Svaliava.net жінка розповіла про свій життєвий шлях, успіх роботи центру, який допомагає вимушено переміщеним особам, а також поділилася, хто з родичів зараз воює та відповіла на запитання про те, ким бачить себе в майбутньому.
— Насамперед розкажіть про себе.
— Я родом зі Сваляви. Виховую трьох синів та працюю з документами в одному із навчальних закладів міста. “Живіть згідно з покликанням”, — саме з таким девізом рухаюся по життю. Вважаю, що Бог обдарував мене дарами і талантами, одним з яких є бажання служити людям.
Саме завдяки такій навичці ще до війни змогла оточити себе талановитими людьми, разом з якими почала випускати християнські матеріали. До війни це було моїм улюбленим заняттям, завдяки якому змогла правильно виховати своїх дітей.
На жаль, з початком збройної агресії такі розробки втратили потребу серед людей, оскільки їм потрібно було зовсім інше… Зараз я працюю у волонтерському русі, допомагаю тим, хто приїздить з прифронтових областей України. Відчуваю, що у цей час — це моя основна місія.
— Як правило, майже кожне інтерв’ю розпочинаю з питання про 24 лютого. Пригадайте, яким був для Вас цей день?
— День початку війни пам’ятаю дуже добре. Не могла вгамувати свої почуття упродовж всього дня, адже сльози на очах не висихали. Розуміла, що війна — це смерть, біль та втрата… 24 лютого змінив життя моєї родини.
Церква, у якій я прислуговую, виключенням не стала, оскільки ще до початку вторгнення ми вже відчували небезпеку. Саме через це за кілька днів до війни почали приймати у себе людей з інших міст країни, першими з яких стали добрі знайомі з Києва.
— З якого моменту почали займатися волонтерською діяльністю?
— Початком своєї місії та служіння вірогідно назву той день, відколи прийняли у себе друзів з Київщини, бо з цього моменту день за днем до нашої церкви приїжджали особи, яким потрібна була наша допомога. Саме тут на початках ми облаштували координаційний центр з безоплатної допомоги ВПО.
Моя волонтерська команда має поклик нести добро, тобто робити все, що в наших силах, аби підтримувати тих, хто зараз цього потребує. А для того, щоб прогодувати свою родину, маю дві офіційні роботи. Іноді працюю й до одинадцятої години вечора, аби вранці знову з усмішкою піти назустріч тим, хто приїздить до нас.
— Розкажіть трохи більше про створений вами диякональний центр, який, власне, займається волонтерської діяльністю.
— Наша церква започаткувала його відразу з початком російського вторгнення. Як нам було ще тоді відомо, в кінці лютого та на початку березня гуртожитки, які приймали ВПО, не мали потрібної кількості ковдр, подушок, постільної білизни, матраців тощо.
У зв’язку з цим наша команда прийняла рішення насамперед привезти речі першої необхідності. Пам’ятаю, що тоді це була величезна машина з різними теплими речами. В перший тиждень роботи центру ми приймали багатьох людей та роздавали допомогу всім, хто цього потребував.
Коли переселенці оформляли довідки в ЦНАПі і питали в працівників, де саме можна отримати допомогу, їм називали адресу нашої церкви. Цікаво, що дехто навіть думав, що це допомога від органів влади, проте це далеко не так.
— А яку конкретно допомогу ви надаєте вимушеним переселенцям? Розкажіть про результати вашої роботи.
— Станом на лютий 2023 року ми організували вже дванадцяту за ліком видачу допомоги для ВПО Свалявської, Неліпинської та Полянської тергромад. Щомісячно це приблизно 500 сімей. Кожна родина отримує величезний різноманітний продуктовий набір, засоби гігієни, за потреби — підгузки для дорослого, а також багато інших речей для малечі: підгузки, вологі серветки та різноманітне дитяче харчування.
Завдяки нашим партнерам в холодну пору вимушені переселенці мали змогу отримати нові, якісні куртки та взуття, ковдри і подушки, матраци, рушники, постільну білизну, термоси, повербанки. Великі ж родини додатково отримали кухонні набори та різну побутову хімію. За це ми дуже дякуємо фондам та громадам, які відгукнулися на наші прохання.
— Окрім надання допомоги, чим ще займається диякональний центр?
— Ой, багато чим! Іноді ми організовуємо цікаві зустрічі та веселощі. До прикладу, влітку влаштували для дітей ВПО денний табір. Тут ми ділилися на чотири станції. Кожна з них мала свою активність: естафета на вулиці, танцювальна пісня, творча робота та малювання на обличчі фарбами. І всі групи пройшли ці чотири станції.
Окрім того, слухали цікаву та повчальну історію, а насамкінець смакували солодощами та раділи подарункам. Це було дуже весело та цікаво. Перед Новим роком наша команда організувала перегляд мультфільму з поп-корном, наче в кінотеатрі, а потім всі разом святкували Різдво, оскільки це свято оминути не могли.
На свято Різдва Христового ми організували перегляд вистави “Принц у лахмітті” в Свалявському будинку культури, куди запросили театр з м. Хуст. Тішилася, коли бачила радісні обличчя малечі.
— У вас є партнери, які допомагають із закупівлею продуктів, одягу та інших речей, які потім надаєте ВПО?
— Звичайно. Дякую Богу за благодійні фонди, організації, церкви та просто вдячна небайдужим землякам, які упродовж цього року надавали допомогу. Зауважу, що це не одна організація чи фонд, оскільки це допомоги загалом з різних джерел. Бувало й таке, що ми не могли знайти потрібних речей чи продуктів. Тоді на допомогу нам приходила церква і купувала все це.
За увесь час нашого служіння ми не отримали жодної автівки допомоги із-за кордону з продуктами чи засобами гігієни, все це — наша клопітка робота упродовж місяця. Листи прохання, поїздки, завантаження та розвантаження, а потім пакування, видача, спілкування з ВПО, звітність, а далі все спочатку…
Користуючись нагодою, хочу висловити щиру подяку кожному, хто за цей рік допомагав нам нести це служіння! Ви неймовірні! Низький вам уклін від нашої команди та кожного ВПО, хто отримав надану вами допомогу.
— Знаю, що зараз диякональний центр знаходиться в іншому місці. Що стало причиною “переїзду”?
— Так, вже два місяці ми орендуємо приміщення для волонтерських цілей. Причиною стало похолодання та відсутність складського приміщення для продуктів. Тому поки надворі не стане тепліше, ми працюватимемо в орендованому приміщенні. Пізніше, звичайно, плануємо повернутися в будівлю церкви, де вже все облаштоване для зручної видачі допомоги.
— Пані Еріко, розкажіть про свою команду. Знаю, що ви працюєте з класними людьми, які дуже допомагають вам на волонтерській ниві.
— Це так! Зараз моя волонтерська команда дуже велика і я ціную всіх тих, хто має змогу допомогти. Насамперед це мій чоловік, оскільки я з ним дуже часто в дорозі і, можна сказати, що всю допомогу, яку ми отримали за рік, він власноруч завантажував в машину.
Крім нього, в нашій команді є прокурор, керівник ДЮСШ, працівник адміністрації, головний спеціаліст ТОВ “Науково-виробничого підприємства “Грифсканд-Свалява”, пастор, мої сини, переселенці, сусіди, різні підприємці та багато інших цікавих людей, які щоденно трудяться заради тих, хто був вимушений покинути власні домівки. Це і є, на мою думку, життя за покликанням.
Наша церква каже: “Віра без справ мертва”, тому коли, як не зараз, діяти? Саме через це всі ми долучилися до волонтерської справи і намагаємося зробити життя людей кращим. Ніхто з нас оплату за свою роботу не отримує, бо служимо безкорисливо. Мотивуючись словом Божим, ми постійно пакуємо, вантажимо та роздаємо допомогу всім, кого приймає наш центр.
Крім цього, на старті роботи дияконального центру нам допомагали і парафіяни нашої церкви, оскільки роботи було дуже-дуже багато. До прикладу, щотижня виникала потреба їхати за речами та продуктами в різні куточки Закарпаття, де їх треба завантажити, а потім привезти в Сваляву і розвантажити. Це займало багато часу і сил, проте я рада, що небайдужі відгукувалися і радо нам допомагали. Відтак звертаюся до кожного, хто хоч раз був і залишається з нами: ви — найкращі люди в світі і ми чудова команда!
— Чи легко бути волонтеркою і працювати з людьми, які приїхали з віддалених точок України?
— Скажу відверто: працювати з людьми, які тікають від війни, іноді дуже важко! Були ситуації, коли відчувала неймовірну втому від важких буднів, але розуміла, що повинна робити це. Зрозуміло, що вони не приїхали сюди на відпочинок і знаходяться тут за потребою, до того ж з низкою психологічних та матеріальних проблем. Саме через це взяли на себе відповідальність служити їм.
— Ви ведете облік людей, яким надаєте допомогу?
— Так, в нашій базі даних наразі зареєстровано 1300 родин, які приїхали в наш край і вже отримали від нас допомогу, яку видаємо після реєстрації. Причин вести таку базу було декілька. Насамперед зробили це для того, аби мати звітність, що дає нам змогу бачити усі цифри та за потреби надсилати їх, куди потрібно.
Іншою причиною є чесність та прозорість отримання допомоги. Річ у тім, що допомога видається один раз на місяць для усієї родини, проте бувають такі люди, які хочуть схитрувати та отримати її декілька разів.
Згадую випадок, коли до нас прийшов чоловік, дружині якого раніше ми вже видали допомогу для всієї родини, з наміром отримати її ще раз. Я зрозуміла, що таким чином чоловік вирішив схитрувати і сказала йому про це. Він у свою чергу вийшов за двері і нашептав своєму товаришу “Не вийшло, вони записують!” Звісно, було кумедно, але не зрозуміла цього, якщо чесно…
— Знаю, що за період війни ви почули багато різних та болючих історій. Чи була така, яка вразила до глибини душі?
— Так, за цей період почула чимало історій, але є така, яка вразила до глибини душі. Мова йде про 69-річного Геннадія Утвенка родом з Донеччини, який у своєму поважному віці став законним опікуном двох круглих сиріт: шістнадцятилітнього Вадима та чотирнадцятилітньої Марійки.
На початку березня чоловік приїхав на Закарпаття, а саме в Ужгород, пізніше перебрався до санаторію в с. Поляна, де проживає й зараз. П’ять років тому після смерті батьків дітей, а згодом і бабусі, яка раніше була їх опікуном, чоловік взяв на себе цю відповідальність. Більшість життів його знайомих та рідних забрала війна і попри всі негаразди та війну він знаходить в собі сили виховувати двох чудових підлітків.
— Чи перебуває зараз на війні хтось із ваших рідних чи знайомих?
— Звісно. Один із вірників нашої церкви. Майже з перших днів він захищає нашу державу. Коли питаю його, що їм відправити на фронт, чую скромне: “У нас все є!” Але від солодощів хлопцям відмовитися важко. Крім нього, на війні під Бахмутом служить рідний брат мого чоловіка. Постійно молюся за них, тож нехай Бог береже наших хлопців і повертає їх живими.
— Що не дає Вам падати духом? Звідки ви черпаєте енергію та силу на кожен новий день?
— Насправді за рік всі волонтери, зокрема і я, дуже втомилися. Проте щонеділі я відпочиваю, черпаючи сили в Слові Божому та мотивованій проповіді, яка надихає… Звісно, таким чином прошу сил і допомоги в молитві.
Крім цього, дуже мотивують відгуки та слова вдячності людей, котрим ми допомагаємо в ці непрості дні. Саме зараз настав той час, коли потрібно робити добрі справи, оскільки саме це показує, хто ти є насправді. Якщо в серці живе любов до Бога, тоді саме час проявити її до людей!
— Ким ви бачите себе після завершення війни? Є бажання продовжити волонтерську діяльність?
— Насамперед мрію, аби чимскоріш закінчилася війна, відтак дам волю спокою та зроблю паузу, аби відпочити. Після цього дуже хочу відродити свою підприємницьку діяльність і приділити час родині. Зауважу, що волонтерська діяльність в більшій чи меншій мірі завжди була, є і завжди буде в моє житті, оскільки служити людям — це привілей.
Спілкувався: Мирослав ЛИСОВИЧ
Фото: Еріка МУРЗА та Христина ЛЕНДЄЛ
https://www.svaliava.net/
