Вони прожили тиждень у підвалі. На власні очі бачили бомбардування школи та дитячого садочка. Їх дім вже давно без вікон, а діти досі лякаються гучних звуків. Сім’я із Харкова розказала свою історію «виживання» під час війни, координатору приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) в Ужгороді – Юрію Опаленику.
Щодня у приймальню УГСПЛ в Ужгороді звертаються десятки українців, які не з чуток знають, що таке війна. Вони розповідають свої історії, аби юристи Української Гельсінської спілки з прав людини могли задокументувати злочини російських військових, тим самим поповнити доказову базу причетності росії до війни в Україні.
Сім’я Островських (прізвище змінено з питань міркування безпеки) з Харкова. Петро та Наталія на власні очі бачили руйнування, які завдала російська армія в їх рідному місті.
– Розкажіть, будь ласка, де ви були у день вторгнення росії?
– 24 лютого я і моя сім’я знаходилися в Харкові. О 5 ранку бачили початок війни з вікна. Ми проживаємо у мікрорайоні Салтівка. Поруч із кордоном. Тому ми з вікна бачили, як прилітали ракети з російського боку. Ми бачили і артилерійський обстріл. З моєї точки зору летіли 152, 154 мм артилерійські снаряди, – розповів Петро.
Наталія додає:
– Ми почули страшні вибухи, і помчали до вікна. За 16-ти поверхівкою поруч ми побачили якісь іскри. Ми зрозуміли – війна.
– Що ви робили далі? Як рятувалися?
– Ми почали збирати речі. У нас маленькі діти, то ми вирішили, що потрібно певний час пересидіти у метро. З мінімальними речами поїхали на станцію метро «Пушкінська», вона найглибша у Харкові. І цілу добу ми перебували там. Виїхати з міста було нереально. Адже вже на той момент не було квитків.
– У метро ми пробули добу. Ця доба у метро – жах. Такого я ще не переживала. Там було дуже багато людей, всі налякані, розгублені… Лежали люди просто на мармуровій підлозі. Ми щиро вірили, що все минуло, і перебувши добу поїхали додому. Дві години був спокій. А потім вибухи з усіх сторін. Ми фактично опинилися на лінії фронту. З двох боків над головами літали снаряди. Коли вже полетіли літаки, діти злякалися, попадали на підлогу. І тому ми зрозуміли, що треба вибиратися.
– Ви виїхали за межі міста?
– Ні. Ми не мали змоги. Тому пішли шукати надійне бомбосховище поряд з будинком. Вирішили залишатися у дитячому садочку, там більш менш облаштований підвал був – з нього є декілька виходів. Тобто, якщо якусь частину завалить, то можна вийти з іншого боку. Ми взяли декілька ліжок для дітей із садочку у підвал. Собі матраци постелили. І 7 днів перебували саме там.
– Це було безпечне місце?
– На певний час. Але згодом почалися масові артобстріли того району. І російські винищувачі почали літати прямо над садочком. Стало дуже страшно. Діти дуже були налякані. Ще був момент, коли з північної сторони – із сторони росії, почали заходити диверсійні групи. Так під обстрілами у садочку ми пробули 6 діб.
– А 3-го березня, о 6 ранку, нас волонтери вивезли із садочку на станцію метро «Холодна гора». А там вже о 10 ми сіли на евакуаційний автобус і вибралися у Валки, це за 60-70 км від Харкова.
– Тобто ви у Харкові пробули тиждень. Що відбувалося в місті весь цей час?
– Розумієте, весь цей час відбувалися бомбардування, артобстріли. Я особисто бачив кілька влучень поряд з садочком. На власні очі ми бачили обстріл школи №134 на вул. Шевченка. Вона фактично була спалена. Коло неї були російські БМП з літерою Z. Видно там були бої. Ми бачили пошкодження цивільних будинків по вул. Героїв Праці. Бачили знищену поліклініку №10, супермаркети, Будинок Праці. Жах. Це просто нелюди, вони гатили всюди.
– Скільки часу ви вже проживаєте в Ужгороді? Чи не думали повернутися додому?
– Ми Ужгороді вже з квітня. Додому ми мріємо повернутися, але повірте – ще не час. Я викладачка в університеті. Кілька разів я поверталася у Харків. Хочу розказати випадок, який зі мною трапився у кінці травня. Я приїхала по роботі. Моя подруга запропонувала переночувати у неї, щоб не було так страшно. І це було поруч із станцією метро «Київська». Приватний сектор, подалі від Салтівки. І тут пролунав дуже гучний вибух. Через хвилину ще один, ми побачили вогнище. Стало відомо – підірвали нашу 17 гімназію. І це я власне чула і бачила. Це жах. Нічого святого. Згодом я приїздила додому у серпні. І чесно зрозуміла, що майже нічого не змінилося. Ракети постійно летять. Особливо вночі. Було таке, що вночі я чула сигнал «тривога». Підійшла до вікна і за 30 секунд я вже бачила, як зі сторони російської летять ракети. Вночі це дуже добре видно.
– Але ми віримо у перемогу. Знаємо – все буде Україна.
Юристи Української Гельсінської спілки з прав людини з початку повномасштабної війни постійно працюють над поповненням доказової бази, щодо причетності росії до війни в Україні.
Ми черговий раз звертаємось до всіх, хто став свідком воєнних злочинів РФ, звертайтеся у приймальню УГСПЛ міста Ужгород за адресою:
м. Ужгород, вул. Перемоги 32 А.
Графік роботи: з понеділка по п’ятницю з 9:00 до 18:00.
Телефон: 0996755307.
Кожне свідчення важливе у нелегкій боротьбі за цілісність України!
