Коли 2022-й в Україні оголошували роком партизанської слави (а відповідний день відзначався 22 вересня), навряд чи хтось знав, що це явище в нас знову стане актуальним. А по суті «бавовна» в окупованих Росією населених пунктах і всілякі неприємності з колаборантами – справа рук сучасних українських партизанів. Тож згадаємо, як їхні попередники діяли на Закарпатті в роки Другої світової війни, борючись проти нацистських загарбників.
Доля першої десантної групи була трагічною
Старт процесу дала висадка парашутно-десантної групи Олекси Борканюка 4 січня 1942- го неподалік селища Ясіня на кордоні з нинішньою Івано-Франківщиною. Вони мали завдання організувати партизанський рух на території краю, порушувати залізничне сполучення, підривати ешелони з війсьовою технікою і живою силою противника, знищувати військові об’єкти, проводити розвідувальну діяльність. Проте хортисти дізналися про висадку, зав’язався запеклий бій, у якому група втратила половину особового складу, інші розсіялися по лісу. Через певний час угорська жандармерія напала на слід О. Борканюка, котрий надіявся тимчасово сховатися в рідних Ясінях. Але за доносом його арештували, відправили до в’язниці в Будапешт і після жорстоких допитів за рішенням королівського суду розстріляли 3 жовтня того ж року. У 1965-му Олекса Борканюк посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу.
…а друга діяла майже пів року
Вночі 19 серпня-1943 в районі гори Менчул біля с. Драгово на Хустщині висадилася парашутно-десантна група «Закарпатці». Очолював її угорський антифашист Ференц Патакі, а до складу ввійшли уродженці нашого краю Степан і Василь Чижмарі, Михайло Дякун, Степан Лизанець, Іван Ловга та чехословацький радист Вацлав Цейпер, котрий мав перебратися на територію Чехословаччини, окупованої нацистами, і розгорнути бойову розвідувальну роботу із залученням тамтешніх патріотів.
Група Патакі швидко налагодила численні підпільні зв’язки з місцевими й перетворилася в конспіративний центр, куди стікалася розвідувальна і політична інформація. Слід відзначити, що військовим розвідникам допомагали в тому числі й солдати угорської армії – уродженці Закарпаття. За даними архівних документів, підтримку в роботі групі надавали понад 250 добровільних активістів.
Успішна бойова діяльність тривала майже пів року. Тільки навесні-1944 хортисти викрили на території Закарпаття широку розвідувальну мережу противника і розгорнули масові каральні акції. Всього заарештували понад 300 чоловік, більш ніж 200 постали перед військовим трибуналом. 18 – 19 квітня 1944-го в м. Мараморош-Сигет (зараз Румунія) розпочалися перші його закриті засідання у справі розвідгрупи. До розстрілу засудили 33-х підпільників. 25 квітня в тюремному дворі так полягли Гаврило Логойда, Василь Жупан, Микола Сокач, Михайло Сірко, Василь Чижмарь; 17 червня цього ж року в Хусті – Іван Дякун, Михайло Калинич та інші; у Виноградові – Євген Лейзман, Мора і Сирена Фаркаші, Олена Гендера, Михайло Гичка… На Виноградівщині в с. Теково така ж сумна доля спіткала Юлія Михайловича Уйфалуші з сином Юлієм, Антона Параску та інших, в Чорнотисові – Самуіла Вайса, Петра Романа, Василя Ірху. Багатьох трибунал засудив до пожиттєвого ув’язнення чи різних термінів каторжних робіт.
Самого Ференца Патакі, його найближчого соратника Михайла Дякуна й деяких інших підпільників заарештували в Будапешті. Після жорстоких допитів керівника розвідгрупи перевезли в Мараморош-Сигет, потім мучили в Берегівській і Ужгородській в’язницях. В Ужгороді його засудили до розстрілу.
Група Тканка підхопила естафету
Активну боротьбу проти окупантів у краї розгорнула група партизанського з’єднання підполоковника О. Тканка, сформована наказом Українського штабу партизанського руху від 23 червня 1944-го з 19 чоловік. Вони мали організувати широкий партизанський рух на Закарпатській Україні, глибоко розвідати обстановку, зв’язатися з місцевим населенням за його рахунок поповнювати з’єднання, організувати нові загони і допомагати існуючим, вести бойову та диверсійну роботу на залізничних і шосейних шляхах Ужгород – Самбір, Ужгород – Мукачево – Стрий.
Оскільки від десантованих 9 липня 1944-го груп В. Бурого, І. Косика, В. Лаврова протягом 10-ти днів не було жодних повідомлень, 21 липня на полонину Рівну висадилася група Тканка. З’ясувалося, що три попередні були розсіяні й розбиті. Така ж доля спіткала окрему групу І. Маслова від УШПР. Та й цього разу десантників зустрів сильний вогонь противоповітряних служб угорських війск. Після приземлення зібралися командир і шестеро десантників – Астаф’єв, Джавахія, Кайсенов, Спіжевой, Потиленко, Поп. Мариненко, Комісар, Страх, Гаспарян, Алексеєнко, Якубович приєдналися до головної групи лише через місяць. Становище ускладнювалося тим, що в першому бою загинула радистка З. Крестянінова.
В районі сіл Люта, Лумшори, Липовця до групи Тканка 26 липня приєналася група Блиндюка з 5 чоловік, а наступного дня – Сопілкова з 11-ти. Тепер десантників стало 24. Партизани зв’язалися з двома вчителями с. Буківцьово – І. Костиком та Ф. Станковичем, а також із селянами зі Смерекового В. Бецою, М. Бецою, А. Благою, О. Головчаком, які допомогли продуктами. В Лютій партизани вийшли на зв’язок з В. Куштаном, а в Тихому – з І. Куклишиним.
Таким чином у цих селах Великоберезнянщини організували підпільні групи. Так само – в Лумшорах Перечинського р-ну, Збинах і Жденієві Воловецького, пізніше – в Ужгороді, Мукачеві та в багатьох селах цих районів. До партизанської діяльності залучали перевірених людей, аби збирати дані про розташування військ противника, для виявлення та попередження засад і облав, допомоги продуктами тощо.
З перших днів перебування у краї партизани Тканка вступили у нерівний бій з ворогом. 24 липня 1944-го в районі Лумшор вони зустрілись із угорськими війсками. Атаку відбили, фашисти втратили 85 солдатів і офіцерів. Відзначилися О. Потиленко і С. Мариненко, які знищили майже цілий взвод ворога.
28 липня-1944 загін напав на групу жандармів і солдатів у Буківцьові і Смерековому: перших розсіяли, серед других – 15 убитих і троє поранених. Наступного дня – повторний напад під командуванням Т. Швеця. Знищили 5 жандармів, але в бою загинув партизан Нижник і важке поранення отримав Сопілков, якого залишили у Смерековому для лікування в А. Благи. До партизанів приєдналися жителі сіл Тихого, Лютої – Ю. Фундерак, брати О. і В. Готри, В. Юричко, В. і М. Галаговці.
Партизани захопили концтабір
В кінці серпня в загін прибув комісар О. Стах із групою з 20 чоловік. У Волосянці підпільники визволили 60, а на шляху Мукачево – Ужгород – 270 військовополонених. Поповнилися групи В. Куштана з Лютої та І. Куклишина з Тихого і стали загонами. Доки в них не було зброї, робили завали на шляхах і залізницях. Так партизанський загін Тканка переростав у з’єднання. Пізніше створили 8 окремих загонів, хоча в окремих документах фігурує цифра 10.
Загони Сопілкова, Спіжевого і Блиндюка двічі нападали на охорону концтабору «Бела тоня» на Перечинщині. Спочатку захопили продовольство, а потім – сам табір. Друга операція готувалася особливо ретельно: розробили план, провели розвідку. Виконували операцію 3 загони (Сопілкова, Спіжевого, Блиндюка), а очолив їх К. Кайсенов, один із кращих командирів з’єднання. Все пройшло успішно. Раптовість нападу та інтенсивність вогню налякали охорону, вона не чинила значного опору. З 64-х у полон узяли 21 солдата й одного офіцера, 13 ворожих солдатів загинуло, інші розсіялися. Тоді звільнили 370 ув’язнених та взяли трофеї – 1 кулемет, 13 гвинтівок, 14 пістолетів. Після цього табір «Бела тоня» перестав існувати.
Не можна не відзначити бойову діяльність окремого партизанського батальйону, в якому воювали переважно закарпатські українці. Командиром був досвідчений М. Головко, вони діяли в районі сіл Люта, Тихий, Чорноголова. На шляху від Великого Березного до Ужоцького перевалу тільки з вересня по жовтень підірвали 21 автомашину та знищили близько 200 ворогів.
Партизанське з’єднання проводило серед населення велику політичну роботу, поширювало листівки. В одній із них ішлося: «Переходьте зі зброєю в руках до партизанів. Організуйте нові загони. Здобувайте собі зброю, чиніть збройні напади на окупантів. В кожному районі, в кожному окрузі – партизанський загін!».
Партизани-угорці групи Усти мали свою клятву
В серпні-1944 в районі Нового Села – Вишніх Ремет на Берегівщині висадилася угорська партизанська група з 23 чоловік – командиром став угорець Д. Уста, уроженець Гараздівки цього ж району, комісаром – Ш. Горват, начальником штабу – Казначеєв, заступником командира по розвідці – Шоломон. Також тут були фельдшер Карпов, радисти Авдовін і Готовцев, мінер Гордієнко, бійці Борбей, Борбола, Головач, Домонкош, Ізраєл, Кевечеш, Лацко, Легутський, Орос, Папо, Секель, Такач, Шеді, Шіллер.
В архівних документах збереглася клятва партизанів загону Усти, прийнята 1 серпня 1944- го: «Я, за своїм вільним волевиявленням вступаючи в ряди угорських борців за свободу, клянусь, що всіма своїми силами і знаннями буду боротися за повне визволення угорського народу від наших ворогів – німецьких фашистів, зрадника Хорті і його оточення. Як солдат національної незалежності, присягаю на вірність вільній, незалежній і демократичній Угорщині – святій ідеї нашої боротьби за свободу. В ім’я здійснення цієї мети в боротьбі готовий зустріти всі мінливості долі й небезпеки та, якщо потрібно, пожертвувати своїм життям. Клянуся, що в рядах борців за свободу без коливання виконаю будь-який наказ, поряд зі своїми товарищами до останнього суворо зберігатиму всі таємниці народно-визвольного руху. І якщо я з якоїсь причини посмію видати нашу святу справу, хай на мене звалиться сувора непримиренність закону народно-визвольної боротьби».
Перебуваючи в Маршанському та Южевському таборах військовополонених, Уста весь час думав про участь у боротьбі з нацизмом. Через деякий час він потрапив у Красногорську антифашистську школу, яка діяла з травня-1943. Навчання тривало 6 місяців.
Загін Усти після приземлення перебазувався на гору Бужору Іршавського району. Сюди через два тижні десантували групу І. Прищепи. З 12-ти чоловік першого десанту залишилося 9: Гал розбився, а підривника Гладченка і радиста Котельникова з ушкодженими ногами жандарми захопили в полон. Не долетівши одного кілометра до призначеного місця, розбився і згорів разом із людьми другий літак. Тут загинув начальник штабу Татяненко, комісар Боргеді та його друзі Гече, Борку, Шуєр і інші. За вказівкою УШПР група Прищепи приєдналася до загону Усти.
Загін Усти – Прищепи спочатку складався із 3-х взводів (командири – Печерський, Матасов, Глеба) і диверсійної групи (Гордієнко). Вони розгорнули діяльність у тилу ворога і провели немало бойових операцій проти угорсько-фашитських війск у Іршавському, Севлюшському (Виноградівському), Берегівському, частково Хустському та Волівському (Міжгірському) районах. Підривали військові ешелони, залізничні й шосейні мости, нападали на жандармерію та гарнізони противника.
Через зв’язкових Муху, Бурча, Лендєла та інших партизани встановили контакти з місцевим населенням, здобували цінні дані про ворога, поповнювали свої ряди. 5 жовтня група Печерського на лінії Берегово – Вилок біля с. Беня (Добросілля) підірвала залізничний міст завдовжки 8 метрів, знищивши паровоз і 30 вагонів. Залізниця не працювала 7 діб. 12 жовтня 1944-го група Гордієнка замінувала залізницю на ділянці Рокосово – Хуст. 18 жовтня підірвали ешелон зі зброєю. На вузькоколійці Іршава – Сільце така ж доля чекала на паровоз із 5-ма вагонами солдатів і жандармів.
Вдалою операцією під керівництвом Усти та Прищепи було роззброєння невеликого угорського гарнізону в районі Волоського (Підгірне), де захопили ручний кулемет, 33 гвинтівки, 2 автомати, 12 тисяч патронів, 150 гранат, продукти тощо.
До 26 жовтня 1944-го партизанський загін провів близько 20-ти бойових і диверсійних операцій. Втрати ворога становили понад тисячу солдатів і офіцерів.
Влада на Закарпатті бачила, що партизанський рух розгортається в масовий, попри суворі розпорядження і навіть смертну кару. Командування військового округу доносило 12 вересня 1944 р. начальнику берегівського райуправління, що підпільники стали сміливо заходити в села не лише вночі, а й удень. Там констатувалося: «У всій околиці нікого не знайшлось, хто б повідомив про це жандармерії… Якщо й далі буде так продовжуватися, то найближчим часом партизани вже гулятимуть у ресторані «Дейнеша» (в Берегові)!». Автор звинувачує жандармерію, що не створили мережі агентів.
Чехословацький загін Русина пускав під укіс поїзди
На початку вересня-1944 на базу з’єднання Тканка десантували «чехословацький партизанський загін В. Русина». Начальником штабу призначили І. Стендера, комісаром – І. Фабриція, заступником командира по розвідці – М. Логойду. Всі вони – бойові товариші. Русин у 1939-му був учасником підпільної молодіжної групи на Закарпатті, потім воював офіцером у лавах Першої Чехословацької окремої бригади в СРСР, яка разом із радянськими військами визволяла Київ, Білу Церкву, Жашків. Стендер, латиш, кілька разів десантувався в тил ворога, мав великий досвід підпільної боротьби. В чехословацькому корпусі пройшов бойову підготовку і Фабріцій.
Для виконання завдання загін перейшов у Свалявський і Мукачівський райони до залізниці Мукачево – Воловець – Лавочне. Зв’язавшись із місцевим підпіллям, він швидко розростався за рахунок робітників, селян, учнівської молоді, інтелігенції з Оленева, Пасіки, Рязіді, Чинадійова та Мукачева.
Згодом загін переріс у з’єднання. Спочатку утворили 4 загони, якими командували Логойда, Мишко, Печкан, Керечун. Потім, коли чисельність зросла до 225 чоловік, сформували п’ятий і шостий (командири – Святиня і Зозуля).
Народні месники завдали значної шкоди німецько-угорським війскам. 24 вересня 1944-го група на чолі з Волченком розбила ворожий склад у с. Оленева, а весь одяг роздала селянам. 6 жовтня група Мишка влаштувала засідку на шосе Бистрий – Свалява і напала на угорські підводи з солдатами: чотирьох убили, захопили трофеї, взяли в полон унтер-офіцера, котрий дав важливі свідчення, зразу ж передані в УШПР.
7 жовтня-1944 місцевий підпільник Кручаниця повідомив через зв’язківців, що на станції Чинадійово разом із порожняком на територію лісопильного заводу він загнав один вагон із ручними гранатами. Наступної ночі командир відділення Турик з 10- ма партизанами переправився через Латорицю і розвантажив його. До третьої ночі 2 100 гранат уже через річку доставили в ліс на партизанську базу.
Залізницю Свалява – Воловець ворожі війська активно використовували для перевезення техніки, озброєння, живої сили. В ніч на 12 жовтня підривники Турик і Святиня замінували колію, внаслідок вибуху 5 вагонів пішло під укіс, загинуло 13 угорських солдатів.
Загони вели бойові операції і окремо, й об’єднаними силами. Це залежало від обстановки. Так, 17 жовтня 1944-го загони Логойди, Печкана та Мишка атакували ворога в селі Бабичі, знищили 15 солдатів і 2-х офіцерів, взяли в полон 27 фашистів, захопили 2 кулемети, 5 автоматів, 28 гвинтівок, 130 гранат, 6 тисяч патронів.
Щоб допомогти наступаючим частинам червоної армії, 23 жовтня три загони під командуванням начштабу майора Стендера одержали наказ відрізати шлях відступаючим угорським військам в селі Чинадійово. Розвідка повідомила, що в Бистриці на Мукачівщині зупинилися зняті з фронту залишки 14-ї дебреценської дивізії. Загони Мишка, Керечуна та Печкана в бою знищили 166 угорських солдатів і офіцерів, 301-го взяли в полон, захопили 7 кулеметів, 36 автоматів, 402 гвинтівки, 800 гранат, 15 600 патронів, радіостанцію, 3 похідні кухні, 130 коней тощо.
За час діяльності партизанське з’єднання Русина розрослося до 250 бійців і понад 200 помічників – підпільників і зв’язкових (значну допомогу надали Раточка, Калинов, Романець, Зозуляк, Турянчик).
Парашути групи Ванягіна заховали вівчарі
28 серпня 1944-го в березівські ліси на гору Блидар Хустського району від 4-го Українського фронту закинули військову розвідгрупу капітана Ванягіна з 6-ти чоловік: троє росіян, словак, татарин і голландець. Після десантування (для частини групи невдалого) радянським розвідникам посприяли вівчарі В. та М. Мици. Вони надійно заховали парашути та допомагали пораненим. На допомогу розвідникам прийшли і Й. та І. Тегзи. Навколо групи об’єдналися березівські патріоти С. Вовчок, М. Галай, В. Росоха, І. Росоха. Так вдалося підготувати командуванню повідомлення про живу силу і техніку ворога – з донесенням через лінію фронту пішли двоє десантників.
Загін ім. Борканюка діяв у Східній Словаччині
Активну участь в боях проти ворога брав партизанський загін ім. Борканюка з 20-ти чоловік. Командиром призначили підпоручика Могорату, комісаром був М. Крічфалушій, начальником штабу – А. Пасько. Планувалося, що вони після десантування перейдуть на територію Закарпаття для організації місцевих партизанських загонів, проведення диверсій і бойової діяльності. Але їх заблокували, тож розгорнули боротьбу у Східній Словаччині і стали поповнювати свої ряди (до 60 чоловік) за рахунок тамтешнього словацького й українського населення.
Із 27 вересня по 12 листопада 1944-го загін ім. Борканюка провів 18 бойових операцій, знищив 185 і поранив 42-х німецьких і угорських солдатів та офіцерів, підірвав 2 шосейні мости, 7 автомашин тощо. Діяв у районі Гуменного, Михаловців, Снина. Сміливість і мужність проявили командир роти Кубарич, а також Іванина, Вайда, Савко, Гуменчак, Рішко та інші.
Загін Перечинського
У серпні-1944 в Києві сформували загін під командуванням Перечинського, який передали в розпорядження штабу партизанського руху 1-го Українського фронту і присвоїли йому назву «За свободу Чехословаччини». Із краян там були офіцер освіти (комісар) Худинець із Вучкового Міжгірського району, начальник постачання Бабинець із перечинського Зарічова, командир роти Станко з Ужгорода, командири взводів Ковтан із Гусиного на Великоберезнянщині та Сербін із Ужгородщини, бійці Анталик з Великої Копані, Корпанець із Порошкова, Півкач із Родниківки, Церковник із Тернова та Шнайдер із Кленовця. 5 із цих закарпатців у 1939 – 1941 роках нелегально перейшли в СРСР, 8 здалися червоній армії, будучи солдатами угорських військових частин.
Загін мав діяти на Закарпатті та Східній Словаччині, у трикутнику Убля – Собранці – Ужгород. З 26 на 27 вересня 1944-го 17 десантників приземлилися на партизанську базу в районі с. Грабово Гуменського округу (Не виявлено, хто не полетів у тил, адже всіх мало бути 19). Після приземлення взяли маршрут до нашого краю. Бойовий щоденник дає можливість проаналізувати діяльність різних їхніх груп: 7 жовтня-1944 роззброїли і взяли в полон двох солдатів, 19-го на залізниці В. Березний – Ужгород підірвали військовий ешелон, внаслідок чого був розбитий паровоз і 9 вагонів. З 20 по 27-ме на словацькій території зробили засідку на ділянці Убля – Тибава, де розбили легкову машину, знищили 11 ворожих солдатів, захопили 9 гвинтівок, автомат. У Новоселиці на Перечинщині взяли в полон угорського унтер-офіцера. 24 жовтня на дорозі Перечин – Ужгород раптово напали на колону військ: вбили чи поранили близько 70 чоловік, знищили 22 підводи. Таку ж операцію здійснили і на шляху Перечин – Великий Березний, знищивши 18 ворожих солдатів і двох офіцерів. Але 25 жовтня при допомозі зрадника німецькі нацисти напали на розташування табору. Партизани зайняли оборону, а потім атакували ворога: вбили 20 гітлерівців і 5 власовців.
26 жовтня 1944-го партизанський загін, по суті, визволив Новоселицю, взяв у полон 88 угорських солдатів і офіцерів, захопив чимало трофеїв. Під командуванням Перечинського було здійснено напад на угорський батальйон, знищили 50 і полонили 150 угорських солдат. Після цього загін перейшов на словацьку територію і 6 листопада 1944- го досяг села Валашковці, тричі вступаючи у бій, а 11-го з’єднався з передовими частинами червоної армії.
За цей час загін виріс із 17 до 114 чоловік за рахунок закарпатських українців і словаків, а також визволених з полону радянських громадян. Загалом провели 22 операції, знищивши 542 і полонивши 372 ворожих солдатів і офіцерів.
Таким чином, влітку і восени 1944-го територія від Нижнього Бистрого на Хустщині до Волосянки на Великоберезнянщині (9 районів) була охоплена полум’ям партизанської війни. Загони і з’єднання надавали посильну допомогу наступаючим частинам червоної армії у визволенні краю. В їх складі нараховувалося понад 1700 осіб, які провели більш ніж 130 бойових операцій і, за неповними даними, підірвали 12 війскових ешелонів, знищили близько 3 тисяч ворогів.
Ілля ГУЛЯНИЧ,
голова обласної ради організації ветеранів України
