Олександр Набока — вже двічі переселенець, а ще викладач, історик, філософ, письменник та крутий екскурсовод. Через окупацію росією він виїхав з Луганська, а тепер з початком великої війни — зі Старобільська. Провів у окупованому місті місяць , а коли “лнрівці” вирішили захопити його альма-матер — університет імені Тараса Шевченка, заради безпеки своєї родини він вирішив виїхати. На одному з блокпостів до Олександра прив’язався російський найманець. Про те, як евакуаційний автобус врятувала історія та нове життя після переселення, Олександр розповів Свої.
Довідка Свої: Олександр Набока, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, член авторського колективу “Піратська бухта”, співавтор п’єси та однойменного роману ”Червоне чорне і знову червоне”, яка сьогодні в репертуарі популярного київського Дикого театру, автор понад 70 наукових статей. Автор проєкту “Луганщина. 2.0” на каналі Сепсис (Сєвєродонецьк). Член правління Обласного відділення Товариства краєзнавців України.
Переселенців не треба повчати
Олександр Набока вважає, що ті, хто ніколи не втрачав дім та землю під ногами, не може повчати інших. Особливо двічі переселенців.
“Моя історія не буде життєствердною. Вдруге воно якось складніше психологічно, менше сил є і більше розуміння того, що має бути, що відбувається. Ставлення до людей вже склалося — тобто ти вже знаєш, що від них чекати. Твоє становище — це не завжди привід тебе шкодувати, але й не привід ставитися поблажливо, повчати жити. І в перше своє переселенство, і в друге мене найбільше вразила реакція людей, із якими доводилося стикатися. Вони починають вчити жити. Люди, які не мають такого досвіду. Начебто ти алкоголік і ти своє життя сам такий зробив, і тебе треба поставити на правдивий шлях. Хоча досвід переселенства, втрати всього, — це щось зовсім інше та унікальне”.
На зйомках одного з випусків “Луганщина. 2.0”
Олександр жив у гуртожитку, разом із сім’ями інших викладачів. після окупації Луганська у 2014 році, переїхав разом з навчальним закладом, де працював, до Старобільська. З початком великої війни він не був налаштований виїжджати, але обставини все змінили.
“24 лютого розпочалося з дзвінка дружини. Вона працює на “швидкій”, була на зміні, тож зателефонувала десь о шостій ранку і сказала, що “почалося”. Після її дзвінка, десь за 15 хвилин, вже щось бабахнуло”.
Чоловік говорить, що не мав страху щодо окупації Старобільська.
“Не дивлячись на якісь обстріли, такого страху не було абсолютно. Коли окупанти вже зайшли, з’явилися якісь панічні атаки, бо вже було відомо, що робили у Бучі. То був такий мій страх, мені не хотілося перед ними принижуватись. Я начитався Хагакуре “Приховане в листі”. Якби били і вбивали, мені хотілося б прийняти це з гідністю”.
Син Гріша у підвалі під час обстрілів Старобільська
“Чесно, мені хотілося спокійної самурайської загибелі. Я розумів, що таке поневірятися, і мені найбільше не хотілося цього. Хотілося просто сина обійняти — і все, не думати про майбутнє. Але бажання врятувати сина виявилося сильнішим. Дякувати Богу, був ще перевізник після місяця нашого перебування там. Бог беріг. Спершу рвалися на Харків, то одне затримувало, то інше. Було небезпечно. Одного разу до нашого до гуртожитку зайшла Жанна Марфіна, ректорка педагогічного університету в Луганську. Старобільськ тоді було вже місяць був окупований. Вона зайшла із автоматниками. Один з них пересмикнув зброю… Вони, як мене бачать, росіяни, вони завжди знімають автомат із запобіжника, я помітив. Жанна сказала, що треба буде прийти за чотири дні і вирішити, що буде з нами, з університетом, факультетом. Це стало фактично для всіх, хто там залишався, таким тригером — треба вибиратися”.
Після цього з колегами вирішили їхати.
На сходах ВНЗ-переселенеця Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка
Дорога життя
Обрали єдиний шлях в Україну на той момент — до Дніпра. Він був небезпечним, бо частина дороги тоді знаходилася під окупантами, а інша — підконтрольна ЗСУ.
“Було так багато російських блокпостів, я перестав рахувати. Разом з тим було дуже боляче, бо як краєзнавець знав кожну стежину, кожен пагорб чи село, повз які ми їхали, та бачив, що з ними сталося. Я знав, де панська садиба, де цікавий підвал, де кочували калмики. Плакала душа”.
Свою останню краєзнавчу розповідь на Луганщині він розповів, аби врятувати життя тих, хто їхав у автобусі на підконтрольну Україні територію.
“Знаєте кому? Російському “СОБРранцю”. У Куп’янську наш водій виїхав на міст, а там сяяла дірка замість мосту. Він розвернувся і поїхав кудись в нікуди. Ми доїхали до населеного пункту Осінове і там замість стандартного російського блокпоста, яких ми проїхали величезну кількість, був воєнізований блокпост. Там стояв СОБР. Вони вискочили з кущів, а я сидів із краю. Вийшов чувак з дуже таким крутим плямистим автоматом Калашнікова. Знову зняв із запобіжника його. У них така м’яка російська мова. Але він для мене звучав, як німецька для якогось радянського колгоспника 1941 року. Спершу він перевірив мій паспорт. Він у мене, до речі, із луганською пропискою. Вони іноді дивувалися, куди мене чорти несуть, Луганськ — це ж тил на їхню думку. Потім він до мене вдруге підійшов, знову з запобіжника зняв автомат. Але все обійшлося, на автобусі було написано “Новопсков”. Виявилося, що російський військовий сам був із Пскова, і мені довелося розповідати про військове поселення, полк, який стояв на Луганщині одного разу. Після цього нас відпустили”.
Дружина та син Олександра під час евакуації
Коли побачили українські блокпости, зраділи.
“Проїхавши розбиті будинки, села, опинилися на українській території, це відчули навіть діти. Вони раптом загули, відчули полегшення. Так я опинився знову на вільній території. Спочатку у Дніпрі. Потім поїхав до Львова, до друзів. І зрештою, до родичів до Ужгорода. В Ужгороді не вдалося зачепитися, але тут є поряд село, де ми з дружиною та сином зараз облаштовуємося”.
Це був один з останніх рейсів перевізника. За кілька днів автобус з людьми на цій трасі розстріляли. Маршрут більше не використовували.
Життя в селі
Родина виїхала зі Старобільська 20 березня, а а вже за місяць опинився в селі, де мешкає зараз. Олександрові подобається у сільській місцевості — нагадує йому садибу бабусі й дідуся у Троїцькому районі Луганщини.
Олександр та Гріша косять траву
“Дідусь навчив мене поратися в городі. В принципі, я знайшов інструменти, до яких колись звик, для мене це не було шоком. Навпаки, земля допомагає якось відволіктися. Тож зараз вирощуємо огірки, помідори, картоплю, кабачки. Я продовжую працювати віддалено, а дружина знайшла роботу за фахом”.
В такому житті професор вбачає багато переваг.
“Мені подобається, що тут звично та адекватно ставляться до онлайн-навчання, значно краще, ніж у нас. В мене є учні, мій син до останнього вчився онлайн”.
Окрім того, Олександр думає над тим, аби розбудовувати своє життя у селі, пускати коріння.
“Я б хотів залишитися тут на зовсім. На Закарпатті, маю на увазі. Щодо Луганська… Якби мені завтра сказали “Луганськ звільнено!” я не знаю, чи повернувся б туди жити. Багато часу минуло, люди вже там інші”.
Навчання разом з сином
Історія не навчила людей
Зараз чимало людей в окупованих містах відчувають ейфорію від влади росії, вважають, що їхнє життя покращиться.
“Я не розумію поки що явища, з яким ми зіткнулися. Воно мені здається штучним. Перед цією великою війною мені здавалося, що те роз’єднання, яке ми мали в 2014 році, воно почало якось згладжуватися. Всупереч політикам та всім іншим. Я відновлював контакти, поверталися родинні зв’язки. Було таке відчуття, що Україна відроджувалась. Особисто для мене це показувало штучність цих сурківсько-путінських моделей “ЛДНР”. Україна є. Це історична реальність, на відміну від цих утворень”.
При цьому Олександр намагається зрозуміти тих, хто залишився в окупації.
“Я не сприйняв окупації. Іноді у всіх цих перипетіях думаєш… багато людей, які там залишилися, по них видно, що вони в гармонії з собою. Вони вдома. Їм подобається влада. Чимось їм заздриш, але щоб жити, як вони, тебе має вкусити якийсь вампір-сепаратист. З іншого боку, дуже масово починають виїжджати люди, від яких я не очікував, вони не можуть знайти себе в нових реаліях”.
Професор вважає, що справа не тільки в мобілізації чоловіків окупантами, а в тому, що людям вже не можна бути просто лояльними та не виступати проти влади на окупованих землях України. Тепер слід виказувати свою прихильність “республікам”.
“Залужний добре сказав “Вже ми можемо себе поважати”. Невідомо, що буде далі. Привід для самоповаги ми заслужили. Реабілітувалися за Крим, наприклад. За ту розгубленість, що була під час анексії. На що й розраховував Путін. Путін готувався до війни Кримської. Знаєте, будь-який генерал готується до минулої війни, яку він не виграв. Він розраховував на Великий Крим і трішечки Донбас, але переважно Крим — переможна хода “зелених чоловічків”. А те, що він тут зустрів, на що він нарвався, не оцінив масштаби свідомості нашої трагедії, переживання ось цього всього. Мені здається, ми як суспільство пройшли дуже серйозний урок”.
На думку історика, і волонтери, і солдати, і цивільні стали потужною зброєю у протистоянні ворогу.
“Аріф Багіров (культурний діяч та волонтер із Сєвєродонецька – Свої) каже, що у цьому виробляється наша сила, наша стійкість. Ми стаємо потужнішими, сильнішими”.
Досвід другого переселення вчить краєзнавця постійно шукати себе, нові можливості та проєкти.
Не дивлячись на друге переселення, головне в Олександра з собою – дружина та син
“Мій духовник падре Маглена мені каже: “Так Бог напевно спрямовує, що Старобільськ тобі — це мало. Тобі треба було ширше на світ подивитися, в інших умовах опинитися. Бог так тебе вигнав”. А чи не міг Бог запропонувати роботу в іншому місті та комфортний переїзд? Чому я мушу зараз у цій страшній ситуації кудись бігти? Я зараз прошу молитись за людей, які на фронті. Я хотів би, щоб ця війна закінчилася приголомшливим особистим успіхом. Я хочу щось презентувати перед людьми і тоді я вважатиму, що життя пройшло не даремно особисто для мене”.
