Сьогоднішнім гостем рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó» став Петро Скоропадський, котрий уже вісім років служить у греко-католицькій церкві с. Паладь Коморовці, що на Ужгородщині, та в окружних населених пунктах. Він дружелюбний, відвертий, має велике серця. Вважає: священик – більш, ніж просто професія, це – покликання.
– Що спонукало Вас обрати цю професію?
– Предки мого дідуся, котрий відчув на собі всі жахи концтабору та проповідував греко-католицьку віру, були священиками. Перше враження, пов’язане з церквою, отримав в часи державного перевороту, коли розпочалася нова епоха і для духовного життя суспільства. Сила відродження заполонила мене сповна. Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів стати священнослужителем, і ніколи не полишав цю затію.
– Як сприйняла родина Ваше стремління наслідувати приклад Ваших предків?
– Я ніколи не мріяв стати пожежником чи займатися спортивним рибальством, а з боку родини я відчував безмежну підтримку. Не впевнений, чи змогли повністю прийняти всі плюси і мінуси цього покликання – особливо мама, котра не все знає про попівство, – однак підтримка від них йде максимальна. Траплялися миті, які підтвердили, що я обрав правильний шлях, і вже 8 років служу на благо церкви.
– Чи не бентежить, що усі бачать у Вас священика?
– Людина є проповідником повсюди, навіть тоді, коли відпочиває чи робить закупки на ринку… Це безкінечне завдання, однак я гордий, що саме я можу носити цей «тягар».
– Розкажіть про Вашу родину.
– Зі своєю дружиною Адріенн я познайомився в останній рік навчання в семінарії. Ця зустріч була як грім серед ясного себе. Після року залицянь я освідчився, ми одружилися і мене висвятили у священики. Все йшло, як написано у Великій книзі. Всевишній у перший же рік нашого подружнього життя подарував нам хлопчика, невдовзі у нас народилися дівчинка. Наприкінці серпня з народженням третьої дитини ми стали багатодітною сім’єю. Син Петро готується до переходу в другий клас, а донька Вероніка перейшла до старшої групи в дитсадку. Найбільшим щастям та гордістю для батька є те, коли діти здорові, гарні та милі. Моїм найбільшим скарбом є мої дітки.
– Як поставилася Ваша дружина до обраної Вами професії?
– “Ми, греко-католики, маємо можливість стати священиками тільки тоді. коли одружимося. Це спонукає нас зробити серйозний вибір і вірю, що Бог відіграє чималу роль. Подібно до того, як завдяки Йому відкривається тяга до попівства, так само й веде нас на правильних шлях у створенні сім’ї. Всевишній посилає до нас такого супутника, котрий відповідає конкретній життєвій ситуації. Це особлива Божа ласка, принаймні так вважаю. Адріенн практично бачила життя священиків зсередини, адже вона зростала в Новому Селі, поблизу місцевої парафії, тож знала, що означає служіння в церкві.
– А як щодо друзів? І де простягається межа, коли друг перетворюється у священика, і чи є вона взагалі?
– На мою думку, цьому нам ще треба навчитися. Не випадково кажуть: добрий піп до гробу вчиться. Це стосується не лише знань, а й досвіду. Якщо в нас є друзі, то нам необхідно віднайти ту золоту середину, де людина може залишитися і другом, і при цьому нести службу священнослужителя. Мав і приємний, і гіркий досвід у цій сфері. З кожних відносин людина чомусь вчиться. Вважаю, що без друзів, без людей, котрі прийдуть на допомогу у важку хвилину, важко жити, важко перебувати і у спільноті. Важливо, щоб людина мала живий зв’язок з тими, з ким хоче дружити, тому вірю, що легше знайти друзів у відповідному середовищі. Я в цьому плані можу назвати себе щасливчиком, бо мені вдалося досягнути цього.
– Ви опинилася далеко від місця свого народження. Чи відобразилася якимось чином ця зміна середовища?
– Моя дружина народилася і виросла в Новому Селі, я – у Берегові. Обоє опинилася у сотні кілометрів від рідної домівки, але спільно ми зуміли створити ідеальну атмосферу комфорту. Тут ми розпочали і наше подружнє життя. За час тутешнього перебування пересвідчився, що на Ужгородщині потреба для серйознішої розмови вища, тому намагаюся глибше занурюватися в проблеми людей. З цієї причини люди дещо стриманіші у певних питаннях, але, незважаючи на це, можуть проявляти сильне відчуття любові. Мені довелося пробратися крізь стіни і, як з’ясувалося, до серця кожної людини веде окрема дорога.
– Чи не виникало бажання служити в іншому місці?
– Ні, ніколи. Відчуваю, що Бог направив мене сюди. З погляду чисельності це найменша греко-католицька парафія і водночас до неї відносяться багато спільнот. Але якби мене запитали, де я почуваю себе вдома, відповідь була б така: моя домівка Паладь Комарівці.
– Які особисті цілі поклали собі в житті?
– Вони теж відносяться до попівства, адже вже здавна практикую канонічне право. Навчаюся в Будапештському католицькому університеті ім. Пейтера Пазманя. У Бога прошу лиш одне: дати час для закінчення навчання.
– Попри постійне служіння, скільки вільного часу маєте?
– Для нас, священиків, період різдвяних та великодніх свят – найбільш продуктивні у плані роботи. Допоки люди святкують, ми – працюємо. Перевагою нашої роботи є те, що оскільки свою роботою виконуємо протягом двадцяти чотирьох годин, маємо змогу розподіляти час так, щоб попри виконання щоденних обов’язків залишався час і на відпочинок. У вільний час найбільше полюбляю займатися політикою.
– На Вашу думку, політика і попівство – сумісні речі?
– Дуже люблю бути в курсі справ, тому читаю багато газет, де публікують матеріали, пов’язані з політикою, а також дивлюся відповідні програми. Оскільки священик – теж людина і є членом суспільства, до якого відноситься і політика, у нього теж має бути власна позиція з тієї чи іншої теми, однак він повинен абстрагувати політикою від свого покликання.
