Виставу “Король Лір: як ми шукали любов під час війни” показують в замку Паланок у Мукачеві. Літнім вечором у верхньому дворі старої фортеці глядачі очікують на початок шекспірівських пристрастей на сцені. Режисер робить преамбулу: мовляв, не судіть строго, це аматорський театр, створений в Ужгороді щойно навесні, його специфіка в тому, що грають тут тільки переселенці.
Олексій Дашковський з Ірпеня грає трагічного шекспірівського героя – короля Ліра.
На сцені під вокзальне оголошення: “Увага, увага, на станцію прибуває евакуаційний потяг “Харків-Ужгород”…. “Київ-Ужгород”…. “Лисичанськ-Ужгород…” – з’являються актори. На сцену виходять люди із Харкова, Чугуєва, Кривого Рогу. Головний герой, Король Лір — з Ірпеня. Це Олексій Дашковський, учитель англійської мови, який провів дев’ять пекельних днів у місті, котре розстрілювали з танків. Звісно, йому — й усій команді — щоразу аплодують стоячи. І так, деякі люди плачуть після спектаклю, бо… ну як тут не заплачеш?
ПРОСИДІВ В ІРПЕНІ 9 ДНІВ, ВИХОДИВ ПІШКИ
– Пане Олексію, то ви — викладач?
– Я вчитель англійської, третій ліцей в місті Ірпінь.
– У якому стані ліцей після окупації?
– Будівля вціліла, але зрозуміло, що до осені її до ладу не повернуть. Там здулася підлога, погоріли класи молодшої школи, журнали всі згоріли, в учительській замість скла – клейонки на вікнах… Ну таке. Трешовий стан.
– То у вас, виходить, більше нема роботи?
– Ні, чого ж: ми працювали весь цей час дистанційно. От щойно у червні в Зумі контрольні провели, оцінки виставили, зарплату навіть отримуємо.
– У нас на Закарпатті коли опинилися?
– Шостого березня. Я 5-го виїхав, ще до того, як оголошували офіційну евакуацію. Виходив сам, волонтери довезли до моста – він уже був підірваний, а далі вже пішки. Це було до того, як розпочалися вуличні бої в Ірпені, місто іще не було окуповане, але я на той час уже розумів, що лишатися — це смерть.
Я просидів в Ірпені дев’ять днів — бачив, як прилітало в сусідні будинки та гаражі. Але думав, що наші вистоять і росіян тут не буде. Знайомі, з якими ми разом у місті лишалися, сказали тоді: тут якщо лишатися, то треба воювати. Інакше ти лише заважатимеш. А сидіти там мішенню… Словом, я вирішив евакуюватися. З колективом ліцею щодо виїзду не радились, кожен приймав рішення сам. Хтось виїхав в західні області, хтось за кордон. Я таким чином й опинився в Ужгороді.
– Їхали евакуаційним потягом?
– Там, він був вщерть забитий. Але я був радий тому, знаєте. Дев’ять днів просидіти в такій жорсткій психологічній обстановці… Я хотів виїхати. По мені не стріляв ніхто, але не хотів би іще раз це пережити.
УРОКИ ПРОВОДИВ У ЗУМІ, ЩОБ ВИСТАВИТИ ОЦІНКИ – ПОВЕРТАВСЯ В ІРПІНЬ
– Варіанти нового житла собі самі шукали чи волонтери допомогли розміститися?
– Друзі допомогли. Вони пригріли мене в приміщенні, яке орендувала їхня фірма, що переїхала сюди та перевезла працівників.
– А як з уроками? Щоб читати дітям англійську в Зумі — треба хоч якесь робоче місце?
– Та я це через телефон все робив, мені вистачило місця в тому мінімумі, який я мав.
– А ваші учні де в цей час були?
– Та хто де, хто в Україні в містах та селах, хто в Польщі, хто в Німеччині, вони там досі живуть. Дехто вже в Ірпінь вернувся.
– Ви після звільнення іще не поверталися до міста?
– Їздив нещодавно: треба було виставити оцінки. Повиставляв і вернувся сюди — у нас гастролі пішли, то багато роботи. Додому поки вертатися не можу — там, де я жив, багато будівель зруйновано. Та й так склалося, що я зараз тут потрібніший.
ПОПЕРЕДНІЙ ДОСВІД – РОЛІ МУДРЕЦІВ У ЦЕРКОВНИХ ВИСТАВАХ
– Як вдавалося поєднувати викладання в Зумі і репетиції?
– Це дуже добре, що була така зайнятість. Я після приїзду ще й встигав уроки англійської для переселенців проводити в Ужгороді, у нас працював такий клуб весною. А потім мене випадково знайшов В’ячеслав Єгоров, режисер нашої вистави “Король Лір: як ми шукали любов в часи війни”. Запросив на кастинг, я його пройшов – і так отримав головну роль.
– Ви раніше мали зв’язки із театром?
– Ні, колись грав трошки в церковних виставах для дітей. Грав мудреців. Але це навряд чи можна назвати театральним досвідом.
– І не боялися одразу стати шекспірівським Королем Ліром?
– Та я навіть зараз боюся на сцену виходити, мене аж трусить! І це щоразу так, хоча ми вже кілька разів відіграли, та й відгуки хороші. Але специфіка нашого театрального проєкту така, що усі актори непрофесійні — й усі переселенці. Ми усі разом пробуємо дотягнутися до якогось рівня. Наче щось виходить.
– Вам самому подобається нова професія?
– Так, цікаво дуже — і безпосередньо під час спектаклю, і спілкуватися з глядачами після, оплески — це окреме задоволення. Але оце зараз перед спектаклем — дуже нервую, дуже! Ну, то всі колеги кажуть, що так само переживають, значить, я не один такий.
– Окрім, власне, театру як мистецтва — що це вам дає в тій вашій життєвій ситуації, в якій опинилися: інше місто, інші люди?
– Я тут знаходжу для себе “ліки”, щоб абстрагуватись від усього того, що відбувається, від вибухів, смертей, розрухи. Театр, нові люди навколо допомагають із цим справитися. Відверто кажучи, я не уявляю, як знову житиму в Ірпені, там все розбито, згоріло. У мене це викликає депресію. Тут краще в цьому сенсі — люди спокійніші, нема напруги, комендантської години.
– Закарпаття лікує — в цьому сенсі?
– Так, Закарпаття лікує. Тут відчуваєш якийсь оптимізм. Хоча наші ірпінці — герої справжні, те, як вони трималися і як зараз воюють!.. Маю знайомих в ЗСУ, підтримуємо зв’язок.
УСІМ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ РАДЖУ – ХАПАЙТЕСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ СОЛОМИНКУ!
– Як вам у ролі Ліра — чи це не додає зайвих переживань в і так непростий час?
– Є спільні переживання із героєм, так. Одинокість, втрата домівки, пошук любові… Шекспір усе має, знаєте. Я пробую цю роль “натягнути” на себе, тому мій Лір не такий тиранічний, як його грають зазвичай у виставах, не деспот, у мене він більше якийсь такий м’який виходить.
– Ваші учні знають, що їхній шкільний “англієць” став актором театру?
– Колеги знають, завуч, директор — всі хвалять, звісно. Учням я не казав, не хочу сильно піаритися.
– Ви маєте успіх — знайшли себе на новому місці. Утім, багато людей з-поміж переселенців досі сидять в такому, знаєте, ступорі… Без житла, без роботи, без нових зв’язків, друзів… Що б ви їм порадили?
– Перше і найбільше, на що я особисто сподіваюсь — на Бога, бо знаю, що без Нього нічого не буває, та й без Нього немає сенсу ні в чому. Бо він і є Любов. Я вірю, що Бог сильніший за це усе. Власне, мене саме це рятує і утримує від розпадання на шматки.
Ну і, звичайно, мистецтво допомагає, усі ці творчі речі, коли ти можеш щось віддати людям, бути в якомусь такому енергетичному русі. А просто сидіти і слухати чи читати новини — не вихід. Звісно, бувають такі стани і в мене — коли нічого у світі не хочеться! Але я змушую себе із них виходити. Інакше — фініш.
Я знаю, що завжди Бог дає нові можливості, навіть у цій страшній ситуації — їх треба використовувати. Як соломинку. Коли ми братимемо їх і боротимемось далі, тоді Він дасть нам і Перемогу! Я це тільки так бачу.
Тому іншим переселенцям раджу: хапайтесь за будь-яку соломинку. Так буде легше пливти далі.
– Тут, на Закарпатті, вам легко “пливти”? Бо багато в мережі розмов про те, що місцеві відрізняються менталітетом від переселенців, часом це призводить до конфліктів…
– Таке всюди буває — люди різні, це природно. Але до нас на вистави приходять не лише місцеві — це й люди з Харкова, Запоріжжя, Києва, із різних міст. Від усіх підтримка шалена. У нас чудові люди в країні!
– Думали про те, аби зіграти свого Ліра в Ірпені?
– Хотів би. Правда, зараз там немає де зіграти, бо Будинок культури зруйнований. Ну і на це треба багато грошей. Хіба би десь на площі ми змогли — але якщо розкрутимось, то усе можливо!
Тетяна Когутич, Ужгород-Мукачево
Фото з офіційної сторінки у Фейсбуці вистави “Король Лір: як ми шукали любов під час війни” театру УжіК
