Торік, навесні, взяла участь в міжнародному конкурсі краси для успішних жінок Mrs. Ukraine International і отримала титул Mrs. Best Designer International 2021, – пише Varosh.
У вересні 2021-го вона з чоловіком переїхала до Києва. Там, до речі, була викладачем із підприємництва для людей 60+.
Повномасштабне військове вторгнення застало Олену в столиці України. Родина мешкала в Голосіївському районі.
Неподалік — аеродром у Василькові, в який влучила одна з перших російських ракет. Був потужний вибух.
За кілька днів Олена з двома подругами й дітьми вирушили на авто з Києва до Ужгорода. Їхали три дні крізь затори.
Про роботу взагалі не думалося, тим паче вже бували чималі стреси. Так складалося, що українські чи світові кризи зазвичай припадали в житті Олени на періоди зльоту її справи. До коронакризи й напередодні війни розпочиналися великі контракти, багато ідей вже були на стадії завершення.
Щось призупинилося, а щось — припинилося назавжди.
— І думки навіть не було, що я втрачаю бізнес. Навіть не було лячно за моє життя. Але в мене були міркування: що робити далі, в мене колектив… І дуже хотілося бути корисною, щоб якнайскоріше закінчився цей жах…
В Ужгороді жінка спершу допомагала матеріалами для маскувальних сіток та коктейлів Молотова. Також разом із командою відшили з власних тканин для штор понад 400 прапорів, які безплатно передали Руху підтримки Закарпатських військових.
Надалі війна частково переформатувала справу: швачки перемкнулися з легких тканин для штор на пошиття плитоносок для військових. До справи долучалися й інші переселені працівники та бізнеси, аби разом наближати перемогу.
Як усе почалося
Одного дня в одній із закарпатських волонтерських телеграм-груп запитували, чи є ательє, яке могло б відшивати плитоноски.
— Звісно, що я відгукнулася, тому що в мене є ательє, в мене є колектив.
З Оленою сконтактувала одна з українських компаній. Запропонувала технолога, який мав налагодити процеси пошиття.
— Нам знадобився тиждень, щоби ми з нуля зробили лекала і розпочали шити.
Приходили військові, консультували, пропонували корективи.
— Коли ми почали шити, хотілося, щоби оцінку нашої роботи дали компетентні люди. Сюди приїжджало наше обласне військове керівництво, дало зелене світло. Ми для них виконали близько 50-ти плитоносок.
Якими мають бути плитоноски
Це не процес задля процесу. Їх треба шити якісно, аби вони рятували життя. Неправильна плитоноска може занапастити життя солдата.
Має бути спеціальна тканина — кордура, що витримує металеву плиту. Неодмінно має бути стропа, в ідеалі — з поліаміду. Чому важливо з поліаміду? Бо в разі загоряння їдкий дим може спричинити задуху військового.
Жилет має камербанд, складний в пошитті. З його допомогою можна регулювати розмір. У кожен отвір солдати навішують різні розвантаження для пістолетів, гранат.
Ручки мають важливу роль.
— Військові нам казали, о, як добре, що є ручки, можна потім пораненого тягнути. Я думала, що це просто ручка, яка відкриває плитоноску. Виявилося, що з її допомогою можна транспортувати пораненого. Тому — тут має бути надвисока міцність, спеціальні нитки, які не плавляться…
На спині також глибоко прошита ручка, з якою можна транспортувати пораненого.
А ще є регулювання, аби й кремезний чоловік міг одягнути, і юний.
Обладнання
Була суттєва проблема з матеріалами, йшлося про період, коли навіть голки годі було дістати. Жодні склади не працювали. Все, що знаходили, викуповували власними силами за завищеними цінами.
І загалом машинки, на яких шили тюлі й штори, були заслабкими для плитоносок. Летіли пластини, голки, машинки не витримували. Відтак майстер щодня приходив лагодити.
До речі, Олена знайшла його серед онлайн-спільнот переселенців.
— У цій групі відгукнулися не тільки майстри. Написали дівчата, які потім допомагали шити. А одна дівчина прийшла зі своєю маленькою домашньою швейною машинкою…
Згодом власниця Т-Стиль купила нове обладнання.
Тонкощі виробництва
Раніше ательє виготовляло ексклюзивні індивідуальні замовлення, тож не було готовим працювати на масове виробництво. Відтак усі процеси з плитоносками виконувалися вручну: від перенесення лекал на тканину, розкрою і до остаточної збірки готового виробу.
Була проблема, як перенести розмітку з лекал, де саме нашивати стропи на тканині. По-перше, не всі олівці, які досі використовували на виробництві, писали на специфічній тканині. Пробували навіть фарбу з Епіцентру…
— Це надзвичайно трудомістка робота. Окрема людина цілий день тільки й робила, що переносила кожну деталь розмітки з лекал на тканину.
Стропи, які нашиваються на плитоноску, треба було нарізати. Дівчата робили це вручну ножицями. До мозолів. Окрема людина весь день розмічала та нарізала відповідного розміру стропи, липучки, комплектувала і передавала майстрам на виготовлення деталей майбутнього виробу.
Також слід було обпалювати краєчки всіх строп. Це для того, аби потім не точилися, не вилазили. І ця робота теж виконувалась вручну, з допомогою запальнички…
Впоратися зі зборкою цупкої плитоноски могла машинка для пошиття сумок чи взуття, якої Т-Стиль не мав. І тут на допомогу прийшло виробництво (ФОП Кузьминський, Cornerstone), що переїхало з Києва до Ужгорода. Компанія за певну плату завершувала цикл пошиття жилета.
Конфлікти із замовниками штор
Шити для солдатів треба було вкрай швидко, тож штори довелося відкласти. Не всі клієнти усвідомлювали пріоритети під час війни.
— У мене в салонах були конфлікти. Працівники пояснювали, що затримуємо замовлення, бо шиємо плитоноски. І мені просили передати, що «бронежилети бронежилетами, але їм потрібні тюлі, бо до них заселяються люди». І просили передати «хазяйці», що війна закінчиться і як вона далі вестиме свій бізнес, і що робитиме з тими плитоносками. Але я була готова втратити такого замовника.
Гроші
Спершу ательє працювало на волонтерських засадах. І загалом ця справа — в мінус, у великий мінус.
— Мій колектив і я були готові працювати безплатно і працювали безплатно. Ніяким чином не хотіли мати з цього якийсь зиск. Ми розуміли, що ця робота потрібна — це є те, що зберігає життя або допомагає зберегти життя.
Однак потім надійшла інформація, що плитоноски перепродають за значно більші кошти, ніж собівартість. При цьому дівчата мали працювати повний робочий день і без вихідних.
— І в мене колектив просто встав і сказав, що робота має бути оплачена. Відтоді плитоноски перестали бути безплатними.
Ці кошти були важливі, адже команда залишилася в Україні, вдалося оплатити її роботу, а також оренду цеху.
Загалом Т-Стиль пошив близько 500 плитоносок. Нині інші цехи взяли лекала, прототипи і виготовляють ці елементи амуніції. Ательє поділилося знаннями з усіма, хто просив.
P.S. Тепер Олена Талапа не тільки знає все про плитоноску, а й самостійно може зробити одну за день.
— Чесно, морально дуже важко було їх шити. Я відправляла в Харків, Суми, Чернігівську область. Я обов?язково клала іконочку в кожне відправлення. І наші захисники мені потім писали, дякую, так було приємно. А ще декотрі просили покласти дитячий малюнок…
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Евеліна Гурницька, Varosh
