Розкопки братської могили. 3-мільйонна столиця, яка практично вимерла, з повітряними тривожними сигналами та ракетними ударами. Підірвані мости. По дорозі спалені танки. Автомобілі наїхали один на одного під час втечі біля кладовища. Село, стерте з лиця землі. Розірваний ракетами надвоє восьмиповерховий житловий будинок. Співробітник Response Online їздив Україною та протягом 4 днів перебував у Києві та околиці – в Ірпені, Бучі, Бородянці та інших населених пунктах, щоб побачити нра власні очі немислиме спустошення, вчинене росіянами, і показати це нашим читачам. Звіт з віковими обмеженнями, попереджає видання www.valaszonline.hu (даємо частинами).
1.
Ексгумація починається о 9 ранку. Робітники, одягнені в скафандри, копають могилу, де через кожен метр з’являється ще один чорний труп. Їх поміщають на підвісну платформу вантажівки-крану й оглядають на поверхні поліцейські експерти та прокурори, які розслідують військові злочини. Звідси їх відвезуть до моргу Києва, де почнеться подальше розслідування. «Всього тут було вбито понад 250 людей. Беззбройні, загинули тільки тому, що були українцями. Ми знайдемо всіх, хто до цього мав відношення», – сказав прокурор міста Руслан Кравченко.
У Бучі, яка була об’єднана з Ірпінем містом-садом багатших київських переселенців, за день до нашого приїзду вивезли танки з вулиці Вокзальної до залізничного вокзалу. Після буксирування військової техніки та згорілих будинків вітер несе в очі залізний пил і кіптяву.
Приблизно одна третина з-понад 900 загиблих мирних жителів, знайдених поблизу Києва, були вихідцями з Бучі. Образ мера, похованого разом із родиною, мешканців, застрелених з заведеними за спину руками або під час їзди на велосипеді, впікався в сітківку всього світу. А в нас – ексгумація братських могил. Найбільша викопана в церковному саду, з якого 13 квітня дістали 57 трупів. За словами прокурора Кравченка, в Бучі могилу викопали місцева українська влада та населення, щоб знайти тимчасове місце для відпочинку мертвих, які лежать на вулицях. Місцевий морг був заповнений вже невдовзі після російської окупації, а трагедії додало те, що через деякий час у місті не було електрики. Також і в морзі. Нарешті, з благословення папи Андрія Галавіна, більшість людей була похована біля церкви Святого Андрія Первозванного.
Ми також зустрічаємося з отцем. Ми дивуємося, як важко зараз вірити в Бога. «Ми відчуваємо його благословення через тих, хто вижив і прийшов сюди помолитися», — відповідає він. Він згадує минулий місяць із, здавалося б, безпристрасним обличчям, але його жахає питання про роль Російської православної церкви:
«Як хтось може називати себе православним і давати благословення на вбивства, зґвалтування, пограбування?»
Про Великдень він також говорить: «Тільки Бог може зупинити це через людей. Якщо уряди нічого не зроблять – як тоді, коли вони в 2014 році окупували Крим і Донбас, – то зло, через свою природу, буде жити далі. Покажи правду! Покажіть своїм урядам, що відбувається в Україні! Тут страждали і вмирали невинні люди, хоча нічого поганого не зробили. Ми молимося за них, щоб Бог простив їхні гріхи. Воскресіння близько!»
2.
За два місяці війни Київ поволі перетворився на привид.
Ті, хто залишається в місті, виїжджають зі своїх будинків лише в разі потреби. Зі старовинного ядра міста, збудованого на пагорбах, видно лише рівнинний лівий Київ, оскільки два дніпровські мости, які досі діють, важко перетнути. Зараз тут не проходить червона лінія метро — головне сполучення громадського транспорту між двома берегами річки.
Я систематично ходжу по пам’ятках центру – це характерно для розмірів міста, що це мінімум 10 кілометрів пішохідної доріжки – але усамітнення давить майже одразу. Я можу без особливих проблем, без зайвої душі сфотографувати найважливіші пам’ятки – Майдан, Софійську площу, Печерську лавру, пам’ятник Батьківщині-матері. Блакитна дзвіниця Михайлівського собору на Михайлівській площі біля Софії дзвонить “Червону калину” – патріотичний твір, написаний Степаном Чарнецьким у 1914 році і який набув світової слави 8 квітня – після того, як Pink Floyd, опрацювавши його, придумав нову композицію на знак солідарності з Україною.
А Лавра – прокляте місце з кінця лютого: печерний монастир, заснований майже 1000 років тому, перебуває у владі Московського патріархату. Буде повчально відкрити його на вихідні, на православний Великдень, щоб побачити, чи зможе хтось взяти туди святкове меню на їжу.
Депресивні настрої сильні навіть попри значні українські військові успіхи, росіяни-окупанти до 6 квітня відійшли з районів міста, а населення почало відступати. Міська влада також попередила, що не слід негайно повертатися, оскільки роботи в місті досі немає. Яскравою ознакою відступу росіян є й те, що станції метро, які слугували притулком після початку війни, тепер приваблювали лише тих, хто не має власного житла. Запах машинного жиру, який незмінно оточує станції пострадянського підпілля, сьогодні змішується з ароматами вина і консервів.
Однак відступ росіян не означає, що Київ звільнено. Про це знає й українська армія, яка блискавично укріплює місто: зараз у лісах вздовж під’їзних доріг є звичайним явище, коли солдати риють систему ровів, що з’єднують основні шляхи, щоб, якби путін захотів знову атакувати Київ, він міг би зробити це навіть з меншою ефективністю, ніж у лютому-березні. Однак окопи можна використовувати лише для зупинки піхоти, а не ракет. Після затоплення крейсера «Москва» 13 квітня Міноборони Росії пригрозило столиці кількома ракетними ударами: а минулого четверга, в останню нашу ніч у Києві, знову пролунали сирени ППО. У Києві досі діє комендантська година, після 9 вечора нікому не можна бути на вулицях. Ефект, коли 3-мільйонне місто затихає одним махом, досить драматичний: зі студії на 23-му поверсі можна почути лише брязкіт поїзда та гавкіт собак.
3.
Одягаємо бронежилет і каску на стоянці АЗС у Святошинському районі. В іншому випадку не пустять за межі наступного КПП. Потім починається те, що є військовим злочином і нічим іншим, як геноцидом. Ледве перетинаємо адміністративний кордон Києва, ми вже в Ірпіні. За кілька сотень метрів дорога вже йде над річкою Ірпінь. Це сьогодні переправа; міст вривається в річку з елементами залізобетону, порваного на шматки. Між руїнами маршрутка, що стоїть на верхів’ї. Понад місяць тому цей міст усе ще був мостом смерті: у перші дні війни українські війська підірвали його, щоб не допустити швидкого просування ворога з Білорусі через Іванків до Києва. Якби міст потрапив до рук росіян, він відкрив би шлях у глиб столиці з північного заходу.
Так, проте прохід між руїнами забрав життя тих, хто тікав із 60-тисячного Ірпінського пекла; 6 березня в результаті обстрілу російської гармати на переправі загинуло вісім мирних жителів. Серед них була мати з двома дітьми, їхня фотографія в New York Times стала незгладимою пам’яттю про перші дні війни. Подивившись на військовий меморіал у верхньому лівому куті картини, ми самі переконалися, що смертельні рани вже нанесли їм після переправи, прямуючи до Києва. Через три дні дорогу призначили зеленим гуманітарним коридором.
Покидаючи першу велику розвилку після перетину, поруч із ділянкою дороги, що проходить через лісисту місцевість, відкривається дивовижне видовище: військову та цивільну техніку, яка була спалена/розбита в місячній жорстокій битві за місто, звозили на Ірпінський цвинтар за добу. Десятки куль на уламках. Відкрита подушка безпеки в автомобілі капає кров’ю. Місцеві кажуть, що більшість автомобілів росіяни знищили під час втечі.
За кілька кілометрів привертає увагу неголосний гуркіт у центрі міста. До прив’язаного чоловіка. Якщо і є щось гірше в цій ситуації, то це мародери. Чоловіка буквально притиснули до дерева, його штани зняли з сідниці, а напис на спині був написаний російською, з двома орфографічними помилками. Злодія, який мародерствував, місцевий житель Коля засудив сам, ще до приїзду поліції. …
4.
Ми знаходимося в Бородянці, за 50 кілометрів від Києва, через десять днів після того, як росіяни пішли. Тут розруха ще більш вражаюча, ніж в Ірпіні. Побачили найвідоміший у світі кухонний шкаф (Борис Джонсон нещодавно отримав копію півня, що стоїть на вершині шафи, що залишилася недоторканою в розбитій квартирі), на головній площі стоїть пробита кулею статуя Тараса Шевченка. Можливо, її скульптор мав пророчі риси: схилена голова поета не могла бути більш алегоричною. Два житлові будинки, побудовані перед ним, були практично навпіл розщеплені російськими ракетами. Пожежники борються за доступ до укриттів у будинках. Вони сподіваються на тих, хто вижив, але глибоко в душі вони, мабуть, знають, що знайдуть.
«У Бородянці є сім будівель таких розмірів, ми вже дісталися до підвалів п’яти з них, ці дві залишилися. Ми знаємо, що внизу є люди, але не те, скільки їх. Шанси знайти тих, хто вижив, критично низькі, оскільки їм довелося б витримати більше 40 днів. Будівлі були вражені ракетами 1 березня, але оскільки місто було під окупацією, ми не змогли зайти – двічі намагалися, але вони обстріляли нас”. Навіть мешканців сусіднього будинку престарілих не вдалося евакуювати до 14 березня, а цього дня їм дозволили евакуюватися один раз. І якби нам дозволили виконувати свою роботу, ми могли б вратувати більше», – каже заступник начальника пожежної охорони в Київській області, який відповідає за цю роботу, Богдан Данилюк.
Завдання для нього не є несподіванкою, він мав такий досвід після 2014 року під час знесення житлових будинків, знайдених у Донецькій та Луганській областях. Данилюк каже, що їм знадобилося кілька днів, щоб дістатися до будинків, тому що на вулицях було так багато нерозірваних боєприпасів, що пожежники зупинилися на кілька днів.
Під окупацією в районі була не тільки Бородянка. На автобусі, який 14 квітня вперше вивіз міжнародну пресу, нам вдалося потрапити до сусіднього міста Макарів, яке також зазнало серйозних пошкоджень, але найбільше до Андріївки, яка йому адміністративно належить. У одновуличному селі майже не залишилося цілих будинків, а місцеві жителі знімають залишки ракет та дроти від іншої військової техніки. Ми з колегами допитуємо на лавці перед його будинком 83-річну Любу, яка зі сльозами розказала, як пережила п’ять тижнів російської розрухи:
«Вони прийшли сюди і забрали все, що залишилося з порожніх хат. Навіть газову плиту і віконну раму. Один з них навіть зателефонував мамі: «Ти не можеш повірити, у них все є!». Жителі села були вбиті. … Ще й худобу вбивали, щоб людям не було що їсти, а потім вони стояли перед нашими будинками зі своїми військовими машинами, щоб ми не могли вийти на вулицю. Я просиділа у своєму домі 37 днів, за цей час нічого не знала про своїх рідних. Як тільки я помру, я більше не можу піти в пекло. Я жила в ньому під росіянами”.
Спустошення в Макарові також значні, але не порівняні з Андріївкою. Влада міста повідомила, що збір доказів військових злочинів триває повним ходом – трупи все ще знаходять у довколишніх лісах, і частина процесу полягає в тому, щоб пройтися звільненими населеними пунктами зі сферичними камерами: зображення показують все вражаюче, що залишилося після п’яти тижнів російської окупації навколо Києва…
Фото: Vörös Szabolcs
