Різдвяні традиції свято береже закарпатка Верона Чубар
83-літня Верона Чубар із закарпатського села Сімерки на Перечинщині є не лише старійшиною своєї немалої родини, а й берегинею народних старожитностей, які свого часу перейняла від матері. Її троє дітей, п’ятеро онуків та шість правнуків уже багато років живуть в Ужгороді та сусідніх селах, але на Святвечір уся велика родина щороку збирається у хаті Верони Іванівни, аби разом зустріти найбільше християнське свято так, як це робили в родині 100 і більше років тому: з розстеленою на долівці соломою та горіхами у ній, 12 пісними стравами, молитвами та автентичними різдвяними колядками, які прославляють щойно народженого Господнього Сина.
Пані Верона пережила воєнне лихоліття, пожежу, яка знищила ледь не усе село, переслідування за приналежність до забороненої греко-католицької церкви. Усе життя вона працювала у місцевому лісокомбінаті – від ранньої весни до пізньої осені садила і доглядала молоді ліси, заготовляла його багаті дари. З настанням холодів у Пилипівський піст робота в лісі на кілька місяців призупинялася, зате наставала гаряча пора для домашньої роботи: треба було прясти вовну та коноплі, ткати і білити полотно, плести чоловікові та дітям вовняні светри, штрімфлі та рукавиці, вишивати рушники та образи. Увесь цей перелік важливих для кожної господині робіт був своєрідним підготовчим прологом до зустрічі Різдва, прихід якого сприймався з душевним підйомом.
Готуватися до Різдва газдині починали заздалегідь. Верона Іванівна пригадує, коли ще була дівчинкою, жінки приводили свої обійстя до ладу. Треба було білити стіни в хатах до Різдва та Великодня. Наводили порядок і надворі, бо коло хати мало бути чисто.
«На Святий вечір у селі жони не сміли по чужих хижах ходити, лем хлопці, – розповідає Верона, – бо курки ся не будуть нести. А після святої вечері ходили колядувати, а потім йшли на Всеношну. А зранку знову на службу Божу. Зими тоді були справжні, із снігом та лютими морозами. Тож колядникам доводилося нелегко, проте було весело і святочно. Одягом тоді слугували гуні – мали дві: одну на щодень, іншу – на свято. А взувалися у бочкори чи чизми. Одягали волоки на бочкори – кілька шарів валяного полотна збивали докупи, а потім усе це прив’язували до бочкорів, і перев’язували – волоки сягали аж до коліна. У такому взутті не страшні були ні морози, ні сніги. Деякі із жінок, які спромоглися на шкіряні чоботи, взували їх лише до церкви на великі свята, і відразу відкладали у скриню».
Пані Верона каже, що передріздвяний піст був обов’язковим для всіх, навіть для дітей до семи років. Їли усе пісне – картоплю, хліб, чир (кукурудзяну кашу) пісний, на воді, іноді готували їжу на олії (хто мав). І лише в неділю щось із молоком готували.
Якщо взимку хтось із газдів різав паця, то їсти м’ясо не можна було аж до Різдва. Усе м’ясо, солонину, ковбаси коптили – і тримали чи не на цілий рік.
У день Святвечора починалися різні цікаві дійства, серед яких і такі собі ворожіння. Приміром, хлопці або чоловіки йшли до сусідів і віншували їм: приніс им вам яйця, аби ся кури несли. Жінки у цей день зранку вже були зайняті приготуванням святкових страв, яких мало бути дванадцять. На Святий вечір у Сімерках їли тільки пісне – пасоля колочена, гриби з капустов, гриби січені, пончики з капустов, бобальки, узвар із сушениць, картопля, риба, і обов’язково була слив’янка. Слив’янка – це такий різдвяний напій, який готувався із сушених слив. Сливи варили так, щоб аж вода стала густою, а потім колотівкою колотили й вимішували до однорідної маси – напій був схожим на сливовий леквар. На столі обов’язково повинні бути часник і мед, вино та свячена вода.
Перед тим, як приступити до Різдвяної трапези, яку розпочинали, як тільки засвітила перша зоря на небі, газда мусив обійти найперше худобу: погостити її, дати чогось ліпшого поїсти. Потім чоловік заносив до хати сніп і солому, і кланявся: дай Боже, Святий вечір! А діти та й дорослі хапали солому і розсипали її по землі, і ніби кликали худобу. Був у селі і такий звичай: обв’язувати стіл ланцами і на ланц класти ноги, коли сідали за стіл – це, щоб такі здорові були, як ланц.
Перед вечерею обов’язково треба було митися: у мисці із теплою водою усі мили руки та обличчя. Після того газда розпочинав молитися. Молилися «Отче наш», «Богородице» та «По твою милість прибігаємо». Після молитви господар просив Господа благословити усі наїдки та напої, які є на столі, та всю челядь у хаті. Повечерявши, починали колядувати. Верона Іванівна каже, що тоді хоч і тверезі, але колядували і до ранку. І обов’язково ходили колядувати до сусідів, родичів та знайомих. Ішли не гоститися, бо гостини були символічними – із літром паленки обходилися усі святки – а поколядувати та радуватися великому святу Різдва Христового. Колядували аж до бабиного Святого вечора.
Що ж до нинішнього святкування Різдва, то Верона Іванівна бідкається, що нині так не святкують, як це було колись. Особливо забулися різдвяні традиції після приходу руських. Але в останні роки все ж багато хто намагається хоча б трохи наслідувати звичаям своїх предків. А свої знання про те, як святкували Різдво Христове півстоліття тому в Сімерках, вона намагається передати своїм дітям та онукам. А ті, в свою чергу, – дуже сподівається Верона Іванівна – прищеплять ці справжні християнські та людські цінності своїм нащадкам.
А ще – Верона Іванівна справжній патріот своєї країни. Вона, незважаючи на вік і хвороби, й нині уважно відслідковує плин політичного життя у країні. Кілька літ тому посварилася з подругами, які на виборах спокусилися на 150-гривневі подачки від місцевих активістів партії донецьких пройдисвітів. У дні Майдану та сьогодні – щовечора молиться за оборонців України, які мерзнуть, голодують і гинуть на східних її рубежах.
Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород, фото автора
