Він добре знаний в регіоні, адже його ім’я вже стало поняттям. І не лише ім’я, а й господарська кмітливість, виготовлені з мангаліци м’ясні продукти, відмінні біоджеми і, звичайно, фірмова й незрівнянна паленка із фруктів поширюють його славу, в тому числі на міжнародному рівні. Наш сьогоднішній гість – біогосподар, «джемовий барон», як жартівливо називають друзі, Пал Тюзеш.
– Як починалась стежина до цього незвичного титулу?
– У всьому «винні» мої угорські друзі – саме вони спонукали розпочати власну справу, адже на місцині, де мешкаю, між селами Ботар та Неветлен, завжди займалися вирощуванням фруктів. Кілька разів обговорювали тему, і зрештою взявся за роботу. Для успішного старту закінчив в Угорщині півторарічні спеціалізовані курси з основ біовиробництва і приступив до ралізації набутих знань.
– Важко було?
– Неймовірно. Адже минуло лише кілька років після зміни тоталітарного режиму. В країні – суцільний хаос, динозаври бюрократизму, які залишилися від радянсько-соціалістичної системи, робили все, аби ставити «палиці в колеса» малому й середньому бізнесу, щоб ніхто своїми силами не зміг створити власне ефективне виробництво. Бракувало обігових коштів, існувала неврівноваженість трудових та майнових відносин. Словом, справжній господарський «дикий Захід». Але, зрештою, вдалося викарабкатись із ями й стати на ноги.
– Що запам’яталось?
– Розвиток. Те, що за вісім років «з нуля» запустили два міні-підприємства. Те, що бачив конкретні результати і смисл збільшувати прибуток, аби знову вкласти його у розширення виробництва, навіть коли потрібно було, як кажуть, затягти паски.
– Ви знаний трудоголік, а як справи з сім’єю? Діти як толерують ваше життєве кредо?
– Я гордий батько двох моторних і спритних доньок, які лише підтверджують вислів «Яблуко від яблуні далеко не паде». Старша Жужанна вже сама координує діяльність дегустаційного залу джемів й довела: вона досить успішний менеджер. Її молодша сестра – Рейка – з минулого року теж «скуштувала» принади й важкість біо-виробництва. Сподіваюсь, із неї теж вийде хороший фахівець даної справи.
– Колись ви фантастично «ганяли» шкіряного м’яча. Чи залишилося ще місце для футболу у вашому житті?
– Для цієї гри у моєму повсякденні завжди має бути час і енергія, бо футбол для мене більше, ніж спорт. Вдячний йому, адже переконаний: попри напруженість буття, лише він давав мені фізичні й духовні сили для реалізації поставлених завдань. Правда, не у професійному розумінні цього виду, адже наша любительська команда «Ботарські бетяри» – група ветеранів-однодумців, для яких головне у змаганнях не перемога, а участь. Незважаючи на це, на турнірі «Єдина нація», що проходив у с. Яноші, серед 5 команд із різних країн вибороли перше місце. Значить, є ще порох у порохівницях.
– Як уболівальник кого підтримуєте?
– Звичайно, «Ференцварош». Це – ще з дитинства. Навіть тоді не зрадив улюбленій команді, коли вона вимушена була покинути вищий дивізіон чемпіонату Угорщини. Тепер теж «тримаю кулаки» лише за них. Словом, хай завжди перемагають «біло-зелені» орли!
– Маєте й інші вподобання?
– Щороку один-два рази ходжу на полювання, образно кажучи, «вигулюю» свою рушницю. Бо не полюбляю стріляти в дичину, натомість «провітрюю» на природі мізки. Окрім цього, охоче подорожую, але це складова моєї діяльності. От і нещодавно повернувся з Шанхаю, де брав участь у біометричній конференції.
– Чи сподобався Китай?
– Відверто, не дуже, було просто цікаво. Відчував: ці маленькі чоловічки справді досягли комунізму. І хоча дороги там відмінні, незрівнянна трудова дисципліна, у містах – порядок і чистота, держава максимально виконує свої функції, забезпечує належну освіту й охорону здоров’я, все це досягається високою ціною.
– Якою?
– Скажімо, думати й приймати остаточні рішення мають право лише вузькі кола. Всі решта – мурахи у великому мурашнику.
– Відомо, що товаришуєте з гумором. Маєте улюблений анекдот?
– Полюбляю дотепні вислови, але відмінних не маю. Якось вони вилітають з голови після того, як їх почую. Звідси напрошується висновок: я більше слухач, ніж оповідач.
– Коли б одержали у спадок величезну ділянку землі, щоб робили з нею?
– Мабуть, зорав, засіяв і зібрав урожай. Але не виключено, що використав би її під пасовище або засадив фруктовими деревами. Словом, робив би те, що вмію – господарював би на ній.
– Що взяли би з собою на безлюдний острів?
– Поросну мангаліцу, мішок насіння, мотику й собаку. Переконаний, що там міг би виростити від біо- ще біоактивнішу продукцію без жодних хімпрепаратів.
– Коли б до вас завітала чародійка, що би попросили від неї?
– Можливо, це здасться пихатістю, але відвів би її на декілька місць, де потребують допомоги у більшій мірі. І попросив би сприяти тим співвітчизникам, котрі у складнішній ситуації, ніж я.
