Цей чоловік спільну мову знаходить з усіма, хто трапляється на його шляху, своє призвання виконує з палкою любов’ю. Для нього важливими життєвими цінностями є точність, повага один до одного та толерантність. У вільний час залюбки займається садівництвом. Сьогоднішній гість рубрики «Kárpáti Igaz Szó» «За кулісами» – римсько-католицький священик Іштван Рац, який ділиться з читачами своєю життєвою історією.
– Свого часу Ви вирішили стати священнослужителем, чому?
– Мене виховували в добрих традиціях віри, у 1989 році я був серед перших, хто причащався, після того я був присутній на кожній службі, брав участь у релігійних таборах, психологічних тренінгах , і так поступово прийшло усвідомлення того, що я хочу бути священиком.
– Інші варіанти навіть не розглядали?
– Чому ж? Спершу навчався танцям у Берегові, згодом закінчив Ужгородський коледж культури та мистецтв, здобувши там кваліфікацію «вчитель танців», і лише після цього зголосився стати помічником священика при Мукачівській єпархії під єпископством Антала Майнека, у 1999 році став учасником семінарію. Щоб стати священиком, потрібно було пройти чималий шлях. Рішення служити Богу приймав обмірковано, з дня на день. Поміж тим займався я і мистецтвом, і музикою, але бажання бути священнослужителем не полишало мене ніколи.
– Відомо, що священики-початківці певний час можуть представляти будь-яку історичну церкву – це, так би мовити, пошук свого місця. Де Ви розпочинали свою кар’єру?
– Семінарію закінчив у м. Естергом, провчився там шість років. Служити Богу почав п’ятнадцять років тому при Мукачівській єпархії. Як священика мене прикріпили до кількох церковних спільнот сіл Бакош, Дийда, Гут, Баркосово. Раз у місяць слово Боже проповідував у Вербовці. Навесні 2005 році мене направили до Тячева, звідти виконував свої священослужительські обов’язки в Хусті, Вишкові, Буштині та Округлі. Наразі маю парафію в Оросієві, до мого кола діяльності належить і проведення церковних обрядів у селах Бене, Четово, Боржава та Мужієво.
– Отже, за останні роки Ви служили у багатьох населених пунктах майже в кожному куточку Закарпаття. Чи важко пристосуватися до різних спільнот?
– У кожному куточку Закарпаття почуваю себе як удома, люди всюди зустрічають мене з любов’ю, щодо цього я маю лише позитивні враження. Звісно ж, існує різниця між Верхньотисянським краєм та Берегівщиною. Коли служив у Верхньотисянському краї, для мене справжнім випробування стало те, що службу потрібно було вести на двох мовах. У тих районах сім’ї вже не настільки прагнуть зберегти свою національну ідентичність, але віра не полишає їх і донині, саме тому я вивчив українську мову.
– На Вашу думку, від чого залежить віра людей, коли вони більше тягнуться до Бога?
– Після державного перевороту був такий собі «спалах», коли люди почали масово ходити до церкви, але потім ці палкі поривання стихли. Відтоді все в порівнянні, у кожній церковній спільноті по-різному. Завданням священиків є давати настанови людям, розповсюджувати віру, саме тому я навідуюся всюди, куди мене запрошують, бо ніколи не знати, де зустрінуся з людиною, про яку з’ясується, що вона католик, але не дуже слідує й проповідує своєї віри. Під час розмови з такою людиною намагаюсь довідатися, в чому причина несприйняття віри та які чинники призвели до того, що людина відреклася від церкви, і намагаюся направити таку людину на шлях істинний.
– Як спонукаєте молодь до віри?
– На уроках богослів’я займаємося з дітьми, у нас є дуже хороші викладачі в Оросієві та Бене, але є такі населені пункти, куди навідуюсь особисто. Люблю грати на гітарі, піснями закликаю молодь ходити до церкви. Уроки богослів’я намагаюся урізноманітнювати, щоб діти мали бажання їх відвідувати. Це здебільшого і вдається, однак існують випадки, коли на досягнення мети потрібні довгі роки. Наше покликання чимось схоже на ваше: знайти спільну мову з людьми різного віку, з представниками літнього, середнього віку та молоддю. Мені до цього часу це вдавалося, адже люблю своїх вірян, і гадаю: це взаємно. Бувало, казали, щоб я не розслаблявся, оскільки спільнота надто принципова. Однак завдяки прояву підтримки з мого боку мені вдалося досягти хороших результатів.
– Чи вдавалося зав’язувати дружні стосунки?
– Звісно, маю багато друзів повсюди! Дружу з членами депутатського корпусу, адже вони мої найближчі колеги.
– Чи потрібно бути рішучим у цьому покликанні?
– Безсумнівно, що потрібно, адже люди вимагають від священика, щоб той не лише душею керував, а й щоб як справжній керманич, із рішучістю ставився до вирішення проблем. І якщо потрібно прийняти якесь рішення стосовно долі церковної спільноти, то тут слід діяти рішуче. Звісно, це не означає, що священик диктує, що і як робити, на це є радники церкви, котрі шляхом перемовин знаходять найоптимальніше рішення.
– Чи є речі, які відкладаєте на потім?
– Я нічого не відкладаю на потім, намагаюся все зробити, вирішити вчасно чи навіть раніше запланованого. Пізніше можу і забути, що я мав зробити, тому найважливіші справи звик нотувати. Як я вже раніше казав, служу в кількох парафіях одночасно, саме тому мені слід стежити за багатьма речами, цим хочу донести, що життя священика набагато складніше, ніж уявляють люди. Вже коли почав готуватися до церемонії посвяти у священнослужителі, то знав, що це не лише призвання, яке призведе до задоволення якихось потреб і все, а щось набагато більше, де необхідно буде стати частинкою життя людей, бути з ними і в радості, і в горі…
– Нині Ви служите в п’ятьох населених пунктах, як Вам вдається розподілити свій час?
– Для мене важливо дістатися місця подій вчасно, бо я теж не люблю, коли потрібно чекати, та й викладачі казали, що точність – це доброчесність королів. Потрібно раніше прокидатися, раніше вирушати, розподіляти свій час так, щоб всюди вчасно встигнути. Досі це мені вдавалося. Якщо запізнююся, наприклад, через поганий стан доріг, то телефоную, попереджаю про це і щонайменше прошу вибачення.
– За стільки років служіння Ви зустріли на своєму шляху чимало людей. Чи добре розбираєтеся в них?
– У першу чергу намагаюся помітити в людях добродушність і концентруюся на тому, що поганих людей нема. Якщо чую про когось якусь інформацію, пропускаю її мимо вух, бо люблю пізнавати людей особисто. Звісно, бувало, коли пізнавав людей не з найкращого боку, але ці речі пізніше завжди стають на свої місця, адже ми, люди, формуємося, притираємося один до одного, а добро переважно перемагає зло.
– А як щодо терпіння?
– Зазвичай я – людина терпляча, звісно ж, не у всіх відношеннях. Якщо мені, наприклад, доводиться вистояти чергу, я стаю нетерпеливим. Нервую, коли бачу, що ту чи іншу справу можна би вирішити і швидше, але через чиюсь недбалість вирішення проблеми затягується.
– У Вас є хобі? Чим займаєтесь у свій вільний час?
– Відколи живу в сільській місцевості, садівництво дуже припало мені до душі. Вранці прокидаюсь, молюся і якщо маю час, за сприятливих погодних умов, займаю себе городніми справами. Дуже люблю висаджувати дерева, маю уявлення, що і куди саджати в саду єпархії, полюбляю квіти, кущі, їх і розвожу в своєму саду.
– Ви куховарите?
– Практично ні. Жив я і в гуртожитку, тож якщо є нагальна потреба, то можу приготувати якісь страви, але для мене не характерно, щоб я стояв біля плити. Та й не дуже є в цьому потреба, бо люди завжди кличуть за стіл і годують різними смаколиками.
– З нашої розмови можна зробити висновок, що у Вас велика родина, але все ж таки наважимося запитати: Ви ніколи не мріяли про власну сім’ю?
– Моєю сім’єю є люди, представники церковних спільнот. До своїх учнів ставлюсь, як до власних дітей. Я так само можу розраховувати на своїх церковнослужителів, котрі прислужують біля олтаря, як і вони на мене. Це така собі родинна атмосфера. Деколи батьки усміхаються, коли докоряю їх за щось. На це даю наступну відповідь: мені можна, бо я – їхній духовний наставник.
