Після завершення Великодоброньського реформаторського ліцею здобув фах загального хірурга в УжНУ. Потім навчався в київській Національній академії позадипломної освіти та шліфував практичні навики у знаменитому кардіологічному інституті Амосова. Півтора року працював в Ужгородській міській лікарні під началом знаного хірурга Лайоша Варги, влітку 2009-го перейшов у кардіологічний центр краю, де з 2011-го здійснює життєво важливі операції, щодня рятуючи людей. Каже, що пацієнту потрібний лікар оптиміст із добрим настроєм. Поза роботою найважливішим чинником вважає сім’ю. Надзвичайно вдячний батькам та дружині за повсякчасну підтримку. Їм дякує за те, чого досяг. Нинішній гість рубрики «Дверна щілина» газети «Карпаті Ігоз Со» – хірург обласного кардіологічного центру, член Товариства угорських кардіологів Закарпаття Роберт Раті.
– Пам’ятаєте свою першу операцію?
– Звичайно. Це було подвійне почуття. З одного боку, мав піднесений настрій і вклав у неї максимально своїх знань. З іншого – все що робиться не твоїми руками, здається легким і природнім, насправді ж виявилось важким і відповідальним: замислювався над кожним, навіть дрібним швом, переконувався кожного разу, чи правильно все роблю. Потрібен був час, поки рухи стали рутинними. Більшість операцій здійснюємо на живому, «працюючому» серці, якщо щось не вимагає його зупинки. За такого підходу пришвидшується оздоровлення та реабілітація хворого.
– Окрім хірургії на серці, маєте вузьку спеціалізацію?
– В Україні не виокремлюються операції на серці та судинах. У нас теж кожен здійснює заміну судин, установку серцевих клапанів при ішемічному захворюванні або їх комбінацію, операції на аорті тощо.
– Протягом місяця скільки разів стаєте до операційного столу?
– Кожного місяця здійснюємо по 15-20 хірургічних втручань. Обмежує можливості той факт, що в нашому інтенсивному відділенні лише п’ять ліжок. Поки одне з них не звільниться, повинні чекати з наступною операцією. Стримуючим фактором є й те, що останім часом надзвичайно зменшилася державна підтримка. Якщо раніше хірургічні втручання були безкоштовними, тепер пацієнти вимушені самі купувати певні ліки, допоміжні засоби тощо.
– Який випадок запам’ятався найбільше?
– Один з таких, коли протягом доби довелося здійснювати три операції поспіль. Було одне планове хірургічне втручання, потім довелося терміново рятувати життя 55-річному чоловіку. Щойно закінчили, як поступив третій важкохворий, якого теж успішно поставили на ноги. Другий випадок: під час операції довелось мені й медсестричці терміново здати важкохворому кров – благо, в нас виявилась одна група з пацієнтом, бо в лабораторії вона була відсутня, а потім продовжувати операцію. Тепер на подібне вже немає потреби – маємо апарат, за допомогою якого в разі потреби кров, що витекла з людини в ході хірургічного втручання, одразу повертаємо оперованому.
– Як переживаєте летальні випадки?
– Повинен сказати, що дуже рідко втрачаємо людину: сьогодні ризик операцій на серці прирівнюється до видалення апендициту. Рівень смертності у нас надзвичайно низький, він становить всього 1,2 відсотка, тоді як в Європі – 4. Торік здійснили 150 операцій і не мали жодного летального випадку. Нинішнього року з 120 хірургічних втручань втратили лише одну особу, і то не з карділогічних причин. Коли б мали відповідне устаткування, могли б робити навіть пересадку серця.
– Для того, щоб стояти за операційним столом 4-6 годин поспіль, потрібно бути в хорошій фізичній формі. Робите щось для цього?
– Над цим постійно працюю, не курю, рідко вживаю алкоголь, і як тільки випадає можливість, ходжу зі старшим сином на карате, плавання, їздимо на велосипедах тощо.
– У хірургії потрібні холодні, раціональні голови, а для лікування – почуття. Ви в змозі під час операцій відключати емоції?
– Намагаюсь знайти “золоту” середину. Пад час операції концентруюсь над її бездоганним виконанням – ця робота настільки специфічна й важка, що немає часу думати про щось інше. Але перед операцією стараюсь підбадьорити пацієнта кількома словами. Переконався: коли хворий ставиться до нас, лікарів, із довірою і йде на операцію з оптимізмом, тим легше працювати нам, лікарям. Та й після цього людина швидше одужує, коли говоримо їй, що вона гарно відновлюється і все буде гаразд.
– Мушу запитати: лікарю, ваше серце ніколи не болить?
– Слава Богу, ще ні. Коли ж виникають інші проблеми зі здоров’ям, не треба йти далеко – батько працює сімейним лікарем у Великій Доброні. У нього за плечима великий досвід, на фаховій ниві саме він слугує прикладом для мене.
– Наскільки близькі до реальності телесеріали про медиків?
– Переглядаючи їх очима лікаря, інколи бачимо досить кумедні ситуації. Але під час звичайної операції, приміром, я теж звик слухати музику – вона заспокоює. Інколи дозволяємо собі розповісти анекдот. Не один раз бував на практиці в Дебрецені, Відні, Польщі – це звична річ.
– У вільний час вписується якесь хобі?
– Тепер не дуже, хоча полюбляю вирощувати екзотичні рослини: маю власні цитрусові – лимони, мандарини, ананаси. Також радо фотографую. Кожну вільну хвилину присвячую сім’ї – і так буваю з рідними не часто. У зв’язку з цим мене завжди гризе сумління. Сину Марку зараз 7, донечці Емілі – один рочок. Одружився десять років тому, дружина Рената – фаховий перекладач із чеської та англійської, крім цього, працює тренером з фітнесу, веде свою оздоровчу студію.
– Чим можна вивести вас з рівноваги?
– Я холоднокровна людина. Але якщо намагаються маніпулювати мною, цього не терплю. Так само, коли хтось хоче здобути щось брехнею. Не можу змиритися також із нинішньою економічною ситуацією в країні.
– Чого не вистачало вам в дитинстві?
– Вільного часу. Бачу, наскільки перевантажені нинішні діти і як мало часу проводять із ними батьки. Якраз тому намагаюся кожну вільну хвилину присвячувати доньці і сину, продемонструвати їм якнайбільше можливостей для розвитку, допомогти зрозуміти, що стоїть до них найближче. Я вже в 15 років об’їздив усю Угорщину – займався кінним спортом, стрільбою з лука, плаванням тощо.
– Коли плакали востаннє?
– Мене непросто довести до сліз. Але коли народжувались діти, крига скресла.
