Небагатослівна, витримана, гнучка, за твердженням оточення, розсудлива і холоднокровна. У сфері охорони здоров’я працює 22 роки. Незважаючи на труднощі, віддана професії, бо сутність її – допомагати людям. Мати трьох дітей. Для неї понад усе – любима робота і сім’я. Сьогоднішня гостя “Кárpáti Igaz Szó” – медсестра Тисобикиньської амбулаторії сімейної медицини Беата Тюзеш.
– Мабуть, ніколи спеціальність медика не була такою “збудливою”, як в останні тижні. Відомо, що третина хворих на коронавірус – це медпрацівники. Ви і ваші колеги як переживаєте викликані епідемією “страхіття”?
– Спочатку не сприймали серйозно дане захворювання. Конкретно по-справжньому стало страшно, коли разом із шурином повертались додому із Дебрецена, де він проходив медичне обстеження. Виявилось, що перетнути кордон зі своїм авто на угорських номерах не маю змоги – дозволялось зробити це лише на спеціально замовлених автобусах, в салонах яких яблуку було ніде впасти. Саме тоді зрозуміла, що мова йде про серйозну загрозу. З жахом спостерігала за натовпом заробітчан, які поспішали додому: було боязко, що вони завезуть до нас смертельний вірус. На щастя, цього не сталося. З часом призвичаїлась, що треба бути більш обережною, ніж раніше.
– Вже дотикались із хворими на Covid-19?
– На території, яку обслуговуємо, близько 150 сімей знаходились на самоізоляції, бо хтось із членів родини повернувся з Угорщини, Чехії, де працював. Між іншим, більшість із них, які мали офіційний дозвіл на трудовлаштування, вже повернулись на попередню роботу. До цього часу зареєстрували лише одну особу, 58-річного чоловіка, який працював на одному з підприємств в Угорщині і в якого виявили коронавірус. Спочатку його лікували в нас, коли ж йому стало гірше, завезли до обласної інфекційної лікарні. Проте повинна сказати, що ще наприкінці лютого спостерігали інфлюензу, яка була набагато агресивнішою від попередніх. Підозрюю, що це був вірус нового типу. Але на той час не мали відповідних тестів і не могли визначити хворобу.
– Наскільки підготовлені на приймання можливих хворих на Covid-19, за яких умов дбаєте про навколишніх?
– Тестів не маємо до цих пір, індивідуальні засоби захисту отримали в рамках відповідної програми КМКС та від місцевого сільського голови. Нашій амбулаторії дуже знадобився б сучасний апарат ЕКГ та ще один транспортний засіб. Новим службовим “Рено” користується головний лікар, який живе в Шаланках. Як правило, він уже перед обідом покидає село. У термінових випадках тривожать переважно мене та колегиню, тому практично ми на роботі протягом 24 годин. Кудись їду на велосипеді, вночі приїздять за мною.
– З яких мотивів обрали свого часу фах медпрацівника?
– Оскільки мама в мене педагог, а батько – фельдшер, вибір був один із двох. Зрештою, пішла стежиною батька. У нього “підгледіла” перші фахові навики, побачила всі плюси і мінуси даної спеціальності. У 1998 році закінчила Берегівський медичний коледж і стала акушеркою у В.Паладі. Звідтіля пішла в декретну відпустку з першим сином. Коли в 2003-му повернулась на роботу, вже влаштувалась медсестрою в амбулаторію Тисобикині.
– Який епізод із професійної діяльності найбільше запам’ятався?
– Тепер раптово спливає на гадку одна ромська дитина, яка отримала гарячкові судорги. Треба знати, що з 2500 мешканців села 500 – це представники ромської народності, з них 300 – неповнолітні. Тривалий час не могли збити температуру, аж поки не ввела ін’єкцію. Гарячка почала спадати. Родичі не встигали дякувати мені, говорили, що я дала дитині “життєдайний укол, воскресила її.” За 22 роки в мене було багато пам’ятних епізодів, звичайно, найдовше закарбувались хворі діти, приміром, хлопчик з лейкомією. Але полегшила останні дні й численним старшим людям. Знаєте, у нас із-за поганих умов життя, незадовільного забезпечення мало-хто згодний їхати у Виноградівський районний шпиталь, краще лікуються вдома.
– Розкажіть про сім’ю.
– Я рано вийшла заміж. Чоловік Жолт – підприємець. Він, до речі, односелець. Оскільки нас у сім’ї було троє братів і сестер, вже змалку готувалась до того, що в мене теж буде багато дітей. У нас народилось два хлопчики і одна дівчинка. Старшому Жолту зараз 21, Доріні – 14, а наймолодшому Матею – 7. Факт, не просто виховувати трьох дітей, але жодного з них не віддала б ні за що.
– Чи продовжить хтось із них сімейні традиції?
– Жолт торік закінчив гімназію у Торпі і готується стати оздоровчим масажистом, отже, є всі передумови, аби сімейні традиції продовжувались. Доріна з минулого року – студентка реформаторського ліцею в Тіводарі, любить вчитися. Матей закінчив перший клас. Обидвоє часто супроводжують мене на викликах, тож лікувальна справа їм теж не чужа.
– Коли маєте трохи вільного часу, чим займаєтесь?
– Бігом. Найбільш охоче – на природі в товаристві доньки та любимої собаки. Це допомагає ментально наповнитись. Але і вдома маю бігову доріжку, тому не потрібно відмовлятись від любимого заняття і в непогоду.
– Багато людей можете назвати своїми друзями?
– Знайомих маю чимало, але друзями можу назвати лише кількох. Завжди прийдуть на підмогу члени родини, колегиня Чілла, медсестра дитсадка Едіта Ботош.
– Маєте якусь манію?
– Можливо, це – манія порядку, якою дратую сім’ю. Але нічого не можу вдіяти з собою – люблю, коли речі навколо мене, знаходяться в потрібному місці.
– Якщо б мали можливість подорожувати в часі, куди б направились?
– Напевне, вперед. Мені цікаво, як складеться доля наших дітей.
– Коли плакали востаннє, легко вас розчулити?
– Нині вже не пускаю сльози на кожному кроці. З часом людина стає твердішою. Втім із-за пацієнтів намагаюсь більше посміхатись, адже хворі й так налякані, від мене чекають заспокоєння, підтримки.
– Яку людську рису поховали б?
– Злобність.
– Що любите більше – варити чи пекти?
– Наша сім’я – солодкоїжка. Тому під час свят випікаю по 6-7 видів різних тістечок. Це приносить більше задоволення, ніж щоденне обов’язкове готування.
– Що вважаєте найбільшим щастям у житті?
– У нинішньому світі вже вважають дивом, коли народиться здорове немовля. Дякую Господу, що всі мої діти здорові.
– З чого черпаєте енергію?
– З віри. Кожен ранок починаю з молитви. Вже дуже бракує наша церковна спільнота, з нетерпінням чекаю, коли зможу знову піти до храму.
– Маєте улюблену приказку чи життєве кредо?
– Мимохіть часто повторюю фразу зі Святого письма: “Господь мій поводир… Коли навіть ходжу в долині смерті, не боюсь від лукавого, бо Ти зі мною…”
Тімеа Мадяр
