Майже півстоліття трудиться у сфері охорони здоров’я, не випадково лікування стало частинкою його життя. Разом з сім’єю перебрався у невеличке село Чома, що на Берегівщині, швидко влився до місцевої громади, де його радо прийняли. Нинішній гість Карпаті Ігоз Со – провідний фельдшер Чомської амбулаторії Янош Бан.
- Коли вирішили обрати фах медика?
- Народився в селі Ботар на Виноградівщині, там і виріс. Батьки виховували 8 дітей – трьох дочок і п’ятьох синів. Я був найстарший, але різниця між нами була незначною, тому швидко “зрослися”. То були чудові часи – ми поважали один одного, старших. Разом грали в футбол, спільно рибалили, коли подорослішали – самі робили собі човни. Середню школу закінчив у Ботарі, потім продовжив навчання в тоді ще діючому Виноградівському медучилищі. Дядько теж працював у системі охорони здоров’я і мене з дитинства вабила ця сфера. Після двох років служби в армії працював фельдшером у Оклі Геді. Як молодій людині, мені не дуже подобалась така “віддаленість”, прагнув більшого, тому через хорошого знайомого влаштувався в реанімаційне відділелення Берегівської райлікарні, де трудився анастазіологом.
- Скільки років стоїте на варті здоров’я мешканців Чоми?
- Більше сорока. Перевели мене сюди 16 травня 1979-го. З тих пір я тут. Перебрався на Берегівщину разом з сім’єю – дружиної і тоді ще 4-річним сином. Молодший вже народився тут. Моя друга половинка теж із Ботара, була вихователькою в дитсадку, в Чомі продовжує цю роботу.
- Важко було “вписатися” у місцеву громаду?
- Вдома не дуже раділи нашому переїзду, проте ми були молодими, рішились на це й ніколи не жалкуємо: нас прийняли дуже тепло й по-сьогодні маємо дружні стосунки з корінними жителями. Мабуть, мені вдалося це швидше, ніж дружині, бо дуже люблю свою роботу і з перших хвилин свідомого життя вважав найголовнішим лікування людей. Хай буде ніч на дворі чи вихідний, якщо викликають – іду, бо знаю: у мені є потреба. Коли є така необхідність, їду в сусідню Мачолу, буваю в таборі ромів, ніколи нікому не відмовляв. Сім’я давно прохає, аби залишив роботу, але я, поки маю сил, продовжуватиму виконувати свої обов’язки.
- Отже, коли щось вирішили, то ніхто вас від цього не відмовить?
- Так і є. Протягом усього життя, коли щось задумав чи визначив певну мету, то доводив до логічного завершення, не відкладаючи. Так само і з пунктуальністю: якщо пообіцяю, обов’язково здійсню, коли вночі задзвонить телефон, встаю, сідаю в авто і їду до хворого.
- Значить, попри любов до професії ви ще й терплячі?
- Раніше був більш стриманий, але з часом ця риса трохи притуплюється. Особливо тоді, коли викликають до пацієнта, схильного до вживання алкоголю. Намагаюсь знов і знов переконати людину відмовитись від цієї шкідливої звички. Але якщо і в сотий раз це не діє, тоді в мене вже закінчується терпець, можу і зірватись. Натомість, уболіваю за своїх пацієнтів. Коли ввечері оглянув когось, обов’язково зателефоную зранку, поцікавлюсь як справи, або ж не витримаю і роблю це кожні дві години.
- Ви зустрічаєтесь з багатьма різними людьми. Вважаєте себе добрим їх знавцем?
- Так. Хоча стараюсь обережно “промацати”, хто який, великих розчарувань ще не мав. Усе ж, коли щось “проглядів”, або мене образять, закриваю все це в собі. Знаю, що це не добре, але я вже такий.
- Гадаю, що сини вже покинули родинне гніздо, створили власні сім’ї.
- Так. Старший Янош з сім’єю живе разом з нами, молодший Золтан із дружиною – в Угорщині. Поки-що маємо одного внука, Яношу Матею 15, він учень Берегівської ЗОШ № 4 імені Лайоша Кошута, вчиться добре. Його приваблюють англійська мова й інформатика, що дуже похвально – я підтримую, бо в наш час ці знання вкрай потрібні. Медичну спеціальність не обрав жоден із синів, хоча старший успішно закінчив фельдшерське відділення Берегівського медучилища. Проте, вони так вирішили і я з повагою ставлюсь до їх вибору.
- У зв’язку з тим, що живете на селі, мабуть є робота і на обійсті?
- Звичайно. Кожен ранок встаємо о 6-ій, бо у 8.00 вже треба бути на роботі. До тих пір обійду худобу, адже любимо свининиу і курятину із власного господарства. Крім цього, маємо солідний город, тут теж є до чого докласти руки. Гарний і сад, де ростуть 39 абрикосових дерев, нещодавно із сином посадили тут понад 300 горіхів.
- У гарному саду можна влаштовувати непогані пікніки…
- Так, раніше ми теж часто цим займались. На жаль, подібні “зібрання” потроху відходять в минуле, декілька близьких друзів уже відійшли у Вічність, ми теж старіємо, а Ботар від нас досить далеченько, аби систематично провідувати тамтешніх знайомих. Раніше, поки живі були батьки, частенько проводили тут вихідні, ходили рибалити на Тису. Практично все це припинилось. Нині зустрічаємось на великі свята і, на жаль, похоронах. Сестри і брати розійшлись по всьому світу, в Ботарі залишились лише двоє.
- Маєте хобі?
- Раніше дуже любив читати книги. Тепер більше дивлюсь телевізор, або, як вже казав, порпаюсь на городі чи в саду. Полюбляв ігри з м’ячем, із друзями грали у волейбол, гандбол, займався бігом. Зараз задовільняюсь велосипедом. Коли викликають до хворого, який живе не далеко, добираюсь туди на двоколісному – добре таким чином розім’яти м’язи.
- Після теперішніх напружених епідемситуацій плануєте трохи розслабитись влітку?
- Ще не знаємо, що буде влітку. За “нормальних” умов йдемо в гори, на Синевирське озеро, відпочити кілька днів у Карпатах. Звичайно, теж хотіли б трохи розслабитись, та час покаже, як буде далі.
Чілла Гегедюш
Джерело:
