Питання зниклих безвісти під час російсько-української війни — одне з найболючіших і найскладніших, що стосується тисяч людей в Україні. За останніми офіційними даними, внесено до реєстру понад 53 800 осіб, які зникли безвісти під час бойових дій, російської окупації або перебування у полоні. Ці випадки спричиняють не лише юридичні та адміністративні труднощі, а й надзвичайне психологічне навантаження для їхніх родичів, які часто протягом місяців або років не отримують жодної конкретної інформації про долю близьких.
За даними влади, на сьогодні вдалося зібрати інформацію приблизно про 42 000 зниклих осіб: серед них більше ніж у 3 000–4 000 встановлено, що вони живі — здебільшого перебувають у полоні або в інших ізольованих умовах, ще близько 4 000 тіл було офіційно ідентифіковано. Водночас понад 10 000 випадків залишаються на розгляді: ні як живі особи, ні як тіла їх не встановили.
Для рідних така ситуація часто є гіршою за сам траур: невизначеність, надія і страх змінюють одне одного, залишаючи глибокий слід. Постраждалі нерідко об’єднуються в спільноти, де вони разом намагаються впоратися з тягарем очікування…
Еріка Надь з села Бене газеті Kárpáti Igaz Szó розповіла, що її чоловік В’ячеслав пропав на фронті. Він служив із квітня 2022 року в українських силах ППО винятково на території Закарпатської області, в частині, розташованій біля села Ґеча. Протягом років він неодноразово брав участь у ротаціях на сході України, зокрема в Донецькій та Запорізькій областях. У жовтні 2024 року повідомили, що через нестачу особового складу 28-ї бригади їх скерували на передову. Спочатку вони пройшли 28-денну підготовку у Львові, яка фактично тривала лише вісім днів. Потім В’ячеслав поїхав додому, щоб зібрати речі, і відразу вирушив назад — до Донецької області, неподалік Покровського.
За словами Еріки, спочатку мали пройти 45 днів підготовки, але реально це були три дні.
–4 листопада, о четвертій ранку, їх уже відправили на передову. В’ячеслав зміг лише надіслати голосове повідомлення, а телефон і усі особисті речі залишили на базі. Ротація мала бути через 4–5 днів, але вже за кілька днів росіяни захопили територію. Офіційно В’ячеслава визнали зниклим безвісти 6 листопада 2024 року. Декілька військових повернулися, але поранені, їх, нібито, не евакуювали і залишили в тилу – розповідає.
Родина звернулася до всіх можливих органів: Червоного Хреста, координаційного штабу, поліції, — взяли зразок ДНК, але жодного результату.
– Перші три місяці були нестерпними. Я не могла дивитися на наші спільні фотографії, не могла перечитувати наші старі повідомлення. Кожен спогад був надто болючим. Мені знадобився деякий час, щоб якось пережити те, що сталося. Жити в цій невизначеності день у день дуже важко. Для родичів, які зникли під час війни, було створено Telegram-канал, який наразі налічує понад 600 учасників. У нас є призначений координатор, який регулярно інформує нас. Крім того, я постійно стежу за новинами про обмін військовополоненими. Кожного разу, коли відбувається новий обмін, моє серце стискається. Це хвилює, але я не можу нічого іншого, як сподіватися, що ще побачу його. Надія — єдине, що ще дає мені сили. Бо надія вмирає останньою, — сказала жінка.
Чоловіка Катерини Керцман, Ігоря, призвали до армії в лютому 2023 року. Повістку він отримав саме в день Святого Валентина під час перевірки документів на вулиці. Оскільки він мав вищу освіту, йому надали можливість пройти тримісячне офіцерське навчання. Через два місяці він отримав звання молодшого лейтенанта, а потім був направлений до 28-ї бригади. Спочатку він перевозив новобранців до місця навчання, потім його направили до Рівного, а потім до Запоріжжя, де він вже служив у піхоті на посаді командира взводу і отримав бойовий досвід. Раз на чотири місяці він міг повертатися додому на короткий час.
– Він був вдома тричі, – розповідає Катерина. – Останнього разу довше, на цілий місяць, бо його підрозділ зазнав нападу. Камікадзе-дрон впав безпосередньо біля нього. Він отримав опіки обличчя, але, на щастя, вони не залишили постійних слідів. Також були пошкоджені ребра, але, на щастя, осколки затримала куленепробивна жилетка.
Її чоловік зник 4 липня 2024 року під час ближнього бою. Напередодні ввечері вони ще розмовляли. Ігор сказав, що наступного дня його відправлять на передову, в невідоме місце, і тому кілька днів він буде недоступний. Каталін не хвилювалася, адже подібне вже траплялося, але через два дні їй повідомили: її чоловік зник безвісти.
–Кожного разу, перед тим як вирушати на завдання, він готував мене на випадок, якщо щось трапиться, – каже вона. – Він точно сказав, кого мені повідомити, куди звернутися, щоб пошуки розпочалися якомога швидше. Територія, де він зник, наразі перебуває під російською окупацією, тому там не можна проводити жодного офіційного розслідування. Під час одного з останніх обмінів полоненими я побачила відео, на якому солдат після звільнення зателефонував дружині і повідомив, що він живий, адже він провів у полоні кілька років, і протягом цього часу ніхто нічого про нього не знав. Тільки це тримає мене при житті. Що, можливо, колись так само з’явиться і мій чоловік. Але невизначеність повільно мене з’їдає.
Я стаю все більш нетерплячою і все важче справляюся з цією ситуацією. Чим більше часу минає, тим більше людина думає про найгірше. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога психолога. Сама я вже не можу, так, можливо, мені буде легше пережити цей біль.
Доля зниклих безвісти осіб – це не лише статистичне питання, а й глибока людська трагедія: тисячі сімей живуть у невизначеності, часто без жодного слова, новини чи променя надії. За кожним повідомленням стоїть людська історія – і колективний біль країни, який не вщухатиме, доки члени сімей, які чекають на своїх близьких, не отримають відповідь на найважче питання: чи вони ще живі, чи вже залишилися лише спогадами.
