Вона жива, оптимістична людина, завжди усміхнена, завжди намагається бачити позитивну сторону речей. У неї насичене повсякденне життя, вона багато подорожує по роботі та громадській діяльності, завжди в русі. Намагається допомагати, як і її батько, і має добре слово для кожного. Має ступінь з угорської філології і майже стала журналістом, але передумала, бо зрозумів, що може писати лише за натхненням. Працювала перекладачем, організатором заходів, а потім знайшла себе у страховому бізнесі. Гостею рубрики «Крізь замкову щілину» видання Kárpáti Igaz Szó є Сільвія Бердар, керуюча директорка страхової компанії «Біг Брокер» та віце-президентка Товариства угорців Києва.
– Давайте почнемо з того, наскільки охоче люди купують страховку?
– Відколи почалася пенсійна реформа і люди зрозуміли, що не можуть розраховувати на гідну державну пенсію в старості, все більше людей почали замислюватися над тим, щоб накопичувати капітал або інвестувати в страхування життя. Навіть якщо з вами нічого не трапиться, вкладені гроші будуть накопичуватися і зможуть забезпечити вам гідну старість. Війна також пожвавила страховий сектор і змінила культуру страхування, незважаючи на те, що військовий конфлікт вважається форс-мажором. У нас був не один клієнт, який загинув при виконанні службових обов’язків, а утриманці загиблого отримали велику виплату. Отже, якщо на момент прийняття Закону про страхування 2000 року громадськість була знервована і не довіряла страховикам, то зараз ситуація значно змінилася: завдяки інтернету стало легше відстежувати і контролювати звітність компаній, а також рекламувати їхню діяльність.
– А що станеться, якщо страховик збанкрутує?
– З одного боку, страховик не може «піти» з грошима інвестора, оскільки у нього їх немає, оскільки він повинен негайно інвестувати їх, інакше його рахунок буде заморожений або оподаткований. З іншого боку, перестраховики беруть на себе відповідальність за інвестиції клієнта.
– Яку середню суму витрачають українці на накопичення капіталу?
– В середньому, від 500 до 1000 доларів на рік. Якщо порахувати 1200 гривень на місяць, то виходить, що це не така вже й велика сума і вона того варта.
– Ви більше займаєтеся громадською роботою, є заступником голови Товариства угорців Києва, головою Київської територіальної організації КМКС України. Як Ви почали займатися першою організацією?
– Зовсім випадково. Я десять років працювала у Києві й не часто чула там угорську розмову, мені не вистачало угорської громади, так і почала займатись цією справою. Я була занурена у бурхливе культурне життя. До війни в асоціації було 330 членів, зараз ця кількість зменшується, оскільки багато хто виїхав зі столиці. У жовтні 2017 року відкрився Угорський дім у Києві та утворилася «Tisza Dalárda», активним членом якої я стала. Раніше Вікторія Руднік була вчителькою співу, потім ми з Маріанною Марусинець – оскільки ми обидві закінчили музичну школу – працювали над репертуаром. Ми багато де виступали, наприклад, в Одесі на Днях Європи, в Івано-Франківську на етнофестивалі, на заходах Асоціації національних меншин Києва.
– Ви були в Києві, коли почалася війна, і ви розповідали нашій газеті про те, що відбувається. Відтоді столиця стала об’єктом постійних авіанальотів, ви все ще подорожуєте туди зі страхом?
– Вже ні. Відзначу, що я не могла повернутися додому з березня 2022 року, провівши кілька днів у притулку в очікуванні безпечного виїзду з Києва. А повернулася тільки в серпні, тому що мені було весь час до того страшно. З часом я звикла до звуку сирени повітряної тривоги і помітила, що місцеві жителі більше не реагують на неї з первісним страхом. Деякі люди йдуть у безпечне місце, але, як не дивно, інші продовжують займатися своїм повсякденним життям.
– З ваших дописів у Фейсбуці я знаю, що ви брали участь у кількох випадках надання допомоги для українських дітей в Угорщині під час війни.
– На прохання Управління освіти і науки Закарпатської області, Генерального консульства Угорщини в Ужгороді я супроводжував дітей воюючих або загиблих воїнів та закарпатських дітей до Угорщини (м. Керменд), до Австрії, до табору «Ракоці» в м. Шаторойоуйхей. Я завжди з радістю приймаю такі прохання, бо рада допомогти.
– Що вам найбільше запам’яталося з дитинства?
– Шкільні роки з усіма святкуваннями днів народження та Нового року, вистави.
– Ви рано втратили батька, з яким у вас були дуже близькі стосунки. Як це вплинуло на ваше життя?
– Мені було 29, коли я втратила батька. Це було дуже важко, тому що ми були дуже близькі. Він переніс дві операції в Угорщині через свою хворобу, і я була поруч із ним. До цього дня його відсутність не полегшила мого страждання. Оскільки він був заступником головного архітектора Ужгорода, його багато хто знав і досі пам’ятає як доброзичливу, чуйну людину.
– Якою є ваша власна сім’я?
– Я завжди відчувала, що мій спосіб життя не сумісний зі створенням сім’ї. Я завжди могла забезпечити себе фінансово, мала і маю можливість багато подорожувати, і не впевнена, що в сім’ї могла б собі це дозволити. Я постійно працюю з людьми, переймаюся їхніми проблемами, намагаюся допомогти кожному з тією емпатією, яку я бачила у свого батька. Це робить моє життя повноцінним.
– Що вас найбільше мотивує?
– Мене мотивує відчуття успіху у відносинах ілюдьми. Коли я бачу, що отримую задоволення і насолоду від того, що роблю, це додає мені сил.
– Як ваша мама сприймає те, що ви часто не буваєте вдома?
– Коли я жила у Києві і приїжджала додому лише три-чотири рази на рік, вона не скаржилася. Але з тих пір, як я «повернувся додому», вона настільки звикла до цього, що перед кожною поїздкою скаржиться, що я залишаю її на самоті.
–У вас дуже гарний смак, ви завжди модно одягаєтеся. Ви свідомо ставитеся до свого гардеробу?
-Ні, я не схиблена на моді. Почуття прекрасного я, напевно, успадкувала від батька, який, окрім того, що був архітектором, ще й малював картини і знав, як користуватися кольорами. Але моя мама також має дуже гарне почуття прекрасного, так що це сімейний спадок.
-Якій кухні ви віддаєте перевагу?
– Я не з тих, хто шукає пригод, хоча багато подорожую. Але однозначно віддаю перевагу угорській та європейській кухні. Готувати вдома – це справа моєї мами, я віддаю перевагу випічці, один із моїх дідусів був кондитером, це в мене в генах.
– Якби ви могли щось успадкувати, що б це було?
– Я не матеріаліст, мене не цікавлять будинки, машини. Мене цікавить досвід.
– Як ви виглядаєте, коли виходите з себе?
– Це трапляється рідко, але коли це трапляється, я кричу.
– Чого вам ніколи не вистачає?
– Взуття, сумок.
– Розставте їх по порядку: щастя, гроші, здоров’я, слава.
– Здоров’я, щастя, гроші, слава.
– Що для вас найважливіше в дружбі?
– Надійність, схожі цінності.
– Вас легко довести до сліз?
– Так, це може зробити емоційний вірш, гарне привітання.
– Ваш список відвіданих країн?
– Я відвідала досить багато країн, від Ізраїлю, Єгипту, Тунісу до більшості європейських країн. Швейцарія все ще на порядку денному.
– Де ви бачите себе через десять років?
– Мені дуже комфортно у власній справі, я люблю те, що роблю, і сподіваюся, що і через десять років буду робити те ж саме.
Улюблені речі:
Їжа: піца, маковий бренді
Напій: віденська кава
Тварина: кіт
Рослина: сакура
Колір: червоний, цикламен
Пора року: весна
Час доби: полудень
Музика: класика, поп
Риса, яку вважаєте чеснотою: емпатія
Негативна риса: нетерпіння
Тімеа Мадяр
