“Як черепаха в панцирі”. Не просто назва, а ключове слово. І підзаголовок книги не бреше. Книга Аліз Марії Левай – це лірика тривоги, світу, просякнутого насильством, відчуття бездомності. І хоча вона окреслює знайому емоційну пустелю 21 століття, де самотність починається в утробі матері, її вражаюча відвертість б’є по обличчю. Читаючи її вірші, ми змушені зіткнутися зі своїми страхами, своєю неміччю, своєю слабкістю, навіть якщо сприймаємо її рядки як реальність, пережитий досвід, навіть якщо інтерпретуємо їх як плід уяви чи своєрідну характеристику. Чіткий намір цієї поезії – виштовхнути нас із зони комфорту, вразити нас своєю жорстокістю.
«Як черепаха в панцирі» не є обережною книжкою. Вона шукає мову, яка ранить, але не знищує. Обкладинка не помиляється: ця поезія справді «вражає своєю жорстокістю». Але вона також відкриває простір. Вона пропонує не готові відповіді, а можливість. Вийти з тіні. Зітхнути нарешті.
Розмова з авторкою поетичної збірки «Як черепаха в панцирі» про письмо, невисловлене, зцілення – і про те, що означає бути молодою угорською поетесою із Закарпаття сьогодні.
«Я борюся насамперед за те, щоб мене помітили», – каже Аліз, коли я запитую її про виклики, з якими вона стикається як молода поетеса. Її мета – не просто бути почутою, а знайти мову, яка може «подолати прірву до більш інтимних реалій». У віршах.
«Я борюся насамперед за видимість», – каже Аліз, коли я запитую її про виклики, з якими вона стикається як молода поетеса. Її мета – не лише бути почутою, але й знайти мову, яка може «перекинути місток до більш інтимних реалій». Окрім самовираження, вірші також про побудову стосунків – з читачем, з собою та з минулим.
Для неї стипендія імені Жигмонда Моріча була не лише професійним визнанням, але й, що, можливо, важливіше, видимістю. Це особливо важливо для мисткині, яка бачить у поезії і самовираження, і вправу на виживання.
«Поезія для мене – це вправа на дихання: кожен вірш – це новий вдих, в якому я намагаюся дихати трохи вільніше», – каже вона. Під час написання, додає, «речення формують страх і водночас приносять полегшення».
Назва «Як черепаха в панцирі» – це не лише засіб захисту, а й стан буття: вона «одночасно представляє тягар перенесення минулого і безпеку, з якою це минуле оточує і захищає тебе».
Мова віршів особиста і зрозуміла, але не боїться глибини. Вони говорять про травми, пов’язані з родиною, про тугу, про напругу буття жінки, але також і про грайливість. Аліз не знає жодних літературних чи особистих табу: «Я вільно пишу про все, що мене глибоко зачіпає, що мене турбує».
Це надає її поезії особливого шару, що вона пише як закарпатський угорський поет. Хоча вірші не несуть прямих послань, вони просякнуті особливим переживанням простору і часу. «Бій стародавніх барабанів», “м’який пісок” і образ смуги Мьобіуса в печері Боді, – пише вона, – наводять на думку, що час і простір у цьому регіоні роблять дивні петлі».
Бабусині килими, смак яблучного пирога, образи дитинства – це не просто тло, а й носії почуттів. «Я хочу перенести цю прив’язаність у своїх віршах». А дуальність туги за батьківщиною і повернення додому – наскрізний мотив: почуття, яке знову і знову з’являється в її поезії.
Рядки вірша «В ролі» – «Я існую лише в тіні / моя велич завжди залежить від інших» – про ролі, які нав’язує нам світ. Шаблони, успадковані від родини, очікування, соціальні ролі – все це маски, які закривають обличчя. Але ці вірші також про те, як їх здирати. Про силу чесності, про те, як вийти з тіні через поезію.
У своїй поезії він відчиняє двері не лише собі, а й читачеві. Своїми словами він пропонує не рішення, а простір: для роздумів, для запитань, для присутності.
Евелін Левай,
учасниця програми MCC
Евелін Левай наразі є учасницею Карпатської програми підготовки громадських лідерів у Коледжі Матіаса Корвінуса (MCC). В рамках програми вона реалізує проект, який має на меті продемонструвати місцеві цінності та традиції, а також зосередити увагу на особистостях із Закарпаття, які своєю роботою можуть слугувати рольовими моделями для молоді Закарпаття. У рамках проекту буде підготовлено серію інтерв’ю з місцевими експертами, митцями та традиціоналістами, чия робота сприяє розвитку регіону.
