Напевно, немає жодного угорця, який би не любив угорську народну музику та угорські народні пісні. Вони є частиною нашої спадщини, і ми можемо бути вдячні людям, які знаходять їх, культивують і передають наступним поколінням. Одним із таких виконавців є Естер Пал, солістка Угорського державного народного ансамблю, виконавиця пісень Іштвана Пала «Szalonna» та його гурту, який був нагороджений премією Ференца Ліста. Це фантастичне визнання, але Естер пройшла довгий шлях, доклала багато праці та зусиль, щоб заслужено отримати цю престижну нагороду.
– Ми знаємо історію про те, що саме ваші батьки, Лайош Пал і Каталін Янчо, фактично виховали вас і вашого брата у світі музики. Як ви ппригадуєте початок цієї справи?
– Діти сьогодні виховуються таким чином, що все подається їм миттєво, протягом декількох секунд, що б це не було, вони одразу це розуміють. Нам же батьки завжди говорили, що потрібно багато працювати, щоб досягти поставлених цілей, і що вкладені зусилля принесуть свої «плоди». Звичайно, я нічим не відрізнялася від інших дітей, коли треба було багато вчитися і тренуватися, я вважала за краще гратися у дворі. І саме тоді присутність батьків має величезне значення: щоб дитина не опускала руки при перших труднощах, а наполегливо йшла вперед. Вирісши в такіих настановах, я вважаю, що цей меседж так само актуальний і сьогодні. Я намагаюся сказати, що Премія Ференца Ліста не з’явилася за одну ніч, це результат багаторічної праці та наполегливості. Я дуже сподіваюся, що мій шлях і кар’єра стануть прикладом для молоді в цій країні. Це доводить, що варто вчитися, варто вкладати свою енергію в те, що ти любиш, і варто мріяти про велике. Вірити, що ми, угорці Закарпаття, здатні на все.
– Ви приїхали до Угорщини в дуже молодому віці, коли були ще підлітком. Це сильно вплинуло на ваше життя?
– Якось так склалася доля, що мене завжди оточували люди, які захищали і піклувалися, вчителі, яких я згадую з великою любов’ю. Після закінчення початкової школи я продовжила навчання в середній музичній школі ім. Кодая Золтана в Дебрецені, де навчалася по класу фортепіано. Моїм учителем був Лайош Дарані, син реформатського єпископа Шарошпотока. Це була дуже важлива зустріч. Через уроки фортепіано він також показав мені, як важливо бути грамотним, начитаним, допитливим і обізнаним. Наприклад, в день мучеників Арадських я не могла піти на урок, поки не перерахувала імена мучеників. Тому я переконана, що на кар’єру сучасних молодих людей, окрім підтримки їхніх родин, великий вплив мають вчителі, які їх оточують і впливають на них. Мені в цьому, слава Богу, пощастило.
Естер не задовольнилася дипломами з Ніредьгази та Дебрецена, оскільки виявила, що має величезне бажання навчитися співати.
– У вищій школі, на університетському рівні, навчання народній музиці тільки почалося в Будапешті, після того, як я закінчила курс фортепіано в Дебрецені та курс вокальної музики в Ніредьгазі. Мої батьки були щасливі, що я починаю свій життєвий шлях. Але у мене були інші плани, я хотіла співати. Тож коли я дізналася, що в Музичній академії Ференца Ліста відкривається курс народної музики, я подала заявку і, на мою велику радість, мене прийняли на перший «історичний» рік навчання.
– Що було далі?
– Сцена, виступи були не складними для мене, бо мої батьки зробили виступи для нас природним явищем. Співати і грати перед іншими людьми ніколи не було проблемою, завжди були виступи і конкурси, де можна було вдосконалюватися. Вершиною цього для мене стала музична академія. До 25 років я проводила більшу частину свого часу з колегами-класичними музикантами, багато хто з моїх однокласників у Дебрецені навіть не знав, що я співаю. Тим часом я стала учасницею гурту Szalonna and Banda, заснованого моїм братом Іштваном, і моя робота з ним почалася двадцять років тому. Зараз ми дійшли до того, що знаємо, що буде далі, дивлячись на гурт разом, ми знаємо, що хвилює один одного. Нас пов’язує те, що ми робимо музику разом, робимо музику для задоволення.
– Можна з упевненістю сказати, що ви виступали по всьому світу. Як сприймають угорську народну музику за кордоном?
– Ми відчуваємо, що угорська народна музика вивільняє в людях величезну енергію. Вона зачіпає душі людей настільки глибоко, що вони її люблять і запитують, де ще можна з нею познайомитися. Тому я можу розповісти лише про гарні враження, адже нас всюди приймають з великою любов’ю і ми завжди отримуємо позитивні відгуки. Ми любимо її, тому що вона наша, але ми часто буваємо на фестивалях, де представлена музика інших народів, і тоді ми ще більше пишаємося тим, наскільки багата і красива наша народна музика.
– І я думаю, що ваш репертуар розширюється. Чи враховуєте ви, що ще може зацікавити публіку або додати якості вашому виконанню?
– Ми плануємо на довгострокову перспективу, враховуючи те, що ще не зроблено, і те, що ми хочемо зробити. Але що також іще характерно для нашого гурту, так це те, що ми можемо миттєво реагувати на потреби публіки. Ми можемо за хвилину змінити програму, яку склали, якщо бачимо, що публіка хоче або потребує чогось зовсім іншого. І часто буває так, що нам доводиться реорганізовуватися на місці, але це ніколи не є проблемою, тому що у нас є репертуар, з яким ми можемо впоратися. Якщо взяти Бартока чи Кодая, то їхня дослідницька робота з систематизації угорських народних пісень досі викликає захоплення в усьому світі. У словацькій народній музиці Барток також систематизував народні пісні, тому багато хто вважає Белу Бартока словацьким музикознавцем. Є десятки тисяч народних пісень, заархівованих у базах даних, які є доступними, тому це нескінченний процес навчання. Мені ще багато чого хотілося б вивчити.
– Як співачка-солістка Угорського державного народного ансамблю «Салонна» та її гурту, ви багато подорожуєтк. Як ви поєднуєте свій напружений графік із сімейним життям?
– Для наших двох доньок, Анни та Естер, життя на сцені чи поза нею є таким же природним, як і для мене в дитинстві. Вони обидві бачили багато вистав, які народжувалися на їхніх очах. Навіть коли ми готуємося до виступу в Державному народному ансамблі, вони перебувають за лаштунками, бачать і чують, як із дрібних деталей складається вистава, яка передісторія, і як вона стає єдиним цілим. Практично так ми росли, і це було для нас природно. Ми бачили це, коли наші батьки керували ансамблем «Тиса», який був створений за зразком Угорського державного народного ансамблю, і ми виховувалися в цьому середовищі. Я пам’ятаю, що в дитинстві ми так само сиділи на репетиціях і «слухали». Я думаю, що на наших дочок це матиме позитивний вплив, так само як і на нас, і це буде їхнім вибором, яку кар’єру вони оберуть. У будь-якому разі, наразі вони дуже люблять музику, вона є частиною їхнього життя, адже вони обидві ходять до школи, заснованої Золтаном Кодаєм у Будапешті, і співають у дитячому хорі Угорського радіо. Там музику викладають за всесвітньо відомою методикою Кодая. Але вони не помічають жодної суворості, для них спів – це просто гра.
– Окрім своїх численних завдань, ви вважає важливим частіше бувати на батьківщині, працювати з дітьми Закарпаття, підтримувати талановитих дітей…
– Востаннє, коли я була членом журі конкурсу народного співу «Ходив би я над Тисою», я сиділа поруч з Ерікою Югас, яка була моєю вчителькою народного співу в Дебрецені і яка також підтримувала мене як закарпатського студента. Не кажучи вже про те, що колись я стояла на цьому конкурсі як конкурсантка, а тепер ми сиділи поруч як колеги. Я думаю, що це циклічність, яка має значення. Приємно бачити всіх цих талановитих дітей, і, звичайно, важливо, щоб мої студенти продовжили цю справу. Дуже добре, що студенти із Закарпаття, з якими ми працювали разом у таборах і на майстер-класах вдома, які починали свій шлях, тепер є музичними академіками і майбутніми колегами. А наступне покоління вже буяє в музичних консерваторіях.
– З нагоди угорського національного свята ви отримал и премію Ференца Ліста. Ви здивовані?
– Звісно. Адже, як і в будь-якій іншій професії, позитивні відгуки є важливими. Але окрім досягнення окремого виконавця, я вважаю, що ця нагорода є також великим визнанням для всієї професії народної музики. В тому числі і тих колег, які працюють вдома, на Закарпатті та в усьому Карпатському басейні, щоб наступне покоління також пожинало плоди цієї праці. І тут доречні слова Золтана Кодая: «Культуру не можна успадкувати. Культура предків випарується, якщо кожне покоління не набуватиме її знову і знову».
Чілла Гегедюш
