Вчителька початкових класів, для якої викладання – не просто професія, а спосіб життя. Захоплена угорськими традиціями, які передає не лише своїй родині, а й учням. Як голова Асоціації збереження угорського народного мистецтва та традицій Закарпаття, вона вже багато років працює над тим, щоб цінності громади не лише зберігалися, а й збагачувалися. Хоча в її житті було багато викликів, вона завжди зберігала спокій і незворушність. Вона знаходить відпочинок у садівництві, читанні і, перш за все, у проведенні часу з онуками. Жужанна Токач, молодша вчителька ліцею ім. Ференца Келчеї у Вишкові, є сьогоднішньою гостею рубрики «Крізь замкову щілина» газети Kárpáti Igaz Szó .
– Як Ви визначилися з професією викладача?
– Я виросла в родині вчителів, мої батьки теж працювали в цій сфері. Однак спочатку це не було моєю метою. Охорона здоров’я мене дуже приваблювала, але мій план зрештою не підтримали, тож я вирішила стати вчителем. Зізнаюся, зараз не шкодую, адже це чудова професія, якою треба займатися з любов’ю. Якщо хтось не має такого ставлення, то важко буде досягти успіху в цій сфері. Я закінчила навчання в Педагогічному коледжі Дьордя Беченя в Ніредьгазі, який мав філію в Берегові. Здобуті тут знання я використовую вже більше трьох десятиліть. Я працюю у Вишківському ліцеї імені Ференца Келчеі з 1992 року, але починав не вчителем. Я спочатку працювала вчителем-організатором, а потім поступово стала класним керівником. За ці роки я видала п’ять книжок, тому зараз навчаю дітей своїх колишніх учнів. Це дуже особливе відчуття, оскільки я бачу довгостроковий вплив своєї роботи. Я вважаю, що ця професія – велика відповідальність, адже перші чотири класи – це як фундамент будинку: якщо ця основа нестабільна, дітям буде важче розвиватися пізніше. Тому я завжди прагну до того, щоб навички читання та письма учнів були побудовані на міцній основі.
– Як ви бачите нинішній стан угорської освіти у Вишкові?
– На жаль, ситуація не найкраща, хоча сьогодні в нашій гімназії ще багато угорських дітей, їх кількість постійно зменшується. Наприклад, уже третій рік поспіль у нас немає двох паралельних перших класів. Це хвилює ще й тому, що українське законодавство стане жорсткішим, і нас перекласифікують, якщо ми не зможемо набрати достатньо занять. Наша робота стає дедалі складнішою, оскільки не лише скорочення штату, а й освітні реформи в Україні ускладнюють нашу роботу. Незважаючи на це, ми намагаємося максимально використати ситуацію і докладаємо всіх зусиль, щоб зберегти угорську освіту.
– Ви розповідали, що хотів би працювати у сфері охорони здоров’я. Звідки це?
– Можливо, це було якесь вище натхнення, тому що донині я не соромлюсь надати комусь першу допомогу, перев’язати рану, поміряти тиск. Двічі мені доводилося рятувати своїх батьків, і якби мене не було, їх би з нами вже не було. Це ще більше зміцнило мою віру в те, що я була би на хорошому місці в галузі охорони здоров’я. Водночас у професії вчителя я знайшла те, що шукала у сфері охорони здоров’я: допомагати людям, підтримувати розвиток. Ось чому я вважаю, що я в правильному місці.
– Розкажіть мені про свою родину.
– Ми з чоловіком Міклошем одружилися в 1996 році. Як і я, він любитель Вишкова, тому ми тут оселилися. У нас двоє дітей, Дора і Акош. Міклош завжди був дуже активною людиною, через важку економічну ситуацію в той час він брав на себе багато різних робіт, щоб забезпечувати існування нашої родини. Деякий час він працював за кордоном, потім зумів знайти своє місце вдома як менеджер готелю. Він був захоплений футболом, але це стало причиною його смерті: він помер під час футбольного матчу на 17-ту річницю нашого весілля у віці 41 рік. Дорі на той час було 16, а Акошу лише 8 років. Я не змогла би пережити цей період без підтримки рідних і друзів. Вони постійно були поруч, стежили, щоб я майже ніколи не була сам. Ця допомога також зміцнила мене духовно. Я вважаю, що перешкоди існують для того, щоб їх долати, і такий погляд на життя завжди допомагав мені долати складні ситуації. Дивлячись на своїх дітей, я бачу, що боротьба була варта того, адже у них теж все добре в житті.
– Коли ви найбільше відчули, що вам потрібен чоловік?
– Після втрати чоловіка я незліченну кількість разів відчувала, як добре було б мати його тут із нами, і я досі багато думаю про нього. Чи не найскладніші моменти припали на підлітковий вік дітей. Я знала, що він міг би справити на них зовсім інший вплив, ніж я. Присутність батька забезпечує зовсім іншу емоційну основу, ніж те, що я могла б забезпечити сама як мати. Ці ситуації завжди нагадували мені про те, яку важливу роль він відігравав у нашій сім’ї та який баланс він створював між нами.
– Що зараз приносить вам найбільше задоволення?
– Моя родина, мій онук Адам, якому зараз чотири роки, наповнює моє повсякденне життя, і кожна хвилина з ним – справжній подарунок. Мені подобається з ним працювати, і я бачу його таланти, будь то танці чи декламування.
– Як ви відключаєтесь?
– Для мене відпочинок – це діяльність по дому. Мені дуже подобається наводити порядок, прибирати, садити. Ці маленькі завдання мене заспокоюють і заряджають. Крім того, найбільше джерело моєї радості – проводити час з онуком. Читання хорошої книги також може допомогти мені розслабитися, але найбільше для мене щастя – це перебування з родиною.
– Ви також очолюєте Закарпатську асоціацію збереження угорського народного мистецтва та традицій, розкажіть про це.
– Це теж відпочинок, яким я займаюся від душі. Для мене важливе збереження традицій, тому що це коріння дає мені важливу роль у житті. Я хочу передати ці цінності не тільки своїй родині, а й своєму класу. Наша громада зміцнюється завдяки таким заходам. Метою нашого товариства є плекання традицій угорського народного мистецтва та передача їх майбутнім поколінням. Це не просто відпочинок, а й своєрідна місія.
– Ваша родина відома тим, що заснувала Viski Village Tourism. Як пандемія коронавірусу та війна вплинули на ситуацію з сільським туризмом?
– Ми з родиною давно займаємося сільським туризмом. Мій батько працював екскурсоводом, а мама займалася кожною дрібницею гостинного бізнесу. Це був благополучний період, до нас любили приходити гості, і у нас залишилося багато гарних спогадів про цей період. Але, на жаль, останні п’ять років були дуже важкими. Спочатку кількість гостей поменшала через пандемію коронавірусу, а потім з початком війни все зовсім припинилося. Сьогодні мало хто приходить, хоча в глибині душі ми все ще відкриті приймати гостей і організовувати для них програми. Ця ситуація особливо болюча для моєї матері (Іди Отвеш – ред.), тому що, хоча їй 70 років, вона все ще активна і хоче продовжувати роботу. Ми все ще сподіваємося, що одного разу цей бізнес знову оживе і що ми знову матимемо гостей, які оцінять особливу атмосферу та гостинність, яку ми можемо запропонувати.
– Ви віруюча людина?
– Релігія є важливою частиною мого життя. Я походжу з реформатської родини, і цей набір цінностей багато в чому визначає мене. Хоча я не потрапляю до церкви щонеділі у щоденній рутині, віра завжди зі мною. Я намагаюся зберігати традиції під час великих свят. Мій чоловік був римо-католиком, і різні конфесійні верстви ніколи не створювали проблем. Ми завжди поважали релігійні обряди одне одного, і я передала це своїм дітям.
– Чим можна зробити вам боляче?
– Мені найважче переносяться несправедливість і брехня. Коли хтось навмисно намагається вас обдурити, це дуже боляче. Хоча я не тримаю образи, такі ситуації мене глибоко зворушують. Я завжди намагаюся залишатися на основі чесності та порядності, і я очікую того ж від інших.
– Чи думали ви про переїзд за кордон?
– Наша родина ніколи не думала про переїзд за кордон, навіть під час війни. Я вважаю, що хтось має залишитися вдома, щоб продовжувати те, що будували наші предки. Мої діти теж уявляють своє майбутнє тут, удома, і це мене заспокоює.
Іветта Буйдошов
