Пряма, щира, доброзичливий. Десятки років цікавиться етнографією, для неї важливою метою є відкриття та передача наших традицій. Любить речі ручної роботи. У вільний час вона із задоволенням займається рукоділлям, долучаються до цього й діти. Гість рубрики Kárpáti Igaz Szó «Крізь замкову щілину» – Адель Гал, – доцент кафедри філології Угорського інституту ім. Ференц Ракоці II та координатор Заміського дому села Великі Береги.
– Вас в основному знають завдяки роботі в Заміському будинку, оскільки він приймає багатьох гостей. Чи завжди вам були близькі етнографічні дослідження?
– Інтерес до народознавства з’явився ще в шкільні роки. Я навчалася в угорській реформаторській середній школі в Тячеві, де мій угорський учитель був тим, хто закохав мене в угорську мову та літературу, тому я вибрала цю спеціальність для навчання в Інституті. Проте дипломні та курсові я завжди писала на тему етнографії. Моя вчителька Маргіт Кеш, з якою я також пов’язана, була тією, яка полюбила етнографію в студентські роки. Після навчання в Інституті, у 2010 році, мене прийняли до докторської школи історії та етнографії в Університеті Дебрецена, і після закінчення навчання ця тема стала для мене справжнім результатом: я отримала ще повніше бачення етнографії як дисципліни.
– Як далі склалося ваше життя?
— Тим часом багато чого сталося. Молодим фахівцем я почала працювати в середній школі, вийшла заміж у Берегові, а потім почала працювати в Інституті як співробітник закладу. Через це моя дисертація також довго відкладалась, а докторську я отримала через десять років, у 2023 році. Але я відчуваю, що мені знадобилися ці десять років, щоб заглибитися в цю дисципліну та створити роботу, яка справді кваліфікується як дисертація. Я викладаю угорську літературу, предметну педагогіку та світову літературу в інституті, й так, багато людей справді можуть зустріти мене в Nagybereg Country House, оскільки я багато працювала там як координатор та керівник програми більше десяти років.
– Чи може прокрастинація вписатися у вашу діяльність чи навіть у ваше життя?
— Я не люблю зволікати. Дуже рідко траплялося, щоб я здавала завдання в останній день. Я завжди думаю, що щось може виникнути в останній момент і не вийде, тому я завжди віддаю перевагу працювати на випередження. І це стосується як моєї професії, так і особистих обов’язків. Я теж так виховую нашу дівчинку.
– Вам так важлива точність?
— Я також намагаюся дотримуватися часових обмежень. Це був би винятковий випадок, щоб я запізнилася куди завгодно. Насправді я всюди намагаюся прибути завчасно.
— Чи терплячі?
— Я вважаю себе терплячою людиною. Я завжди намагаюся уявити себе на місці іншої людини, і тут я також думаю про своїх учнів, тому що в них теж можуть бути проблеми, і з цим потрібно миритися, тому я також намагаюся ставитися до них з розумінням.
— У своєму житті ви зустрічали багатьох людей. Чи вважаєте ви себе хорошим знавцем людей?
— Я не скажу. що добре знаю людей. Я часто наївна, волію бачити найкраще в кожному. Незалежно від того, чи це друзі, знайомі, колеги чи нові люди, я завжди намагаюся помічати позитивну сторону їхньої особистості і бачити її саме так. Звичайно, моє судження чи інтуїція не завжди правильні, і це закінчується розчаруванням.
– Як ви справляєтеся з розчаруванням?
– Важко. Я часто звинувачую себе, а не іншу людину в тому, що чогось не помічаю. Можливо, це не завжди добре, але, на жаль, я така.
– Чи є людська риса, яка вас дратує, яку вам важко терпіти?
— Я не можу зрозуміти людей, які не можуть йти на компроміс. У кожного різні якості та погляди, але іноді потрібно знайти спільний знаменник, тому обидві сторони повинні поступатися. Якщо хтось не хоче цього робити, це тільки ускладнить просування вперед.
— Чи чогось боїтеся?
— Я боюся невдачі. Завжди є нове завдання, яке потрібно виконати, і я часто думаю, що буде, якщо я не впораюся?
— Що ви робите, коли над головою збираються хмари? Як можна підняти настрій?
– Я релігійниа людина, тому зазвичай заспокоюю себе, що все відбувається недарма. Якщо я зараз переживаю важкий час, то мені обов’язково потрібно чогось навчитися, і Господь дає мені важкий час, щоб я могла з нього отримати досвід та зробити висновки, спробувати від нього оговтатися і через нього стати сильнішим. Я більше молюся і частіше читаю Біблію.
– У вас кілька робіт, а це означає, що ви працює з багатьма колегами. Я вважаю, що дружба між вами розвивалася протягом багатьох років. Ви зазвичай самі організовуєте позакласні заходи?
– Я не кав’ярня, але люблю приємні розмови. Моя колега Андреа — не тільки моя колега, а й друг, і тепер для нас стало майже звичним разом сідати за каву після обіду, для нас це майже ритуал. За кавою ми обговорюємо наші проблеми та турботи, “випускаємо пару” та починаємо день з новими силами. Але у мене такі ж хороші стосунки з іншими колегами. Якщо нам це вдається, ми зазвичай завершуємо все це командобудівною поїздкою наприкінці року.
— Ви згадали, що вийшли заміж в Берегово. Чи важко було адаптуватися до міського середовища після життя в селі?
– Чесно кажучи, навіть через 14 років я ще не до кінця звикла. Навіть зараз незвично, що місто є галасливішим, метушливішим, неспокійнішим. Я й донині тримаюся свого рідного села, тому щотижня чи принаймні раз на два ми їздимо до мого рідного села і перше, що я роблю, — це гуляю в саду. Це «традиція» дитинства, тому що я гуляла з батьками в саду після недільного обіду. Люблю наш сад, великий простір, великий двір, природу, свіже повітря, тишу і спокій.
— У вас народилася дівчинка?
– Так, Ченге дев’ять років, вона учениця третього курсу ліцею ім. Кошута Лайоша в Берегові. У суспільстві вона виглядає тихою, замкнутою маленькою дівчинкою, але в іншому вона дуже жвава дитина, з якою життя ніколи не буває нудним. При цьому вона дуже розумна, вчиться грати на фортепіано, любить займатися рукоділлям, часто їздить зі мною на дачу. Але це бачиш і вдома, тому що в особистому житті я дуже люблю майструвати речі ручної роботи, будь то прикраси для святкового столу, дверні молотки чи пряники.
– Ченге достатньо виросла, щоб організовувати з нею програми «мама-дочка». Що вам подобається робити разом?
— Багато чого. Для нас не важливо, яка програма, головне, що ми разом. Іноді ми просто вирушаємо на велосипедну прогулянку чи в похід на сусідню гору чи ліс. Але був приклад, коли ми поїхали в Угорщину і подивилися хороший фільм у кінотеатрі. Останнім часом перед Різдвом ми разом робили прикраси для столу та пряники. Цим заняттям вона захоплюється, може годинами сидіти на одному місці й творити.
– Як ви проводите свята?
— Ми намагаємося налаштуватися за дні й тижні наперед. Я печу пряники заздалегідь, і ми їх щовечора прикрашаємо до Різдва. Для мене це хобі, тому що це мене заспокоює і надихає. Якщо у нас співочий настрій, ми співаємо або слухаємо різдвяні пісні, але тепер ми ще й граємо на піаніно завдяки нашій дівчинці. Наближається свято, ми прикрашаємо будинок, адвентний віночок уже готовий, а Ченге створила прикраси столу сама. Святкуємо Різдво з родиною.
— Що у вас зазвичай на святковому столі?
— Я дуже люблю солодке. Не можна залишити поза увагою в різдвяному меню улюблений родиною паризький горіховий круасан з вершками та шоколадною глазур’ю. Інше, яке теж обов’язково варто спробувати, – маковий пиріг. Моя мама готує це на кожне Різдво з дитинства, я також готую це для сім’ї вдома. Крім того, звісно, буде курячий суп, холодні страви та тістечка, які готую сама. У Святвечір ми з чоловіком разом прикрашаємо ялинку. Ми завжди дотримуємося традиції встановлювати живе дерево, а саме ялину, тому що вона має справжній хвойний аромат. Ми вважаємо, що аромат ялини є своєрідним аксесуаром до Різдва, як аромат свічок, пряників, любові, інтимності та молитви.
Вибране:
страви: голубці
напій: біле вино
тварина: кошеня
музика: різна
рослина: орхідея, капська фіалка
фрукти: яблуко
сезон: літо
час доби: вечір
Книга: Маркес “Сто років самотності”
колір: білий
риса, яка вважається чеснотою: здатність до адаптації
негативна риса: свавільна
Чілла Гегедюш
