Щойно ми під’їжджаємо до Одеси, вмикаються сирени. Дивне відчуття адреналінового нігілізму. У портовому місті за дев’ятсот з гаком днів війни немає впевненості, що «нічого не станеться», як в Ужгороді, який здається зовсім іншим світом.
Мої нерви також на межі, коли ми прямуємо до центру Херсона. Я здригаюся, коли чую вдалині стукіт в одному з сіл області, а потім місцеві кажуть мені, що «це наші».
Мені доводиться змушувати себе зберігати спокій навіть тоді, коли я бачу, як «наживо» працює протиповітряна оборона в Києві. Що пережили ці люди? Я бачила заплакані запилені обличчя, глибокі зморшки, тремтячі руки, я відчувала пригнічений гнів, мовчазне страждання, безсилу боротьбу там, де була і я…
Якщо жахіття війни були недостатніми для тих, хто перебуває на передовій, то нещодавнє зростання домашнього насильства ще більше ускладнює цю проблему. Але офіційна статистика може бути лише верхівкою айсберга. Багато літніх людей, жінок і дітей страждають від домашнього насильства (і не тільки), але мовчать через безвихідь.
Тетяна Кузьмінка вже два місяці живе в кризовому центрі в Херсоні. Її син кілька разів піднімав на неї руку. Ситуація загострилася до того, що її тричі госпіталізували, востаннє – зі зламаною рукою. 68-річна пенсіонерка боявся повертатися додому з лікарні, але залишатися там більше не могла, тому поліція забрала її до кризового центру. Жінка поховала чоловіка два роки тому, з того часу для неї все змінилося. Вона каже, що в кризовому центрі перебуває в подвійній безпеці: вона врятувалася від домашнього насильства і наслідків ракетних обстрілів.
“Я жила на 10-му поверсі, з балкона було видно, як літають безпілотники, – розказує жінка. – На початку війни мені було страшно, я не наважувалася вийти з дому. Зараз я наважуюся виходити далі, але в будь-який момент може статися все, що завгодно. Днями, коли безпілотники атакували ринок, загинуло кілька людей, і я була поруч. Я щойно вийшла з банку. Почула вибух, кинулася на землю, була налякана. Я зрозуміла, що щось дійсно сталося, коли повз мене проїхали машини швидкої допомоги. Вони обстрілюють місто майже щоночі, виходити на вулицю небезпечно. Для мене велике полегшення, що я живу на першому поверсі. Ще краще, якщо дві стіни коридору забезпечують захист. Але коли нове укриття буде завершено, нам не доведеться виходити з будівлі, щоб сховатися в бомбосховищі, і ми будемо ще більш спокійні під час нападу. Якби тільки небо над нами було мирним!”
Села в окрузі Херсона здаються безлюдними, занедбаними. Коли ми прибули до Степанівки, лише кілька людей біля дитячого будинку прийшли забрати пакет допомоги. Люди проводять більшу частину часу вдома, оскільки перебувати на вулиці небезпечно. Перед нашим приїздом, рано вранці, на селище був напад.
Марина Новродська розповідає про те, як ситуація впливає на дітей. Її наймолодшій дитині лише кілька місяців, середній – вісім, а старшій – десять. Діти навчаються онлайн, але регулярно відвідують цей дитячий будинок, тому що там є ясла і різні заходи, які їм подобаються.
Малюкам не вистачає особистого контакту з вчителями та однокласниками. Їм важко впоратися з цією ізоляцією і вони потребують психологічної підтримки, яка, за словами матері, не завадила б і батькам на даному етапі.
“Приємно брати дітей на якомога більше заходів, але далеко ходити небезпечно, – пояснює мама, – ми ходимо тільки на танці, тому використовуємо кожну можливість, яка трапляється на нашому шляху. Вони повертаються додому з величезним емоційним зарядом, усміхнені та щасливі, і ми з чоловіком щасливі, коли бачимо їх такими. Мій син-третьокласник ніколи не був у школі, він не знає, що таке сидіти за партою і писати на дошці. Щоб дитина розуміла, що вона вивчає, сидячи за комп’ютером, їй потрібен репетитор. Я вже поцікавилася, це коштує 150-200 гривень за приватний урок, а нам би довелося забезпечити його для двох дітей. Навіть якщо сума не є проблемою, то те, що ми маємо возити обох дітей у місто, де літають безпілотники…”
Зараз Марина прийшла просити дитячий одяг, молочні суміші та підгузки, тому що вони дуже дорогі, а грошей у них немає. Її чоловік працює, але заробляє мало.
Вони отримують від держави 860 гривень на дитину на місяць. Вони також хотіли б придбати паливо, оскільки можуть обігрівати оселю лише дровами. Не можуть покластися на електричне опалення, бо очікують на перебої з електрикою. Основні продукти харчування та ліки є в селі, але за одягом чи чимось іншим доводиться їздити далі. 30-річна жінка зі сльозами на очах зазначила, що вони не наважуються навіть вийти на дитячий майданчик, бо там небезпечно перебувати.
Тетяна Комарницька з однорічним сином на руках розповідає, що раніше працювала реабілітологом у Херсоні й хотіла б повернутися на роботу, якби там були ясла і було з ким залишити дитину. Було б добре працювати хоча б неповний робочий день, щоб поповнити сімейний бюджет, адже на зарплату чоловіка-прикордонника важко прожити.
“Ми не можемо просто купувати дитині їжу будь-якої якості, ми хочемо, щоб вона була здоровою і отримувала харчі з правильною поживною цінністю. Якщо навесні я могла купити продукти приблизно на 2000 гривень, то зараз через інфляцію за ті ж продукти доводиться платити 3000 гривень. Тому я приїжджаю за допомогою, коли можу, бо їжа та підгузки швидко закінчуються. Мої батьки, коли були здорові, дуже допомагали: тримали корів, курей, забезпечували нас молоком і яйцями. Тепер все це доводиться купувати за великі гроші», – розповідає 27-річна жителька Степанівки. Про те, що вони не планують переїжджати з поселення в Херсонській області, свідчить той факт, що нещодавно на заощаджені гроші вони купили будинок і зараз роблять у ньому ремонт.
Валентина Бутрій, яка має трьох дітей, не знає, що б вона робила без допомоги. Зі сльозами на очах вона згадує умови під час і після окупації, коли вони ховали дітей, щоб їх не забрали.
«Люди вже достатньо настраждалися, тут ми відчули, що таке війна», – каже вона, стримуючи сльози, з похмурим обличчям.
Єдиний «відпочинок», який вони отримують, – це похід до сільського центру допомоги на дитячі заходи. Принаймні там вони в безпеці. Її чоловік безробітний і має лише випадкові підробітки. Вони живуть з дня на день. Вони не наважуються їхати в Херсон шукати роботу, тому що там ще небезпечніше. Як тільки їм повідомляють, що прибула допомога, вони одразу ж ідуть за їжею, підгузками та одягом. У минулому вони отримували ковдри та обігрівачі.
«Ми не хочемо звідси їхати, залишати свій дім. Нам нікуди йти, ми нікому не потрібні…» – каже Валентина.
Катерина Міщук, 30 років, також має трьох дітей у Степанівці, перебуває у схожій вразливій ситуації. Її чоловік працює на випадкових роботах, стабільності немає, а роботи в районі практично також.
«Сьогодні він працює, заробляє трохи грошей, а потім місяць сидить вдома», – розповідає молода жінка, описуючи ситуацію, в якій опинився її чоловік.
На запитання, чого вона очікує в майбутньому, вона відповіла, що боїться нових ракетних обстрілів і не знає, що робити з трьома дітьми. Вони чують артилерію вдень і вночі, це дуже страшно, дітям було б добре переїхати, але вони не знають, куди вони можуть поїхати, хто їм допоможе на новому місці і які у них будуть можливості.
«Принаймні тут, навіть якщо це небезпечно, у нас є допомога, є на кого покластися», – вона з вдячністю дивиться на працівника Угорської екуменічної допомоги, що стоїть поруч зі мною, і подає чіткий сигнал, стиснувши долоні.
До війни в Чорнобаївці, що в Херсонському районі, проживало близько 12 000 осіб, а зараз – ледве 6,5 000. Відсутність громадського транспорту є головною проблемою для людей. Вони бояться їхати до Херсона, а дістатися до Миколаєва коштує близько 500 гривень, якщо взагалі вдасться знайти “попутку”. Досі гуманітарні організації підвозили їх кілька разів на місяць. Це було життєво важливо для них, оскільки через відсутність центрів надання адміністративних послуг (ЦНАПів) вони можуть пройти медичне обстеження та отримати адміністративні послуги лише у великих містах.
– Там немає війни, – іронізує Тетяна Бессараб, коли чує, що я із Закарпаття. – Мій 13-річний син навіть у Миколаєві казав мені, що там немає відчуття війни. Після звільнення області в цьому районі ще тривали запеклі бої, майже постійно стріляли, тому ми переїхали до Миколаєва на 8 місяців. Нас зустріли суворо. Ми там були чужими. Ми не могли знайти роботу, нам дали суборенду, де не було ні туалету, ні води. Коли ми поскаржилися на недоліки, нас запитали, які умови нам потрібні. Ми переселенці, давайте задовольнятися тим, що маємо.
Чесно кажучи, я плачу, коли згадую, як із нами поводилися. У квартирі, яку ми винаймали за власні гроші, не було ні ліжка, ні столу, ні стільця, ні тарілок, ні столових приборів…Ми заплатили 5000 гривень за порожню квартиру, плюс комунальні послуги. Спали на матраці. Оскільки ми не могли знайти роботу, то працювали у волонтерському центрі, допомагали солдатам…
Дороги до Заграївки, де проживає трохи більше 400 осіб, були розбиті. Там роздавали пожертви, люди штовхали коробки на велосипедах по дорозі додому. Цього разу допомогу отримали 170 осіб. Місцевий координатор допомоги розповідає, що роботи майже немає, населення переважно займається сільським господарством і живе за рахунок власних коштів. Одна з програм надала фінансову підтримку для відродження фермерства. Люди скористалися можливістю і купили саджанці, добрива та курей. Більшість населення тут також пенсіонери, пояснює Тетяна Кусла. Молодь давно виїхала: хто за кордон, хто на війну.
Її зять і син служать в армії. Коли вона це говорить, її голос зривається. Я стискаю її руку. «Досить цієї війни», – шепоче тихим голосом.
Зворушливий момент перериває 62-річна Наталія Сенік, яка енергійно заходить до будівлі і розпитує про свою «справу».
– Я й гадки не мала, що на старості років матиму стільки проблем через те, що неуважний адміністратор дописав «н» до мого прізвища в трудовій книжці, – зітхає самотня жінка, розповідаючи мені подробиці. На сільських зборах вона розповіла мені про свою проблему і про те, що не може отримати ні пенсію, ні будь-яку державну допомогу через неправильно оформлені документи. Тетяна, керівник місцевого центру допомоги Екуменічної благодійної організації, запропонувала жінці безкоштовну юридичну допомогу, яку надає організація. Справа була доведена до суду в Житомирі і вирішена на її користь.
«У мене шестеро онуків. У мене є сім’я, заради якої треба жити. Я б не змогла пройти цей процес зіставлення даних самостійно. Треба далеко їхати, закони постійно змінюються, а я не знаю, як це робити…», – пояснює Наталія. Живучи в Заградівці, весь її дохід надходить від орендованої землі (паю). Іноді їй платять грошима, іноді врожаєм. Вона вирощує, що може, на городі та тримає курей, і справляється з цим за допомогою своїх дітей, але вона не може дозволити собі стати юристом.
Є й такі, хто ділиться навіть тим невеликим, що має, з іншими. Так робить Сергій Мартенетов, який живе з дружиною в селі. Пенсіонер сам має інвалідність, але кілька років тому він також взяв на себе турботу про літнього односельця з інтелектуальними порушеннями. Раніше за 75-річним Анатолієм доглядали сусіди, але з початком війни довелося приділяти більше уваги тому, що він робить. Через психічне захворювання він не розуміє, що навколо нього йде війна, і не відчуває небезпеки.
“Він багато разів виходив на вулицю навіть тоді, коли стріляли, – розповідає Сергій схвильованим голосом. Ми щодня ходимо до нього додому, тричі на день приносимо їжу, для нього перуть, купуємо ліки. На зібрані кошти ми також купили йому вживану пральну машину. Але, крім цього, ми також купуємо йому газ, паливо, їжу, а іноді й одяг. Наша щомісячна пенсія в 2360 гривень не покриває всього, тому ми дуже вдячні як за харчі, так і за фінансову підтримку, яку ми отримуємо від благодійних організацій.
У Кривому Розі ми зустрічаємо нещодавно переселену родину. Катерина Кобозєва з тремтячим обличчям розповідає нам, як вони втекли з Покровська лише місяць тому. Відчувається, що це випробування залишило глибокий слід у її душі. Ситуація в населеному пункті в Донецькій області була вже нестерпною, небезпечною для життя. Центр постійно атакували росіяни, і хоча вони жили в передмісті, вони все чули, розповідає жінка.
“Це було жахливо, ми боялися. Я розповідала дітям казки, голосно, щоб відволікти їх”, – розповідає мати шістьох дітей.
Наймолодшій дитині 3 місяці. Коли ми прийшли, вони були на дитячому майданчику зі своїми дітьми 2, 4 і 6 років. Вони «ходять» до дитячого садка онлайн, приєднуючись до занять по телефону. Найстарша в родині, 16-річна дівчинка, старшокласниця середньої школи в Покровську, також навчається онлайн. 18-річний син у родині працює з батьком у філії Покровської шахти в Кривому Розі. Мати також працювала на шахті штукатуром, де познайомилася зі своїм чоловіком.
Родина вирішила евакуюватися, коли в сусідню будівлю влучили снаряди. Батьки з дітьми хотіли виїхати звідти якнайшвидше, але спочатку потрібно було знайти житло і роботу, щоб не залишитися без грошей. Нарешті купили квиток на поїзд і переїхали на початку вересня. Кажуть, зітхнули з полегшенням, коли з ними зв’язався співробітник ОЕД і запропонував безкоштовно допомогти з переїздом.
«Наразі ми не знаємо, як діяти далі. Наразі ми просто намагаємося перевести подих, відпочити від травми, яку ми пережили в Покровську», – розповідає 40-річна жінка, яка є лише однією з багатьох, хто пережив подібні жахіття.
На початку війни понад 7 мільйонів людей в Україні стали внутрішньо переміщеними особами (ВПО), і 4,6 мільйона людей мають такий статус на сьогодні.
Війна залишила по собі не лише руїни, але й невидимі шрами на людських душах. Для тих, хто опинився на лінії фронту, повсякденне життя – це питання виживання, де кожне рішення, кожен крок – тонка межа між життям і смертю. Попри всі жахи, полум’я надії ще не згасло, зігріваючи зсередини загартовані війною душі.
Ріта Шімон
