В умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну численні культурні діячі відклали пензлі, пера та скрипки і взяли в руки зброю для захисту України. Попри це, розвиток угорської культури в місцях компактного проживання угорської спільноти, не занепав. Так, призупинився, але не надовго. Наразі триває видання книг угорською мовою, відбуваються пленери та мистецькі виставки, на театральній сцені звучить угорське слово, а в філармоніях – угорські танці та співи. Уся ця діяльність після вторгнення агресора відроджувалася на тлі небаченого болю та горя. Як це відбувалося і яке нині культурне життя угорської громади України – в дослідженні наших журналістів.
Початок війни зупинив творчу діяльність
Переосмислення пріоритетів, нові завдання та нове бачення, навіть нові підходи в творчій діяльності – все це характеризує розвиток культури угорської нацменшини впродовж останніх двох років – років боротьби за право вільно жити й вільно творити на своїй рідній землі. Зараз, оглядаючись назад, уже можна певною мірою проаналізувати й систематизувати те, що відбулося в цій сфері життя нацменшини, але перші дні, тижні та місяці направду були страшними, бо на першому місці стояло питання виживання, а не питання прояву себе як творчої особистості.
В ті перші тижні небаченого терору митці відкладали пензлі та музичні інструменти й брали до рук зброю, артисти зодягали «піксель», а танцюристи змінювали балетки на берци. І таких прикладів по всій Україні загалом і на Закарпатті зокрема – безліч.
Корінні угорці не стали винятком. Вони йшли захищати свою землю, своє право вільно жити там, де їхній дім та їхня родина. Йшли боронити свою мрію творити те, що співає душа.
Інші митці, котрі лишилися в тилу, приймали втікачів від війни: театрали зі Сходу телефонували театралам із Заходу й просили знайти прихисток – і знаходили; художники з Харкова чи Херсона, котрі спілкувалися з майстрами пензля з Берегова чи Ужгорода, знаходили тут підтримку; артисти різних колективів рятували свої здібності й таланти, вирушаючи туди, куди не долітають ворожі ракети. Ті червоні ниточки, які в мирний час пов’язували людей спільними інтересами та подібним баченням світу, в страшний час біди стали рятівними містками.
І це правильно. Це – по-українськи.
Піснею, танцем, проникливою виставкою – заглянути в душу людини і дати бажання жити
«Перші кілька тижнів справді про йшли під впливом початкового шоку й для театру в Берегові, усі наші попередні плани зруйнувала війна, бо на перший план вийшло щось зовсім інше, – уже зараз пригадує ті страшні часи в.о. директора Закарпатського угорського драматичного театру Едіна Шін. – Очевидно, люди займалися не культурою, а намагалися виживати разом в умовах підвищеної знервованості, серед труднощів. Ми тоді розуміли, що для діячів культурної сфери не мистецтво в пріоритеті, а, наприклад, прохання допомогти, яке надійшло в перші дні наступу на Київ від столичних театрів. Так, ми розмістили понад сорок театральних біженців у головному корпусі та гостьових квартирах нашого театру. Вони були нашими професійними партнерами в останні десятиліття, ми співпрацювали, тож було природно, що ми допомогли».
Подібні історії розповість чи не кожен митець Закарпаття.
Для багатьох із них першочерговим завданням було організувати прийом, проживання та харчування біженців. Але з часом, коли перший шок минув, місцеві творчі люди намагалися, як пригадують уже зараз, «привнести в життя втікачів трохи фарб».
Від невеликих програм, спрямованих на знайомство один із одним, і до солідних постановок, спрямованих у тому числі на підтримку захисників – таким був шлях угорських театральних, танцювальних, фольклорних колективів Закарпаття впродовж останніх двох років.
«Зрештою, якими б великими не були смуток і трагедія навколо нас, ми ніколи не повинні забувати, що мистецтво, включно з театром, може робити життя красивішим, – розповідає очільниця Берегівського угорського театру Едіна. – Саме тому ми схвалили рішення присвятити літо програмам, за допомогою яких ми зможемо зміцнити стосунки з аудиторією».
Так Берегівський угорський театр відчинив двері всім бажаючим: працівники театру проводили екскурсії для дітей та дорослих, використовуючи засоби та методи музейної педагогіки презентували історію театру та всієї угорської акторської майстерності Закарпаття, дозволяли приміряти театральні костюми, виходити на сцену та пробувати свої сили в цьому мистецтві.
Наступним кроком стала постановка інтерактивної казки Kiskondás (Маленькийй свинопас), яка була створена для дітей віком 3-6 років під керівництвом та за ідеєю художниці Наталії Гал на замовлення Закарпатської Угорської Асоціації психічного здоров’я. З цією виставою театрали вирушили до дитячих садків, які відновили свою роботу після початку війни. Відтак запрацювали вечірні кіноклуби, постановки вистав та програм для всіх вікових груп, участь у закордонних фестивалях, вечори поезій тощо.
До речі, на початку війни угорський драмтеатр у Берегові передав свій автобус українській армії.
Так само, як театральні митці, у перші місяці зупинив свою діяльність відомий далеко за межами Закарпаття Камерно-інструментальний ансамбль «Угорські мелодії», який працює і творить аж із 1948 року!
Війна і біль зупинили його діяльність.
Ведуча концертів «Угорських мелодій», журналістка, культурна оглядачка Ріта Шімон з жахом пригадує той час:
«Коли почалася війна, зрозуміло, що культурне життя зупинилося. Пам’ятаю, кілька місяців не було концертів, влаштовували хіба що благодійні збори. Ми щомісяця їздили у карпатські санаторії з камерним ансамблем “Угорські мелодії”, але ці заходи також не відбувалися, оскільки там нікого не було. Багато з таких закладів перетворили на притулки для біженців, і їм було не до співів та виступів. Бо хто може зосередитися на музиці та танцях, коли за кілька сотень кілометрів гинуть люди?»
Ріта відзначає, що така пауза у творчості була характерною в той час для всієї України, не тільки для угорського мистецтва.
Для багатьох артистів потрібен був час для того, щоб знову наважитись вийти на сцену, набрати повні легені повітря…
«Наразі знову проводяться концерти в санаторіях, але аудиторія змінилася, більшість глядачів тепер – це біженці, – каже ведуча. – І це добре, адже ми можемо познайомити цих людей з угорською культурою, про яку вони раніше на Сході країни могли й не чути або бачили такі виступи лише по телевізору. Це дуже вдячна аудиторія, яка щиро дивуються, наскільки угорська культура відрізняється від української».
«Угорські мелодії» на кожному своєму концерті збирають кошти для ЗСУ. На одному з таких виступів побувала Марія Красілова, уродженка Херсона, яка з перших днів березня 2022-го живе в Ужгороді: «Артисти повинні воювати на культурному фронті, це дуже важливо! Я вважаю, що в часи війни творчим колективам не можна зупинятися, вони повинні розвиватися й реагувати на цю ситуацію, висловлювати через пісні та музику те, що болить, і надавати можливість музиці лікувати тих, хто страждає від наслідків війни».
Ріта Шімон згідна з цією думкою пані Марії: «Культура й традиції також можуть давати сили в такі скрутні часи, які наша країна переживає нині».
Закарпатські митці в тіні війни
Війна не оминула жодної сфери нашого життя, майстрів пензля – також. Більшість із них зізнається, що в перші тижні мчи місяці війни не могли творити. Той страшний біль, жахливі втрати, розпач та зневіра вкрили з головою і змусили замовкнути всі почуття. Війна розкидала людей по світу. І це стало чи не найбільшим потрясінням, пригадує очільниця громадської організації «Товариство угорських митців Закарпаття образотворчого та прикладного мистецтва імені Імре Ревеса» Агнеш Кулін. Організація, яку вона очолює, налічує близько двох десятків активних членів, вона покликана зробити культурне життя Закарпаття яскравішим і зберегти угорські традиції живопису. Війна змінила життя кожного, особисті зустрічі та обмін досвідом відійшли на другий план, каже мисткиня:
«Зараз усе по-іншому, здебільшого – в онлайн-просторі. Оскільки ми не могли організовувати події, виставки, воркшопи та мистецькі табори, ми змістили фокус на нашу цифрову присутність. Ми приділили більше уваги документації, розвитку нашого веб-сайту, каналу YouTube та виробництву контенту. Наша ГО складається з людей різного віку, тож декому перехід до цифрового способу життя та спілкування в Інтернеті дався легко, комусь – не дуже. Але завдання працювати ми ставили на чолі всього. Тож практична творча робота не припинилася, оскільки це все одно «самотня» діяльність, але відчуття замкненості, меншого простору для життя відбилося на виборі тем…»
За словами Агнеш Кулін, війна суттєво вплинула на творчість закарпатських угорських художників: «Зменшення життєвого простору в останні роки призвело до посилення «тіней». Багато художників мали справу з темрявою, зі смутком, з ніччю, ймовірно, через відключення електроенергії. Було багато реакцій на ситуацію, і всі вони досить меланхолійні, з негативною тональністю, роботи часто випромінюють безнадію і безпорадність».
Саме це могли побачити і поціновувачі мистецтва, котрі прийшли на перші з початку війни виставки робіт:
«На нашій зимовій виставці публіка мала змогу побачити кілька таких робіт з перших місяців війни. Художники не можуть тримати їх у собі. Думки, які народжуються в нас, які народжуються з нас, рано чи пізно стають творами мистецтва. У моїх роботах теж є відлуння війни. Я також намагався створити позитивну ноту, наприклад, у роботі «Рани», яка говорить про те, що, сподіваюся, всі рани колись загояться».
І якщо на Закарпатті угорські митці можуть представляти свої роботи, то про презентацією творчості широким європейським колам зараз марно й говорити.
«Як художник, я хотів би мати можливість вільно творити і показувати свою творчість. Не просто писати для шухляди, не просто творити для чотирьох стін майстерні…», – каже Агнеш Кулін, передаючи цими словами думки своїх численних однодумців.
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну на Закарпатті практично припинилося проведення митцями персональних виставок. Підтримати митців вирішили в Генеральному консульстві Угорщини в Ужгороді, де й до війни активно працювала виставкова зала. Тож дипломати взялися за роботу і вже 16 травня 2022-го у дипломатичній установі побачили перші роботи українських митців-переселенців: Маріанна Гончаренко представила колажі, Олександр Жильцов – картини, намальовані кульковою ручкою, Андрій Сидоренко – комп’ютерну графіку. Всі роботи були навіяні жахами війни.
«Учасники виставки – митці, які знайшли притулок на Закарпатті, рятуючись від війни. У їхніх серцях багато болю, але вони залишаються вірні мистецтву. Своїми роботами вони показують, що мистецтво має силу і може подолати навіть війну. Ми боремося різними інструментами, хтось зі зброєю, хтось із пензлем, хтось із кульковою ручкою», – зазначив тоді ініціатор відкриття експозиції, художник, голова Товариства карпатської культури та мистецтв Аттіла Коприва.
Результатом цієї ініціативи стало те, що за останні два роки у Генеральному консульстві Угорщини в Ужгороді відбулося кілька виставок: тут презентували твори корифея закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая, його сина Йосипа Бокшая-молодшого, Франциска Ерфана та керамістки Ірини Ерфан, Ангеліни Турак, Ловранта Бокотея.
Після започаткованої експозиції в Генконсульстві, поволі, але впевнено виставки почали відкриватись у інших містах Закарпаття – Мукачеві, Берегові та Виноградові. Зокрема, відновив свою діяльність і виставковий зал в Угорському домі ім. Мігая Мункачі в Мукачеві. Паралельно з виставкою діяльністю поволі відродилась і пленерна діяльність. Так, уже невдовзі в Ужгороді побачили експозицію під назвою «Пензлем за мир», роботи для якої під час пленеру створили учасники Товариства мистецтва та культури Карпатського регіону. Серед них було й чимало вимушених переселенців.
Уже під час війни біля Мукачева з’явився новий мистецький простір, до якого входить скульптурний парк з двома десятками скульптур та артрезиденція.
У червні минулого року на Закарпатті пройшов скульптурний симпозіум, який зібрав понад десяток скульпторів зі світовими іменами. Тоді ж широкому колу громадськості презентували виставку робіт фантастичного скульптора, різьбяра, живописця Івана Бровді під назвою «Життя триває». Її відвідали стільки закарпатців та гостей краю, що організаторам стало очевидно: саме в мистецтві люди шукають сьогодні порятунок від жахіть війни. Це тонко вловив директор Закарпатського обласного художнього музею ім. Йосипа Бокшая Франциск Ерфан:
«Ми виготовляємо справжні ліки своїми роботами… Творчий процес прихований, але художник здатний доносити до глядача його результати через свої роботи. Саме в цьому полягає найважливіша роль мистецтва і творчості».
Угорське слово: «Пером за мир у тіні російсько-української війни»
Так само, як і інші види творчої діяльності, в перші тижні та місяці повномасштабного вторгнення росії в Україну ніхто практично не згадував і про літературну, поетичну чи дослідницьку діяльність. Уособлюючи багатьох митців, відома закарпатська журналістка й дослідниця, авторка серії надзвичайно популярних видань «Втрачений Ужгород», корінна угорка Тетяна Літераті пригадує, якими важкими були для неї та її родини перші місяці війни. Письменниця кілька місяців не була в архівах, і це для неї було шоком. Проте наполеглива праця, бажання колективу однодумців втілити ідею, підтримка меценатів дали результат: наприкінці 2023-го в Ужгороді побачило світ унікальне двомовне українсько-угорське видання «Втрачений Ужгород. Професії та підприємства». Його вихід став вагомою віхою в літературному житті Закарпаття загалом й корінних закарпатських письменників зокрема.
Згодом на теренах краю побачили світ нові книги: з нагоди 200-річчя від дня народження угорського письменника Шандора Петефі в Ужгороді презентували два видання українською та угорською – поеми Шандора Петефі «Апостол» і «Витязь Янош». До слова, саме «Апостола» під час поїздки до Києва подарувала президенту України Володимиру Зеленському тодішня президентка Угорщини Каталін Новак.
Знаковим виданням за час війни стала Антологія сучасної закарпатської угорської літератури – Szégyenpiac. Том містить вірші та короткі прозові твори, які засуджують війну та безглузде кровопролиття – це художні відгуки на жахіття.
«Письменники ставлять питання, що буде, коли ця війна закінчиться? Ми хочемо вірити, що країна залишиться на місці країни, що рани, завдані війною, загояться. Ми хочемо сподіватися, що… одного дня настане мир на землі», – зазначив Ласло Фабіан Варі, головний редактор Együtt, який звертає увагу читачів на афоризм до книги: «Пером за мир у тіні російсько-української війни».
Закарпатський науковець, історик, дослідник, громадський діяч, а також голова Центру підтримки української культури Закарпаття Ласлов Зубанич звертає увагу на ще одну вагому рису воєнного часу: саме зараз ми по-новому розуміємо не тільки такі цінності, як «держава», «народ», «мир», а й переосмислюємо вагу культури, самоідентичності та їхньої ролі в житті кожної нації. А ще усвідомлюємо свою відповідальність за збереження всього культурного надбання, всього цього багатства.
«Саме тому я хочу відзначити проєкт, який за ці роки втілений у Будапешті, в рамках якого всі угорськомовні видання, які вийшли друком на Закарпатті впродовж останніх 30 років, були повністю оцифровані. Копії передані до великих бібліотек Європи, США, багатьох країн світу».
Загалом Ласлов Зубанич каже, що культурне життя угорської громади на Закарпатті поволі відроджується, наразі громадські організації організовують невеликі фестивалі, працюють картинні галереї та музеї, різні центри підтримки культури. Частково підтримує цю діяльність угорський уряд.
Наразі ж одна з грандіозних задумок, над якою працюють корінні угорці краю, це створення своєрідного культурного паспорта Закарпаття, в який хочуть внести всі пам’ятні місця – музеї, скульптури, меморіали, пам’ятні дошки, будинки культурних діячів, монументи тощо – які стосуються життя угорської громади. Це, впевнений Зубанич, стане вагомим магнітом для угорських туристів з-за меж нашого краю, які приїдуть до нас після перемоги України.
Автори: Наталія Петерварі, Шандор Сабор, Ріта Шімон, Юрій Дунда, Сільвія Дунда
