Він поступливий, добрий і, за словами його колег, набагато терплячіший, ніж багато хто. Він радий кожному допомогти, його двері цілодобово відкриті для пацієнтів. Любить свою професію, яку також вважає своїм хобі. Оптимістичний. Він лікар, як кажуть, до глибини душі, але й не віддалений від роботи по господарству. Мова про доктора Ференца Раті, сімейного лікаря медичної клініки Великої Доброні.
— Що привело вас у сферу охорони здоров’я?
— Мій батько, який працював у лікарні. Я багато часу проводив серед медичних працівників у білих халатах. Оскільки Велика Добронь на той час належала до Переченського району, батько часто брав мене з собою в поїздки. Так, майже непомітно, я поглинула професію охорони здоров’я. І навіть у зовсім юному віці на питання відповідав, що стану лікарем. У мене були інші ідеї, водночас я загравав з архітектурою, хотів бути інженером. Офіцерську школу також рекомендували у війську. Але оскільки я був єдиною дитиною у своїх батьків, вони не були б раді дозволити мені служити десятиліттями, а я б не був радий залишити їх самих. Мене призвали у 18 років, я служив тут, на Закарпатті. Син нашого командира полку готувався вчитися на медицину і запропонував мені разом вступити до Ленінградського медичного університету. Я не прийняв його через батьків, замість цього я подав документи до Ужгородського державного університету.
— Тоді після медінституту всіх кудись розсилали…
— Хотіли й мене, але оскільки на той час у мене вже був син Роберт, я попросив, якщо є можливість, залишитися десь в області. Так я лишився тут, близько восьми місяців працював педіатром, але мене більше приваблювала внутрішня медицина, тому я брав участь у подальшому навчанні, а потім зумів перевестися в амбулаторну лікарню Чопа, де я працював терапевтом три з половиною роки. Тоді ми запровадили профілактичну медицину, яка була надзвичайно корисною, адже, як відомо, біду набагато легше попередити, ніж подолати. Іноді я їздив на роботу машиною, іноді автобусом, але це ставало дедалі важчим наприкінці 1980-х років, коли прийшла економічна криза. Тому, коли в Великій Доброні звільнилося два місця, я попросився про переведення в рідне село, де приймав хворих у лікарні і одночасно в амбулаторії. Це було багато роботи, але мені це подобалося, я міг із цим впоратися. Таким чином, з 1 січня 1989 року і до сьогодні я тут лікую.
— Ваш вибір ніколи вас не розчаровував?
— Ніколи. Насправді, якщо це можливо, я люблю свою роботу сьогодні ще більше. Багато людей залишають цю діяльність, деякі з фінансових причин, і я кажу, що якби мені за це не платили, я б все одно лікував. Я дуже люблю свою роботу. Приходжу додому тільки ввечері, дзвінків багато. Пацієнт найбільше довіряє власному сімейному лікарю, любить, щоб відвідувати його вдома. За один день я маю вийти на 7-8 дзвінків після замовлення.
– За їхніми словами, ваші двері відкриті цілодобово.
— Вони можуть шукати мене вдень і вночі. Я тут виріс, усіх знаю, не можу сказати, що мій робочий час закінчився. Якщо треба, то й об 11 вечора або 4 ранку піду, якщо мене покличуть.
— Що спадає на думку, якщо я запитую вас про ваш найекстремальніший випадок?
— Їх було багато. Сьогодні, на щастя, ДТП не так багато, як колись, коли в кожному дворі стояв мотоцикл. То доводилося реанімувати дитину, то лікувати відкриту травму черепа. Я не можу виділити одну ситуацію…
— Яка частина вашої роботи вам не подобається?
— Бюрократична тяганина. Це займає багато часу, який я міг би витратити на пацієнтів.
– Наскільки змінилися пацієнти за останні десятиліття?
– З тих пір, як у всіх є доступ до Інтернету, люди люблять самодіагностику. Вони читають те і те і переконуються, що все знають і можуть самі себе вилікувати. Хоча це далеко не так. До речі, як і тридцять років тому, серцево-судинні захворювання лідирують серед найпоширеніших захворювань, а потім йдуть онкологічні зміни.
– Коли ви створили сім’ю?
– У серпні 1984р. Ми з дружиною Євою ще були студентами університету, вона вивчала фізику. Цікаво, що хоч вона теж була із Великої Доброні, але раніше ми не помічали один одного. Я не ходив на вечірки, тому що повертався в Ужгород по неділях. Одного разу, повертаючись додому в п’ятницю, ми сіли поруч в автобусі і заговорили. Ті самі вихідні вони влаштували вінтажний бал, на який вона запросила й мене. Так почалися наші стосунки, в серпні виповнюється 40 років, як ми разом. У нас є син і донька. Роберт живе в Угорщині, Рената зі своєю родиною в Сербії. Обоє мають медичну освіту, син – кардіохірург, донька – психолог. У нас двоє онуків і три онучки.
— Вони всі далеко від батьківського дому. Як часто бачите один одного?
— На жаль, ми живемо справді на віддалі. Ми відвідуємо їх три-чотири рази на рік. Але в Інтернеті ми також щоденно спілкуємося з нашими онуками. Вони дуже працьовиті та талановиті діти.
— Яка частина домашньої роботи припадає на лікаря?
– Коли вдалося повернути землі, ми теж скористалися цією можливістю. У нас було кілька гектарів землі, і ми з батьком продавали продукцію на базарі. Зараз у мене менша ділянка, але й на подвір’ї роботи вдосталь. Мені подобається фермерство. Коли я повертаюся додому ввечері, я доглядаю за домашніми тваринами. Я виконую всю роботу, як і будь-яка інша людина, яка живе в селі.
— Чи є у вас якесь розслаблююче хобі?
— Для мене робота – це хобі. Влітку я люблю садити та збирати гриби.
— Цікавитеся політикою?
— Достатньо. Я щодня слухаю останні новини, щоб бути в курсі.
– Наскільки війна змінила ваше життя?
— Як і в багатьох, це розірвало нашу сім’ю. Економічно ситуація також ускладнилася. Люди напружені, багато депресивних і зневірених пацієнтів. Наше матеріальне становище також погіршилося, зарплати нам не підняли, власне! Сімейним лікарям доручили ще раз перерахувати своїх контрактників, адже багато з них виїхали за кордон. Оскільки наша зарплата залежить від кількості наших пацієнтів, ми боїмося її зниження.
— Щось колекціонуєте?
– Це може бути дивно, хоча я взагалі не вживаю алкоголю, у мене є колекція напоїв. Моя дружина цьому не дуже рада, тому що треба постійно витирати з них пилюку…
– Яка галузь мистецтва вам найближча?
— Мені подобається класична музика. І живопис.
— Як у вас справи з технічними речами?
– Здебільшого все сам встановлюю та ремонтую. Я рідко звертаюся до професіоналів.
– Якби ви могли взяти участь у подорожі в часі, у якому напрямку ви б пішли?
— Всіма силами вперед. Світ постійно змінюється, тепер це реальність, що чіпи вживлюють людям під шкіру, у мозок… Я вірю в науку і хотів би знати, де ми будемо через триста років. Можливо, колись ми зможемо читати думки один одного…
— Який найкращий спосіб вас роздратувати?
— Незацікавленість.
— Наскільки велике коло ваших друзів?
— У мене небагато друзів, але є більше знайомих.
— Коли ви останній раз плакали?
– Іноді мене зворушують окремі речі, але в силу своєї професії я багато бачив, тому я рідко плачу.
– Світ для вас чорний чи білий?
— Ні, сірий. Перехід є завжди, я не прихильник крайнощів. Я за своєю природою оптиміст.
— Якби завтра настав кінець світу, що б ви зробили останнє?
— Я не думаю, що це станеться найближчим часом. Якби людство було в небезпеці, воно б переселилося на іншу планету, придатну для життя.
— Чого б ви ніколи не змогли?
– Поступитися своїми принципами, своєю професією.
Запис автора
Вибране:
харчування: всі страви
напій: кола
тварина: собака
рослина: мандарин, ківі, хурма
час доби: будь-який
сезон: літо
колір: немає
музика: класика
книга: про середньовічних живописців
чеснота: терплячиістьй
негативна риса: максималіст
Тімеа Мадяр
