Навесні 2015 року Державний секретаріат національної політики започаткував Програму Шандора Петефі для допомоги угорцям Карпатського басейну, яка охоплює територію й поза межами країни. Цього року до програми було прийнято 36 молодих угорців. Їх завданням є підтримка діяльності угорських організацій, церков, навчальних закладів у Карпатському басейні. Метою ініціативи є зміцнення ідентичності угорців, які втрачається на розрізнених територіях, і тим самим зупинити та повернути назад спад кількості угорців у довгостроковій перспективі. Цьогоріч у програмі беруть участь шестеро молодих людей із Закарпаття. KISZó представляє їх.
У 2004 році у Воєводині було засновано Фонд розвитку поселення Торонтальторда. Його основна мета – брати участь у розвитку Торонтальторди та робити життя людей, які тут живуть, яскравішим. Робить це за рахунок інвестицій в економіку, освіту, культуру, спорт, охорону здоров’я та інші сфери. Олівія Орос приєдналася до роботи цієї організації в жовтні минулого року. Після закінчення навчання в Мукачівському педагогічному коледжі вона вступила до Ужгородського Національного університету, де зараз і навчається. Вона вважає, що збереження та передача угорської культури та традицій наступним поколінням є ключовим для розуміння минулого та збереження ідентичності.
– Чому ти подала заявку на участь у програмі?
– Один мій друг звернув увагу на те, що така можливість є, сказавши, що мені це підійде. Недовго думаючи, я подала заявку. Я була дуже рада, коли мені повідомили, що я досягла успіху.
— Чим ти займалася досі?
– Раніше я два роки працювала вихователем угорського дитячого садка в дитячому садку в Ужгороді. Мені подобалося бути з малими, я трохи за ними сумую. Спочатку було дивно, що тут доводиться мати справу зі школярами та дорослими, працювати разом. Але я вже звикла і полюбила це середовище, і місцеві діти вже прив’язалися до мене. Наприклад, коли я їду додому, вони з нетерпінням чекають мого повернення.
– Яка там громада?
– Понад 90 відсотків населення Торонтальторди (Сербія) – угорці. Оскільки я тут живу, то тут і веду свою найактивнішу роботу. З цієї причини я можу назвати себе щасливою, оскільки в той час, як інші мої розрізнені колеги мусять утримувати разом кілька угорських громад, що живуть серед нації більшості, я можу працювати в поселенні, населеному угорцями. У будь-якому випадку угорська громада в Торді є згуртованою, багато людей приєднуються до будь-якого руху. Як і на Закарпатті, для цього регіону, на жаль, характерна еміграція.
– Ким ти працюєш?
– Серед моїх основних завдань – організація традиційних заходів, виконання адміністративних завдань та розширення скарбниці населеного пункту. У Торді вдалося започаткувати акторський гурток, який наразі налічує 20 учасників. На Різдво діти провели пастуші ігри в будинку культури та церкві, які мали великий успіх. Зараз ми готуємось до 15 березня. Крім Торди, я активна ще в трьох населених пунктах. У Törzsudvarnok я проводжу заняття з виховання рідної мови двічі на тиждень для дітей молодшого шкільного віку та, за бажанням, також для дорослих. Це єдине місце, де я викладаю угорську мову, оскільки це вже поселення, населене переважно сербами. Тут немає угорської школи, але все ж є угорські родини, які наполягають, щоб їхні діти вміли правильно читати і писати угорською. В інших двох населених пунктах я переважно допомагаю в організації заходів та проведенні сесій рукоділля.
— Тобі вдалося вписатися?
– Дивлячись на інших стипендіатів, здається, що я перебуваю в найкращому становищі, оскільки тут надзвичайно привітна громада. Мої наставники, працівники культтовариства, зустріли мене з радістю і майже на другий день залучили до роботи. Ні на хвилину я не почувалася чужинцем, радше здавалося, що стала важливим і цінним членом місцевої громади.
– Ти багатьма речами збагачуєш життя тамтешньої громади, чого ти в них вчишся?
– Це процес взаємного навчання. Мене здивувало те, що життєве сприйняття і система цінностей людей, які живуть тут, надзвичайно схожі на закарпатців. Характерно також, що угорці, які проживають у меншині, переймають окремі слова з мови більшості народу. Наприклад, ми також знаємо szmena (зміна), svetloszni (світлофор), спортивне взуття називається pacsni або apothecary, а спортсмени називають majica. Сербські традиційні страви також є частиною повсякденного життя. Я вже мала нагоду скуштувати плескавицю, чевап (м’ясні котлети) та бурек (випічка з начинкою з сиру чи м’яса). Крім того, мені спочатку був цікавий також поширений тут сегедський діалект ö-zé.
– Що найлегше і найважче у твоїй роботі?
– Я опинилася в надзвичайно сприятливому середовищі, мої наставники: Янош Добай, президент Фундації розвитку населених пунктів Торонтальторда, і його заступник Кіш Корнелія, сільський голова, завжди допомагають мені. Єдина складність полягає в тому, що я далеко від сім’ї та друзів.
– Ти плануєш знову подати заявку?
– Програма триває до 31 червня. До цієї дати ще багато часу, але я вже впевнена, що хочу працювати далі.
Брігітта Варга
