Усе її життя — це турбота про інших, чому сприяє її надзвичайна емпатія. Водночас вона сувора, послідовна, максималістка і оптимістка. До речей у житті ставиться філософськи і багато часу приділяє саморозвитку.
Отримує радість і енергію від своєї професії. Демократична і реалістична, вона каже, що кожен має право на власні помилки, за які має нести відповідальність. У віці 48 років отримала ступінь магістра реабілітації в Львові. Досі для неї цікаві навчальні поїздки до Угорщини з членами Асоціації працівників охорони здоров’я, за її словами, на останньому з’їзді вона також отримала нові корисні знання, пов’язані з професією. Сьогоднішня гостя рубрики Kárpáti Igaz Szó “Крізь замкову шпарину” – реабілітолог, фізіотерапевт, член Асоціації медпрацівників Закарпаття Угорщини Ілдіко Мальцева.
– Що спонукало вас обрати цю професію?
– Я навчалась в Ужгородській загальноосвітній школі № 1, і в 13 років я досить сильно хворіла, лежала у лікарні, лікарі забороняли мені займатися активними видами спорту, наприклад, плаванням, тенісом. Але прийшла весна, і я “кусала маму за вухо”, поки вона не відпустила мене стріляти з лука, думала, що це не спорт. Через три місяці я вже виступала на змаганнях. Коли мені було дев’ять років, я отримала звання майстра спорту, я була наймолодшим володарем титулу в Ужгороді. Оскільки під час одужання в лікарні я зрозуміла, що найбільше допомагає лікувальна фізкультура, я вирішила спробувати сама і після закінчення школи вступила до Технікуму фізкультури Львова, який закінчила на заочному відділенні. А тим часом я активно займалася стрільбою з лука.
– Як складалася ваша професійна кар’єра?
– Оскільки змагання були пов’язані з безперервними подорожами – наприкінці я буквально хвора була від того, що знову треба було сідати в літак чи потяг, – у 20 років я зрозуміла, що такий спосіб життя втомлює. Моїм куратором була Каталін Медве, відомий фізіотерапевт з Ужгорода. З її допомогою я перейшла і почала працювати в міській лікарні Ужгорода у 1984 році, де займалася реабілітацією пацієнтів, які перенесли інфаркт у відділенні інтенсивної терапії. Тоді була запроваджена нова програма реабілітації, за допомогою якої вдалося скоротити місячний період відновлення практично до тижнів. У той час з’явилися нові препарати, які доповнювали терапію, і ми досягли дуже хороших результатів. Також через тітку Каті я стала учасником програми обміну в Корваллісі, штат Орегон, у 1998 році, в рамках якої ми подорожували до Америки з інвалідами та лікарями, де три тижні вивчали, як організувати соціальну допомогу інвалідам. У результаті поїздки було створено центр здоров’я та соціальної реабілітації Élét útja в Унгварі, який надає підтримку, навчання та адаптацію людей з обмеженими можливостями, де я працювала волонтером протягом багатьох років. Ми з тіткою Каті першими в Україні організували спортивну гру «Повір у себе» для дітей з обмеженими можливостями.
– Сьогодні ви проживаєте свої дні як пенсіонерка…
– Я працювала в лікарні до 48 років, коли за фахом змогла піти на пенсію зі знижкою за віком. Мені запропонували бути викладачем на реабілітаційному факультеті Ужгородського національного університету, але через деякий час я залишила викладання. Відтоді я займаюся приватною практикою, допомагаю потребуючим.
– Реабілітаційна робота – складний процес, який вимагає терпіння.
– Так, це медичні процедури, спрямовані на втрату функцій, спричинену хворобою, наприклад, обмеження рухливості, порушення мови, зниження серцевого нападу тощо, відновлення або заміна, або розвиток компенсаторних нових навичок. Залежно від типу травми або захворювання, яке потребує реабілітації, можуть знадобитися різні методи для відновлення здатності пацієнта вести повсякденне життя та працювати. Це також вимагає його співпраці. Елементом реабілітації є фізіотерапія, яка являє собою комплекс лікувальних заходів з використанням природних енергій. До них відносяться лікувальна фізкультура, електротерапія, світлотерапія, лікувальна фізкультура, лікувальний масаж. На жаль, попередній процес одужання був порушений, той процес, який реабілітолог розпочав у лікарні, хворий продовжував 28 днів у санаторії, тому було потрібно обов’язкове послідовне лікування. Сьогодні, вийшовши з лікарні, люди змушені самі шукати спеціаліста, якщо хочуть повернути колишній стан. Хочу підкреслити, що регулярні заняття спортом відіграють величезну роль у запобіганні серцево-судинних захворювань. Коротко кажучи: ми створені так, що якщо наші м’язи недорозвинені, венозний кровообіг застоюється, в організмі розвиваються запалення, ми не можемо підтримувати нормальне функціонування нашого організму. Тому для підтримки працездатності серцево-судинної системи дуже важливо щодня займатися фізичними вправами, ходити не менше п’яти кілометрів п’ять разів на тиждень. Однак для розвитку нашої сили потрібно більше.
– Середня тривалість життя людей в Україні дуже низька, чи покращиться ситуація з розвитком культури руху?
Руху недостатньо. Щоб досягти старшого віку та підтримувати свій психічний стан, нам також потрібні правильне харчування, хороший рівень життя, зняття стресу та чисте довкілля.
– Як складалося ваше сімейне життя?
– З чоловіком я познайомилася завдяки спорту. Активно займався футболом у складі закарпатської команди. Ми почали зустрічатися на стадіоні «Авангард», мені було 13, йому 14, коли ми вперше пішли в кіно. Пізніше виявилося, що ми теж ходимо в одну школу. Після восьми років знайомства я стала перед вівтарем у 21 рік. Через тиждень після весілля ми сімейною парою поїхали на випускний до чоловіка. Дюрі працює на лісохімічному заводі в Перечині. У нас один син.
– Наскільки змінилися ваші стосунки з партнером за десятиліття?
– Нам дуже пощастило, оскільки у нас однакові цінності, інтереси та повага один до одного. Дюрі не тільки мій чоловік, а й мій найкращий друг, мій брат, я відчуваю, що Бог створив нас один для одного.
– Домашні справи лягають виключно на вас?
— Ні, я роблю те, що мушу, Дюрі, що хоче. Ми живемо в будинку з садом, він виконує чоловічу роботу. Ми любимо прикрашати ландшафт нашого будинку, це теж наше хобі.
– Чим наповнені ваші дні?
— Я не можу сидіти, поклавши руки на коліна, я не така. Крім того, що я радо допомагаю людям, які до мене звертаються, мій час заповнений турботою про мого 84-річного батька.
— Що ти робиш перше після пробудження?
— Я рано встаю». Я подивлюся, чи світить сонце, роблю зарядку і вип’ю склянку води.
— Чи є у вас домашні тварини?
— Ні, тому що я не хочу пережити їхню втрату.
— Ви чомусь навчилися у своєї дитини?
— Терпіння обов’язково. Перші чотири роки було важко, мій чоловік тоді пішов в армію, я багато була одна…
— Високі підбори чи балетки?
— Доречно до ситуації.
— Золото чи коштовності?
— Я не ношу прикрас.
— Якби ви були володарем світу, який би закон ви ввели, якого б ви мусили виконувати?
— Любов і повага.
— Де найкраще відпочити?
– У лісі, на природі.
— Що спадає на думку про невдачу?
— Мені зараз трохи страшно, через ту невизначеність, яка виникла у зв’язку з вируючим світом. Ми є частиною трансформацій. У мене є теорія, згідно з якою нічого нового з нами не відбувається, ми живемо по еволюційній спіралі, тільки події завжди повторюються на більш високому рівні.
— Політика?
— Мені лише цікаво зрозуміти, що відбувається навколо мене. Бо переважають маніпуляції.
— У що ти віриш?
– Що немає істини, є лише її миттєві миті, бо все відносно. Є тільки одна істина: хто народився, той повинен померти. Справа в тому, як ми заповнюємо свій життєвий шлях.
— Вік викликає занепокоєння?
– У тій мірі, що якщо я більше не маю працездатності, як я зможу прожити на свою пенсію.
— Чи є предмет, який людям не потрібен?
– Я б скоріше сказав, що все потрібно вживати в міру, і тоді проблем не буде.
– У який період життя ви були найщасливішими?
– У молодості, коли виграла змагання. Стояти на верхній сходинці п’єдесталу – це непередаване відчуття. І коли родина була разом на Великдень і Різдво. Сестра ще була жива, старші в родині були живі…
Тімеа Мадяр
