В історії Закарпаття є багато людей, які зробили великий внесок у розвиток нашого краю, однак загал їх майже не знає. До цієї когорти належить норвежець Гудбранд (або Гуілдбранд) Грегерсен (1824 – 1910), який був теслею, архітектором і будівничим. Він став одним із піонерів будівництва залізниць у тодішній Угорщині. На його рахунку понад 50 мостів через річки по всій території країни-сусідки, в тому числі й на теренах сучасного Закарпаття. Робив портові укріплення в Рієці в Хорватії та турецькому Стамбулі. Був дуже відомою й заможною людиною, бажаним гостем у норвезької королівської знаті, досяг великих успіхів за межами рідної країни, за що й отримав Орден святого Олафа. Нині в нашій традиційній рубриці з відомим ужгородським істориком Йосипом Кобалем розповімо про закарпатський слід Грегерсена.
Міст за 36 годин
Пане Йосипе, знову Ви викопали щось цікаве. Чесно, вперше чую про Грегерсена.
– Намагаюся. Гудбранд Грегерсен народився 1824-го в норвезькому Модумі в родині фермера Нілса. Мама померла, коли хлопцю виповнилося 14 років, а з мачухою мав не дуже добрі стосунки. Вирішив піти з дому. Вивчився на теслю, опісля почав мандрувати й на практиці вдосконалювати майстерність. Спочатку доля закинула його в Данію. У старій будівлі мерії міста Копенгаген дотепер збереглося дерев’яне обрамлення вікна, що робив Грегерсен. Потім була Німеччина (Дрезден, Лейпциг, Мюнхен), де вивчився на архітектора. Звідти переїхав у Прагу, а далі – в австрійський Відень. Коли приїхав, то виявилося, що його обікрали, – у скрині замість начиння було каміння. Так він залишився без інструментів, в одному одязі й із невеликою кількістю грошей у кишені. Однак коли почув, що в Угорщині розпочалося спорудження залізниці, подався туди. Це був 1847-й. Будівництвом керував італійський інженер Тагліані. Грегерсену доручили побудувати дерев’яний міст через річку Ваг (нині територія Словаччини). Це була його перша велика робота. Коли побачили вправність і майстерність молодого норвежця, то залишили його тут працювати.
У 1848-му в Угорщині розпочалася революція, й Гудбранд Грегерсен не вагаючись пішов до лав угорської армії. Його зарахували в загін саперів інженером. Прославився тим, що одного разу збудував великий понтонний міст біля міста Покш усього за 36 годин. Всі дивувалися. По закінченню революції втік в Італію, бо боявся переслідувань. Однак у 1850 році повернувся в Угорщину й знову включився в роботу на залізниці. Він настільки розкрутився, що 1865-го в Пешті придбав деревообробний комбінат і на його базі заснував фірму, яка займалася будівництвом та інтер’єрними роботами з дерева.
Шлюб та 19 дітей
Коли почався закарпатський період його життя?
– У 1872-му в Ужгород проклали залізницю. Саме Грегерсен збудував на річці Уж перший залізничний міст. У той час зупинка знаходилася на правому березі Ужа, в колишньому парку – звіринці Другетів, у районі зупинки сучасної дитячої залізниці.
Того ж року залізничний міст Грегерсен збудував і на Ріці біля Хуста. Коли 1884-го залізницю провели до Верецького перевалу, то зводив схожий і біля Підгорян у Мукачеві. При будівництві знайшли навіть срібну римську монету імператора Костянтина (ІV ст.), яка потрапила у збірку нашого знаменитого земляка Тиводара Легоцького. Ще на його рахунку залізничний міст між Чопом та угорською Загонню, а також міст у Вилоці. Свою будівельну організацію «Грегерсен Г. і сини» зареєстрував у 1888-му.
Це означає, що мав синів.
– Коли приїхав удруге в Угорщину на будівництво залізниці, то незабаром одружився на доньці естергомського м’ясника Луїзі Шюмег. Вона була католичкою, а він – лютеранин. У них народилося 19 дітей (!), вижило 12 – 6 хлопців і 6 дівчат. З шести синів четверо (Нілс, Гуго, Дєрдь і Еден) стали будівельниками й архітекторами. Між іншим, Дєрдь і Еден потім керували філією в Чехії й провели оновлювальні роботи знаменитого Карлового мосту в Празі 1890-го.
На будівництві залізниці в Кевельові мешкало 15 тисяч робочих
Оце так багатодітна родина. А який наймасштабніший проєкт Грегерсена на території сучасного Закарпаття?
– Найбільший проєкт – будівництво залізничної гілки з Мараморош-Сігету (нині Сігету Мармацієй у Румунії) до Ясіня. Коли його розпочали, то якась частина від Мараморош-Сігета до Великого Бичкова була прокладена, а фірма Грегерсенів тільки реконструювала її. А от ділянку із В. Бичкова до Ясіня й до кордону з Галичиною будували самі. Роботи формально тривали в 1892 – 1895 роках, але реально почалися в березні-1893, тобто рівно 130 років тому. Загалом це 76,5 км, 8 мостів на Тисі, тунелі. Головний тунель був між Угорщиною і Галичиною. З боку Станіславова паралельно теж зводили залізницю, тож зустрілися на кордоні. Цей тунель мав довжину 1220 метрів, з них 652 м пробили австрійці з того боку, а 568 – Грегерсени з цього. Це був стратегічний об’єкт, туди у липні-1894 приїжджав навіть тодішній міністр торгівлі Бийла Лукач – із інспекційною поїздкою в супроводі старого Гудбранда Грегерсена. Він побачив масштабне, добре організоване будівництво, на якому задіяли 15 – 16 тисяч робітників. Спочатку це були робочі з Угорщини, однак влітку-1893 серед них поширилася епідемія холери. Тож пізніше довелося завозити робочу силу з-за кордону, зокрема з Італії. Ця ситуація зробила роботи більш затратними. Грегерсени активно використовували передові машинні технології. Високий гість оглянув мости, тунелі, кар’єр, поселення робітників. Про масштаби будівництва свідчить той факт, що довелося перемістити 2,5 мільйона кубічних метрів різних порід. Ситуація ускладнювалася тим, що не всі породи каменю можна було використати для будівництва. Потрібний знайшли в долині потоку Кевелів. До кар’єру підвели 5-кілометрову вузькоколійку, на якій дві пари коней тягнули вагонетки вверх, там їх завантажували каменем, а звідти на механічних гальмах вони самостійно спускалися вниз. Гудбранд Грегерсен і Бийла Лукач теж проїхалися цим незвичним способом по вузькоколійці.
Коні хоч місцеві були?
– Так, гуцулики. У Кевельові знаходилася основна база робочих, звели будинки, де вони мешкали. Власне ця база і стала основою майбутнього села. Після завершення будівництва у 1895-му залізниця з Мараморош Сігета до Ясіня стала однією з найкрасивіших в Угорщині.
Палац Шенборна і 10 мільйонів крон
У розмові Ви згадували про палац Шенборнів. Грегерсени й до нього причетні?
– Звісно. Паралельно з будівництвом згаданої залізниці з 1890-го до 1895-го фірма Грегерсена споруджувала й відомий палац Шенборнів, що неподалік села Сент Міклош (нині Чинадійово), який ще знають як Берегвар (Березький замок). Нині в палаці розташований санаторій «Карпати». Колись на цьому місці, на горі Голиці, Шенборни мали дерев’яний мисливський палац. Коли будівлю завершили, її освятив 23 червня 1895 р. римо-католицький єпископ Сатмарської єпархії Дюла Меслийні. Дерев’яний інтер’єр теж забезпечила фірма Грегерсена. Окремі дерев’яні меблі, виготовлені ними ж, збереглися донині.
Бувала там не раз. Інтер’єр і палац мене завжди захоплювали. Гадаю, що знаєте ще чимало цікавих деталей.
– Шенборни – давня німецька дворянська родина. У ХVІІІ столітті вони отримали колишні володіння опального князя Ференц ІІ Ракоці, так звану Мукачівсько-Чинадіївську домінію. В чехословацький період зберегли значну частину своїх володінь у формі акціонерного товариства «Латориця». У їхній приватній власності залишився і мисливський палац у Чинадійові. Там у 1936-му чехи хотіли облаштувати літню резиденцію президента Едуарда Бенеша. Останній із дружиною навіть відвідали палац. Тодішній губернатор Підкарпатської Русі Костянтин Грабар намагався посприяти у його придбанні від Дєрдя Шенборна за 10 мільйонів чеських крон. Але Шенборни відмовили. Вони володіли палацом до приходу радянської армії в 1944-му. В листопаді-1938 після так званого першого Віденського арбітражу, коли частину Підкарпатської Русі віддали Угорщині, тут деякий час мешкав німецький консул. У часи Другої світової там облаштували військовий госпіталь, а вже в радянський період – санаторій імені Микити Хрущова.
Гуго Грегерсен і скульпторка Аліса
Будівля Грегерсена служить людям дотепер як санаторій. До речі, хтось іще з його родини мав стосунок до Закарпаття?
– Його внук. Сам Гудбранд Грегерсен помер у Будапешті 1910-го, дружина – раніше на кілька років. Там і поховані. Серед їхніх нащадків найбільше прославився внук Гуго Грегерсен – художник, архітектор і будівельник. Він народився в Будапешті, там навчався, а потім, як і всі Грегерсени, в Мюнхенській політехніці в Німеччині вивчився на архітектора. Паралельно відвідував і Мюнхенську мистецьку академію. Повернувся додому, став не тільки будівничим і архітектором, а й знаним художником. Після Першої світової у 1925-му заснував фірму в Будапешті. За життя звів близько 40 житлових, переважно багатоповерхових, будинків, здебільшого у столиці Угорщини, які стоять донині. У цьому йому допомагала і дружина, котра була родом із нашого краю.
Про кого мова?
– Про уродженку селища Буштино Алісу Лукс. Вона була онукою вчителя відомого викладача Ужгородської гімназії імені Другетів Дюли Поганя. Донька останнього, Ілона, 15 січня 1904 р. вийшла заміж в Ужгороді за інженера лісового господарства Арпада Лукса, котрий працював в Ужгородському лісовому управлінні, був активним членом громадського, культурного й спортивного життя Ужгорода. Зокрема звів в ужгородському парку Сечені будівлю льодяного катка для Товариства ковзанярів. Навесні-1904 його перевели в Буштино, де почав працювати у промисловому мікрорайоні Гандал. Саме тут 23 жовтня 1906-го й народилася донька Аліса Лукс, опісля – відома угорська скульпторка. Жила в Буштині, а потім у свого дідуся й бабусі Поганів в Ужгороді на вулиці Собранецькій (були сусідами нашого знаменитого лікаря Андрія Новака). З 1926-го по 1931-й навчалася в державній угорській школі прикладного мистецтва в Будапешті. Її дядько Елек Лукс був митцем, вона спеціалізувалася на скульптурі, плакетках. Аліса систематично виставлялася, об’їздила Європу. У 1932 році вийшла заміж за Гуго Грегерсена – внука нашого героя. Заручини відбулися в Ужгороді.Вінчалися, можливо, у церкві на сучасній вулиці Волошина, адже Аліса була католичкою. Відомо, що розписали їх 17 вересня-1932. Свідками з боку нареченої були Андор Севке, а з боку жениха – Дюла Лукс. Після цього тандем Грегерсен – Лукс успішно співпрацював усе подальше життя. Чоловік проєктував і зводив будинки, а дружина прикрашала їх скульптурами й барельєфами. Гуго помер 1975-го, Аліса – в 1988-му в Будапешті, там і поховані. Вона, до речі, ніколи не забувала, звідки родом, і щойно випадала нагода – приїжджала в Ужгород. Так було і в 1941-му, коли тут проходили «Мистецькі тижні». Виставка митців, серед яких були Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло та інші, проходила в атріумі будівлі теперішньої ОДА. Аліса Лукс привезла на експозицію дві алюмінієві (був дефіцит кольорових металів) скульптури. З нею з Будапешта приїхав і Бені Ференці – автор скульптури Шандора Петефі, копія якої встановлена на однойменній площі в нашому обласному центрі.
Випадково не Лукс замовили скульптуру Берчені?
– Так. У 1942 році міська рада прийняла рішення звести пам’ятник колишньому володарю Ужгорода графу Міклошу Берчені. Таку ідею виношували ще до Першої світової. Тоді держава на це гроші не давала, їх потрібно було назбирати громадськості. Встановити монумент планували на Жупанатському пагорбі, над сучасним альпінарієм. Так от, потрібну суму зібрати не вдалося. Тоді Ужанський комітат замовив портрет Берчені одній молодій художниці, Марті Ференці. Встановили його в жупанаті.
У 1942-му знову повернулися до ідеї зведення скульптури. Роботу доручили Алісі Лукс, яка спочатку зробила ескіз. Монумент заввишки понад 2,5 метра планували встановити на площі Героїв. За матеріал обрала камінь. Радванський андезит вважався дуже якісною і гарною породою, яка за показниками відповідала знаменитому скандинавському граніту. Вирубали два блоки й відвезли в Будапешт, де скульпторка хотіла виготовити пам’ятник. Проте доля розпорядилася інакше. Йшла війна. Угорщина як союзник гітлерівської Німеччини теж почала зазнавати бомбардувань із боку західної антинацистської коаліції. Під час одного з них авіабомба впала саме у вагон із радванським андезитом для Берчені й повністю знищила його. Продовжити роботи Аліса Лукс уже не змогла. З приходом радянської влади ця тема взагалі стала неактуальною.
Розмовляла Оксана ШТЕФАНЬО
Фото надав Йосип Кобаль
