Чи часто ми задумуємося, згадуючи власну історію, в чому ходили наші діди й прадіди? Особливо селяни. Міські магазини для них були недоступні за цінами, а одяг завжди потрібен. Отож наші предки, хоч і малограмотні, вміли виготовляти «з нуля» домоткані спідниці, штани, сорочки, уйоші тощо. Знали, як домоткане полотно вибілювати, фарбувати, мережити. А коли до цього додавалася вишивка – парадна одежа на неділю вражала вишуканістю і смаком. Тепер, вдивляючись у все це в музеях, дивуємось: як вони могли таку красу створити?
Нещодавно я завітав у гості до сусідки Ольги Копинець-Васько. У її просторій літній кухні час ніби зупинився. Тут майже цілорічно стоять кросна, за якими й досі чаклує господиня. Часто їй допомагають доньки Тетяна й Ганна, чоловік Василь. Виходять старі кросна з хати тільки коли Ольгу Василівну як визнану майстриню викликають на семінари, майстер-класи по всьому Закарпаттю, ба навіть за кордон. Разом із кроснами.
– Ось бачите, – каже моя співрозмовниця, – я сиджу за кроснами, яким далеко за сто років. На них ще моя бабуся, Терезка Васьканя, ткала полотно на верети, міхи, сорочки й штани дідикові Михайлові, стриям Юрію, Павлові, Петрові, нянькові Васильові. А ще ткалося полотно з овечої шерсті на уйоші й холошні, а для хатнього вжитку – обруси (рушники), покрівці. Асортимент був дуже широкий і забезпечував половину, а то й більше, домашнього гардеробу. Решта – «бовтоськоє».
А давайте трохи глибше зануримося в історію ткацтва, – звертаюся до народної майстрині.
– О, це нелегка праця, яка потребує не тільки фізичного навантаження, а й розуму, бажання та хисту, – продовжує Ольга Василівна. – Полотно для наших бабусь і прабабусь починалося з добре підготовленої грядки під коноплі. Коли вже висіяли насіння, рослини доглядали й оберігали. Спершу збирали білі коноплі, які давали волокно найвищої якості, а згодом – зелені, насінники, й передусім вибивали з них насіння. Потім коноплі вимочували, щоб відділити волокно від дерті, висушували. Терли на спеціальних терлицях, вичісували на щіті. Для тих, хто не знає: щіть нагадує дуже густу борону з гострими тонкими зубцями, на ній остаточно вичісували всю дерть та інші домішки з волокна. Після цього його можна було укладати на кужіль – простий чи німецький, напівмеханічний з ножним приводом.
Пряли осінніми та зимовими вечорами, які перетворювалися у справжні вечорниці. Почергово сходилися до різних ґаздів: жартували, співали, ворожили, розважалися. Леґіні старалися вибити з рук дівчат веретено. Якщо воно впало, викуп був – поцілунок. Коли дівчина відмовлялася, хлопець забирав веретено і снував нитку з нього по огорожі або фруктових деревах. Та якщо леґінь їй подобався, вона сама робила так, щоб веретено падало.
З веретена готова нитка намотувалася на мотовило, а потім накладалася на вертелка – триногу дерев’яну підставку з цільного дерева, на центральному стовбурі котрої були насаджені перехресні планки. На їх кінці припасовували держаки, часто виконані дуже красиво. Саме на них і лягало пасмо ниток, а з вертелок його вручну намотували у клубки.
Ой, довгий то був процес…
– Все це – тільки підготовка, бо далі починалося дещо цікавіше. Кожна господиня знала, скільки їй потрібно клубків, щоб їх вистачило на основу, тобто поздовжню пряжу, яка потім перемотувалася на воротило кросен. А основу з уже підготовлених клубків робили на снувальні. Це доволі громіздкий пристрій на хрестовинах знизу і зверху, а верхній стержень кріпиться до ґеренди (стельного сволока). Сновальня мала чотиригранну форму й висоту до двох метрів. Нитки із клубків намотувалися на грані снувальні знизу вверх і навпаки. Один її оберт складав стінку, що дорівнювало зазвичай чотирьом метрам. Отже, за кількістю стінок визначався метраж пряжі. Коли один клубок закінчувався, брали інший, нитку зв’язували, й пряжа на снувальні виходила безперервною. Довжина її могла бути різною, але не більше десяти стінок.
При мотанні жінка, яка тримала в руках нитку, рахувала скільки ниток лягло в стінку. Число стінок мало відповідати кількості щілин у берді (бердо – деталь ткацького верстата, що слугує для ущільнення ниток шляхом підбивання одна до одної). Після завершення роботи пряжу основи знімали зі снувальні і зв’язували спеціальними вузлами, які потім легко розходилися при наступній операції – повиванні.
Це вже здійснювалося безпосередньо на кроснах, чи не так?
– Звичайно. Кросна встановлювали у великій хижі, щоб був простір. При тканні, коли поперечну нитку прибивають (саме прибивають, а не притискають) бердом, кросна, хоч вони й масивні, дають відкат. Тому під їх поперечні перекладини вбивали кілки, щоб не «ходили». Долівка в хатах наших дідів була глиняна, тож робилося це легко.
Навивати пряжу на воротило завжди доручають найдосвідченішим ткалям. Для цього потрібно не менше трьох осіб: одна жінка тримала пряжу, друга слідкувала, щоб її нитки лягали рівно, не переплітаючись на воротилі. Крутили воротило, як правило, чоловіки, бо тут треба прикласти неабияку силу. Залучали ще й когось із дітей – подавати й укладати ціпки (дерев’яні палички) на бобіну воротила, щоб пряжа йшла рівним пасмом і не сплутувалася.
Далі – процес набирання ниток у ничильниці й бердо. Спочатку нитку треба просунути в ничильниці. Їх виготовляють із міцних ниток, бо на них завжди лягає велике навантаження. Ничильниці складалися з рівних половинок, що утворюють одне ціле й забезпечують при тканні зів – тільки так можна поміж них просунути човник із поперечною пряжею, чи ціпок із вовною, або порізаною на стрічки тканиною для покрівців. А забезпечує зів, тобто роботу ничильниць, спеціальний блоковий механізм, з’єднаний із поношами. Ткаля почергово натискає ногами то праву, то ліву понош, яка й забезпечує зів та весь процес ткання.
Коли нитки для основи були ще домотканими, вони, проходячи через ничильниці й бердо, лущилися, сукалися й часто обривалися. Щоб цього уникнути, їх змащували спеціальним клеєм, виготовленим удома. Підсушували пряжу, підкладаючи грань із шпора (печі) на залізній лопаті.
Ви згадували про бабусю, яка колись багато років просиділа за цими кроснами. Згодом вони дісталися у спадок невістці, вашій мамі, від неї – вам.
– Мама сиділа за цими кроснами теж багато років, але при ній у домашньому ткацтві сталися великі зміни. Появилося вдосталь готових ниток фабричного виробництва, основу для пряжі вже робили тільки з них. Деякий час як поперечну нитку використовували домашню, конопляну, а потім і від цього відмовилися. Таким чином зникли й конопляні ділянки, замулилися мочила, відпали терлиці і вертели. Залишилися тільки снувальні й кросна. Але моя мамка жила ще в тому часі, коли все треба було мочити, тіпати, мотати і ткати. Вручну. Мами вже немає, але я як дорогу реліквію зберігаю шматок витканого нею домашнього полотна. Всі нитки в ньому – творіння її рук.
Ви не одинока у своїй улюбленій справі – доньки і чоловік допомагають…
– Мої тепер уже заміжні доньки Тетяна та Ганна росли, коли їхня бабуся, а моя мама, сиділа за кроснами. Разом зі мною допомагали їй, тож ця робота для них звична. Сім’я молодшої, Ганни, живе разом із нами. Та й Таня часто приходить нам на поміч. Ми тепер займаємося тільки художнім ткацтвом. Разом придумуємо нові орнаменти, техніку виконання.
До речі, мати й дочки разом працюють у місцевій школі: Ольга Василівна – заступник директора по господарській частині, Тетяна Ливдар – заступник з питань позакласної роботи, а Ганна Грачова – вчителька.
А ваш чоловік, Василь Петрович, професійний ткач, чи не так?
– Звичайно. Він проробив майже 30 років помічником майстра на колишній Іршавській бавовняно-ткацькій фабриці. Працювала там і я. Заряджальницею. Так склалося, що там зіткалася й наша сім’я. Живемо дружно, в злагоді. Він дуже багато допомагає мені, особливо коли треба розбирати чи встановлювати кросна.
А таке, як уже згадувалося, трапляється нерідко, бо Ольга Василівна давно є членом об’єднання майстрів народної творчості «Колорит Боржави» при Іршавському будинку культури, яким керує подружжя Філешів – Василь Васильович, член НСХУ, та Любов Михайлівна, старший методист.
– Ольга Копинець у нас дуже шанована людина, – каже Любов Філеш. – Вона учасниця всіх виставок та майстер-класів. Де тільки не побувала зі своїми кроснами. Головне, що вона комунікабельна, вміє не тільки творити прекрасне, а й доступно, грамотно прокоментувати весь процес, завдяки якому народжується краса. Має багато цінних відзнак за свою творчу роботу.
Інколи доводиться чути, що наші предки були малограмотні, обмежені. Не вірте цьому. Вони жили, творили, берегли ремесла, нашу пісню, легенди, казки й притчі. Ми досі користуємось тим, що вони надбали. Але не завжди цінуємо.
Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово
Світлини Тетяни ЛИВДАР
