Угорщина продовжує підтримувати родини загиблих корінних угорців на війні. Консул генерального консульства Угорщини у м. Ужгород Куті Ласло сьогодні зустрівся з рідними полеглого на війні Степана Вертеша – його донькою Марією та онучкою.
«Ваша родина переживає тяжкий період, – сказав консул. – Нас також дуже вразила смерть вашого батька Степана Адальбертовича Вертеша, дізналися про це з вашої публікації в мережі Фейсбук. Хочу казати, що для нас – людей, які живуть тут, на Закарпатті, здається іноді, що війна далеко, бо вона за сотні кілометрів від нашого міста. Але коли ми отримуємо інформацію, що гине військовий-уродженець краю, то розуміємо, що війна на нашому порозі теж. І коли родина втрачає батька, чоловіка, сина – це велика трагедія завжди, це біль для сім’ї. Угорщина намагається підтримувати сім’ї, які втрачають рідних на війні, хоча ми й розуміємо, що ніяка підтримка, ніякі слова не полегшать цього болю, але ми висловлюємо співчуття від імені Генерального консульства, Міністерства закордонних справ Угорщини, всього угорського народу».
Марія Вертеш, жителька с. Оноківці, що на Ужгородщині, розповіла сьогодні про свого батька – Героя України, який наприкінці минулого року загинув у боях під Бахмутом.
52-річний Степан Вертеш у перший день повномасштабного вторгнення росії в Україні сказав, що треба йти захищати рідну країну.
«Тато був надзвичайно хорошою людиною – чуйною, щирою, – розповідає про нього донька Марія. – Останнім часом не працював, бо мав обидві ноги поламані, але як тільки отримав повістку, зразу, без жодних роздумів, зібрався і сказав нам, що йде на віну – захищати нас, нашу країну. Проте на воєнкоматі уколи його побачили, особливо те, що він прихрамує, то відправили його додому».
Так було ще раз, але вже втретє Степан Вертеш таки домігся свого і поїхав на передову, це було в серпні минулого року.
З того часу й до моменту смерті донька жодного разу не почула від батька й слова нарікань. Хоча підозрювала, що йому нелегко: ще б пак, здорові люди не завжди витримують військові дії, темп, пересування, а що вже казати про людину з двома поламаними ногами?
«Жодного слова від нього не чула, ні разу, жодної скарги, ніколи нічого не говорив поганого, – каже донька. – Якось випадково проговорився, що двічі були такі випадки, коли ледве врятувалися. Одного разу навіть довелося практично добу добиратися до своїх з зони обстрілу, і це все – з поламаними ногами. Дістався і воював далі».
Марія каже, водночас батько завжди позитивно налаштовував рідних: «Тато завжди переконував нас у тім, що все буде добре, що Україна переможе. Турбувався онучкою, яка саме в час, коли він пішов на війну, занедужала. Ми з ним домовилися так, що будемо підтримувати зв’язок кожного дня – хай навіть порожнім смс-повідомленням обмінятися, але зробити це, чи «маякнути», щоб зрозуміти, що все гаразд. Щоправда, не завжди йому це вдавалося…»
Одного разу Марія не мала зв’язку від батька дев’ять днів поспіль. За весь цей час від переживань уже місця собі не знаходила.
«Всюди його шукала, витратила купу часу, але зрештою знайшла його під Бахмутом, на передовій, а потім і зв’язалася з ним. Коли додзвонилася, він був шокований і питав, як я його відшукала. А я йому тоді ще сказала: «Таточку, я тебе будь-де знайду, тільки залишайся живим!»
Три дні після цього батько виходив на зв’язок. Востаннє донька спілкувалася з батьком 23 грудня 2022 року, тоді він говорив із багатьма рідними, і вже потім сім’я зрозуміла – наче прощався. І знову тиша – жахлива, моторошна, гнітюча…
Кілька днів – без жодного слова, відчуття погані, а відтак у трубці – страшні слова співчуття…
«Ми дізналися, що 26 грудня тато отримав смертельне поранення після розриву ворожого снаряду, уламок прошив його груди навиліт, – каже Марія. – Ми до кінця не вірили, що це правда, не сприймали повідомлення, аж поки не побачили його в труні…»
Донька каже, так і не дізналася зі слів самого про те, як він воював. Уже тепер чує це від батькових побратимів, які поряд із ним несли службу, хто прийшов провести Степана Вертеша в останню путь.
«Усі, хто служив із батьком, говорять про нього тільки хороше, – каже Марія. – Пригадують, що він був надзвичайно позитивною людиною і завжди налаштовував на позитив усіх навколо, завжди підтримував, додавав впевненості. Коли треба – міг пожартувати, в іншому випадку – підбадьорити знайти потрібні слова. Але найголовніше: тато завжди вірив у перемогу, він казав, що Україна – непереможна».
Степана Вертеша поховали в рідних Оноківцях на Алеї слави. Неподалік всі його рідні – батько, мати і брат. Марія каже, тут близько навідуватися до тата, тож приходять до нього постійно…
