Ранкова кава в центральній частині міста. Улюблена кав’ярня, освітлена, тепла, затишна. З великим задоволенням замовляю так само улюблений сорт кави, сідаю на улюблене місце в кав’ярні в куточку, вмикаю ноутбук, переглядаю новини, швиденько формую плани на день, смакую неймовірний напій і думаю: «Слава Богу за цей ранок, за те, що в нас найпотужніша армія світу, за те, що я народилася в благословенному Закарпатті…»
За кілька хвилин світло гасне. Секунда розгубленості в очах відвідувачів – і ні секунди сумнівів у очах тендітної, невисокої дівчинки-офіціантки. Вона незворушно накидує на плечі курточку, виходить на вулицю, легенько, буквально одним порухом руки вмикає генератор, що стоїть на вулиці поряд із дверима, і за короткий час у приміщенні вмикається освітлення й знову лине попід стелею тонкий аромат свіжозвареної кави…
Так, ми вже всі звикли до нових умов життя. Ми всі, українці, суттєво розширили свій словниковий запас, легко оперуємо такими поняттями, як «генератор» та «зарядна станція», «упееска» та «павербанки», ми вмикаємо та вимикаємо їх так само легко, як пральні машинки чи телефони.
Ми ще вчимося, але вже вміємо організовувати свій робочий графік так, щоб встигати багато роботи виконати за ті кілька годин, поки є електропостачання. Помічаю за собою особисто, що в ту ж таки суботу, коли вдома запланований день генерального прибирання (бо ж протягом тижня всі на роботі, в школі, інституті, то нема часу на це), ми з родиною, як солдати, з перших хвилин подачі світла зіскакуємо з диванів/ліжок/крісел і наче електровіники носимося по хаті. Розпорядок чіткий: включити кавоварку, ввімкнути пралку; донька змітає пилюку, миє підвіконня, син за нею вслід пролітає з пилососом, після цього миють підлогу, протирають двері-вікна-дзеркала, я тим часом печу-готую – і вуаля, за дві години наша хатинка прибрана, чистенька, в ній смачно пахне і можна відпочивати. Причому парадокс: раніше на всю цю роботу ми могли витратити цілий день…
Так, я розумію, що так зараз живе багато хто. І так само розумію, що населенню трішки легше, ніж бізнесу. Так, нам усім доводиться вигадувати нові способи заощадження, освітлення, обігріву і приготування в умовах відсутності електропостачання. Але ми це все вже вміємо, досвід 90-х з віяловими відключеннями ще залишився в пам’яті, й тоді перспектива була непрогнозованою, а зараз вона очевидна: перемога України означає кінець війни, кінець війни – це початок відбудови країни, а отже, будівництво нових і потужніших електроліній, електропідстанцій, генерацій. Україна давала світло половині Європи і я ні на мить не сумніваюся, що по завершенні війни Європа нам допоможе швидко «стати на ноги», бо так само їй потрібна наша електроенергія.
І так само Європі потрібна стабільна міцна Україна. Її відбудовуватимуть та відновлюватимуть, головне ж тепер нам набратися сил, не лаятися, не сварити електриків, бо вони роблять і так усе можливе, не проклинати сусідів, у яких світло є, а заціпити зуби і працювати далі. Бо комусь встократ гірше – в Маріуполі, зруйнованому в Херсоні чи Запоріжжі… Гірше тим, хто через орків втратив родину, житло, перспективу. Гірше нашим воїнам в окопах, бо там їм і холодно, і темно, але вони бачать світло в кінці тунелю, і це світло – наша перемога!
Закликаю всіх людей зібратися з силами і допомагати один одному. Допомагати літнім та матусям із дітьми, якщо вони цього потребують. Пам’ятати, що ми живемо в час війни і будь-які заклики до бунтів, мітингів «….бо нам світло дали не по графіку» – це все на руку русні, а, можливо, це і є заклики русні, перебіжчиків, колабораціоністів…. Не ведіться на таке, зціпіть зуби, наші бабусі взагалі жили без світла – і вижили, і дали життя нам усім!
А нам тепер треба навчитися цінувати електроенергію, кожен кіловат, не забувати, якою важкою ціною вона нам дається.
P.S. А ще ми й з без світла бачимо, що русні …..
Наталія Петерварі
