Сьогоднішній гість нашої рубрики – д-р. Лайош Варга, Лауреат премії Шандора Фодо, хірург, викладач кафедри хірургії Ужгородського національного університету.
Прямий, енергійний, добродушний, сумлінний у своїй роботі. Його професія – це також і його хобі, він визнає, що має найкрасивішу професію в світі. До сьогодні взірцем для хірурга є батько, який зіграв значну роль у його кар’єрі. У 1999 році Лайош Варга закінчив Львівський національний університет за спеціальністю «хірургія», а у 2006 році захистив кандидатську дисертацію. Він постійно навчається як в Україні, так і за кордоном, тому застосовує кілька нових процедур у рідному місті.
– Який ваш найбільший страх?
– Що я не зможу допомогти, не зможу вирішити проблему свого пацієнта. Що переді мною постане така проблема в черевній порожнині або в іншому місці, яку я не зможу технічно усунути.
– Як ви справляєтеся з цим острахом?
– Є кілька форм усунення такого переживання. По-перше, я ділю операції на дві категорії: одні – це рутинні втручання, які я виконую щодня протягом 24 років. Немає потреби готуватися до них, бо, наприклад, лапароскопічна операція на жовчі, видалення пахової чи порожнистої грижі – це те, що добре відпрацьоване і я знаю, що мене чекає. Але є такі хірургічні втручання, які вимагають ретельної підготовки, потрібно порадитися з колегами, потрібно обговорити більше процедурних варіантів, які ми зможемо визначити з цілим колективом професіоналів. Найчастіше це трапляється при онкологічних захворюваннях. Крім того, галузь охорони здоров’я розвивається настільки швидко, що неможливо встигнути за новаціями без додаткового навчання. Через пандемію впродовж останніх двох років ми, на жаль, пропустили низку курсів, а онлайн-конференції не замінять навчання з клінічної практики. Але в Угорщині, в клініці Kenézy в Дебрецені, мені завжди радо надають можливість пройти професійне навчання.
– А як щодо практичної підготовки студентів університету? За останні два роки онлайн-освіта здебільшого проходила у вищих навчальних закладах…
– Ситуація катастрофічна. Я маю справу з інтернами та хірургами з області і можу впевнено сказати, що практичну частину неможливо вивчити онлайн. Суть такого навчання полягає в тому, що після теоретичної теми студенти приходять зі мною в операційну, де надають допомогу, перев’язують рани, супроводжують пацієнта, а тим часом обговорюють професійні питання. Такий порядок. Крім того, освітня реформа негативно позначається на перебігу навчання: за роки мого навчання в університеті жодного разу не було, щоб ми отримували оцінку саме на екзамені, тому що ми добре вчилися протягом семестру. Сучасні студенти не пам’ятають, коли вони востаннє складали іспит, тому що якщо вони наберуть достатню кількість модульних балів, їм автоматично записують іспит. Враховуючи ж той факт, що лікарні були закриті для студентів через епідемію протягом останніх двох років, відповідно, вони не проходили практичну підготовку, тож ми не можемо бути надто оптимістичними щодо якості їхніх знань.
– Пам’ятаєте першу операцію?
– В університетські роки я працював медбратом хірургії головного мозку, завжди мав можливість там здійснювати розрізи, зашивати рани. Моя перша операція була, коли я був інтерном і виконував операцію на сліпій кишці в Ужгородській міській лікарні під наглядом доктора Деже Петнегазі. Тисячі операцій неможливо згадати, але я зможу пригадати будь-яке втручання, яке вирізнялося чимось незвичайним.
– Ви з родини медиків, батько – кардіолог, багато років очолював Ужгородський районний відділ охорони здоров’я, мати – провізор. Ваш вибір професії був очевидним?
– Наші батьки зовсім не примушували нас із сестрою слідувати їхнім шляхом. З іншого боку, вони завжди практикували вдома, я часто проводжав тата до пацієнтів. Коли мені було вісім років, я вже знав, як вмикати і користуватися портативним пристроєм ЕКГ. Тому я рано вирішив, що також хочу допомагати людям.
– У вас коли-небудь були сумніви в правильності свого вибору?
– Жодного разу не пошкодував про це, бо вважаю, що це найкрасивіша професія у світі. Я був у розпачі, коли, наприклад, втрачав пацієнта, але успіхи, вилікувані пацієнти завжди допомагали вийти з глухого кута.
– Відомо, що ви регулярно практикуєте в одній із приватних клінік Ужгорода. Чи не надто напружено це – «стояти» на багатьох фронтах?
– По-перше, я не перенавантажую себе. По-друге, приватна клініка може надати технічні умови, необхідні для останніх процедур, які я освоїв. На жаль, комунальні установи досі не можуть собі цього дозволити.
– Для кількагодинних операцій потрібна достатня витривалість. Що ви робите для свого здоров’я?
– Я грав у водне поло в юності, тому плавання досі залишається моєю пристрастю, я також брав участь у плаванні через озеро Балатон. Останнім часом відвідую басейн тричі на тиждень. В інші дні виділяю принаймні 45 хвилин для бігу та фізичних вправ у тренажерному залі, бо без належної фізичної підготовки я не зміг би витримати 7-8 годин операції.
– Сім’я?
– Ми з дружиною разом 25 років, познайомилися в університеті. Вона працює лікарем швидкої допомоги. Нашій доньці 24 роки, зараз вона навчається на п’ятому курсі в Медичному університеті Печа. Вона вирішивла стати дитячим хірургом.
– Жінок-хірургів у нас не дуже багато.
– Це факт, але я зустрічав кількох жінок-хірургів, під чиї руки я спокійно лягав би. Все залежить від того, як людина може впоратися зі стресом, який супроводжує ця професія, тому що технічні речі можуть опанувати однаково представники обох статей. Це залежить від конкретної людини, а не від статі. Так що це індивідуально. Я вже бачив і поганих чоловіків-хірургів.
– Чи маєте хобі?
– Я багато слухаю музики, навіть під час операцій. Наш музичний стиль уже відшліфований у моїй групі, і вибір переважно рок-музики звучить для нас м’яко. Ще люблю гуляти в лісі, це розслабляє.
– Де найкраще відпочити під час відпустки?
– Моя відпустка зазвичай наповнений морем, але я не можу там довго залишатися». Хоча через пандемію останнім часом я не бував у таких місцях.
– Якою дорогою ви б пішли під час подорожі у часі?
— Вперед, бодай на сто років. Мені цікаво, що на нас чекає в майбутньому.
–Наскільки велике коло ваших друзів?
– У мене не так багато справжніх друзів, але я завжди маю на них час. І навпаки.
— У вас є список того, що ви хочете зробити за життя?
– Так, є такий список і в професійній сфері, і в особистому житті. Наприклад, у моїй кар’єрі є низка проблем, які я хочу вирішити. Також хочу подорожувати світом як приватна особа.
– Як би ви хотіли, щоб про вас згадували?
– Якщо люди будуть про мене відгукуватися, як про мого батька, мені більшле нічого не треба. Мій батько був чудовим прикладом для наслідування в усіх відношеннях. Я із задоволенням лікую дітей та онуків колишніх пацієнтів батька, і найбільша похвала для мене — це коли вони кажуть: «Ти як батько». Бо людяність – це також те, на що очікують від хірурга. Я навчаю своїх студентів, що вони можуть запізнитися на 10 хвилин на операцію, забути про адміністрацію, але завжди приділяти час щодня заходити і розмовляти з пацієнтом у невимушеному тоні. Насправді, якщо є спосіб зробити це, то й кілька разів. Для пацієнта його випадок є першочерговим і якщо його не поінформують, він не заспокоюється, він хвилюється.
– Досі дискусійне питання, чи варто повідомляти погану новину пацієнту?
– Впродовж останніх десяти років я вважаю, що треба розказати пацієнтові, на що він може розраховувати. Хіба що сім’я просить протилежне. У кількох випадках я зрозумів, що життя постраждалої родини було б зовсім іншим, якби пацієнт знав, що часу залишилося мало.
– Коли ви востаннє плакали?
– Я намагаюся не показувати свій біль, я плачу всередині. Але плакав два роки тому, коли померла моя мама.
– Багато ваших угорськомовних колег емігрували. Що тримає вас вдома?
— Іноді мені надходять пропозиції. Якщо раніше я і задумувався про можлимвість емігрувати, то сьогодні – ні. Попри труднощі на Закарпатті почуваюся комфортно. Я тут вдома.
Мадяр Тімеa
