Чи здатна психіка адекватної людини витримати ті жахіття, які творять російські окупанти в Україні?
Ні, не окупанти – російські звірі, нелюди, орки, наволоч…
Напевно, цим питанням сто разів на добу задається кожен із нас. Так, адекватних, так – логічно й здорово мислячих гомо сапієнс, яким просто невтямки, як можна напасти на вільну, незалежну землю, вбивати і ґвалтувати людей, розстрілювати дітей та вагітних.
Яким невтямки, як можна в 21 столітті творити ті звірства, які чинили в середньовіччі і про які ми читали хіба в книжках.
Навіть гітлерівські війська не були такими гидотними звірами, як рашисти… І не це не перебільшення.
Коли прочитала про зґвалтування дітей, дівчаток, молодих жінок – не могла спати, старалася відволікатися, але цей жах постійно повертається, всверлюється в мозок одна й та ж сама думка: як врятувати дітей від того жаху?
На днях питаю знайому, яка в Польщі з 12-річною донькою: «Не плануєш вертатися додому, до Києва?» Каже – дуже хоче, але донька категорично проти: «Як тільки я слово одне про Київ сказала, а вона в сльози, в істерику: «Мамо, ти хочеш вернутися, щоб мене там покидьки російські гвалтували?» Впала біля неї на коліна й почала з нею плакати: не хочу, не хочу цього ні їй, нікому, жодній дитині, дівчині, жінці… Господи, як ти допускаєш таке?»
А інші жахіття?
Вбивства, розстріли мирних людей…
А як дивитися на ці поруйновані будинки, на засипані брухтом і уламками вулиці та площі колись прекрасних міст, на ці роззявлені пащі проваль та вирв, що утворилися від снарядів та ракет, на роздертий, пошматований і розіп’ятий Маріуполь?
Найсильніші чоловіки розгублено зізнаються, що не можуть читати і бачити це. Тим більше розуміючи, що навіть те, що нам показують – тільки краплина, тільки частина того жаху, який відбувається в зоні бойових дій….
Як людська психіка здатна витримати те, що російські звірі роблять в Україні?
Хтось на днях із друзів-киян сказав: уже звикли й до сирен, і до біганини в підвал, до вилазок раз на тиждень в магазин та аптеку… Не знаю, як можна до цього звикнути – чесно, не уявляю. І не хочу уявляти навіть.
А коли з кимось із подруг зберемося чи з кимось зустрінуся на вулиці, то тема, яку ні разу не оминули: що приймаєте, аби заспокоїтися? Дожили: щоразу одна й та ж тема – які пігулки купити, щоб бодай іноді не боліла голова, щоб не стрибали мушки перед очима і не закладало вуха та не гупало в скроні?..
….І знову всверлюється в мозок: чого мені скаржитися? А як тим, хто там, у зоні боїв? Як тим, чиї сини й чоловіки на передовій, захищають нас, нашу землю, навіть нашу можливість запити заспокійливе чашкою кави?…
Молюся щодня і прошу всіх молитися. Впевнена, Господь чує наші з вами сльози, наш біль, і стоїть щитом за Україною, стоїть за кожним українським воїном, стоїть за правду і волю. Моліться, бо лише так усе це й можна витримати…
Наталія Петерварі
