Ксенія Крохмалюк – корінна броварчанка, яка віднедавна живе в Ужгороді. Разом із молодшою сестрою вона, як і сотні тисяч українців, була вимушена тікати від російської окупації. Так склалося, що батьки дівчат опинилися в одній області, а вони – на Закарпатті. Живуть у знайомих, водночас Ксенія з перших днів приїзду шукає роботу, волонтерить, допомагає військовим та іншим втікачам. Каже, без заняття просто не може – думками постійно повертається до війни… Кореспондент kiszo.news розпитала Ксенію, як вона облаштувалася, а ще хочемо допомогти їй знайти бажаючих зайнятися фітнесом.
- Ксеню, розкажіть про себе, про своє життя у Броварах.
Народилася у Броварах, практично все життя займалася підприємницькою діяльністю – організувала свою школу спортивно-бального танцю, паралельно займаюся страхуванням життя у компанії «Starlife». Ще донедавна й сама була діючим спортсменом, брала участь у змаганнях зі спортивно-бальних танців.
- Коли ви переїхали в Ужгород?
Фактично на Закарпаття ми потрапили 8 березня. Довго не вірилося, що буде повномасштабна війна, але… Тож коли почалася евакуація, то зібрали речі й поїхали. Спершу виїхали до Києва, нам організували транспорт. Десь за добу тільки вдалося сісти на потяг і виїхати на Закарпаття. Їхали в переповненому вагоні, але, як потім виявилося, це ще й не настільки він був переповненим: в купе сиділо по 8 людей, у коридорі ніхто не стояв, не сидів, тож це ще вважалося гарною поїздкою…
- Батьки теж виїхали?
Ми з сестрою поїхали першими, а батьки до останнього не хотіли покидати рідний дім, залишалися у Броварах, кілька днів тому тільки дісталися Хмельницького й зупинилися там. Тож так і вийшло, що ми з сім’єю роз’єднані й у різних областях.
- Чому обрали для переїзду Ужгород?
Відштовхувалися від того, що Закарпаття ближче до кордону, і в разі критичної ситуації зможемо поїхати в Європу, шукати порятунку там. Крім того, в Ужгороді багато приятелів по роботі, тож саме на це місто і випав вибір.
- То ви на Закарпатті вперше?
Так, на Закарпатті вперше. Знайомий знайшов житло, ми живемо в одній кімнаті, в іншій кімнаті живе власник квартири. Було дуже проблематично взагалі з поселенням, ми довго чекали на підтвердження того, чи будемо мати місце, де зупинитися. І навіть коли сідали в потяг, ще не знали, де будемо жити. Спасибі знайомим, які виручили, не покинули в біді.
- Як вас прийняли в Ужгороді?
Все добре, прийняли нормально, тут нема чого скаржитися. Хоча друзі, знайомі телефонують, розпитують: як ви, де ви, що з вами? Все, що наразі можу сказати, що мені здається, ніби сильного усвідомлення війни тут, на Закарпатті, немає. В людей тут ніби нічого не відбувається, деякі думають, що ми, переселенці, просто приїхали на курорт… Мало хто розуміє, що ми без роботи, батьки в іншій частині країни… Якогось співчуття мені іноді бракує чи що… Так, я чудово розумію, що люди мені нічого не винні, як і я їм, та все ж… Знаєте, буквально два дні тому мені один ужгородець так і сказав, що, мовляв, ніяк не може усвідомити, що десь там триває війна… І так воно і є, у кожного, хто приїжджає сюди з центральної чи східної України, з’являється відчуття, що тут все по-іншому, тут все працює, люди ходять на роботу, життя триває…
У нас, у Броварах, просто порожні вулиці, нічого не працює…
- Чи спілкуєтеся з друзями, знайомими – тими, хто ще лишився в Броварах? Що розказують?
Так, однозначно, постійно спілкуємося з броварчанами. Не дуже спокійно там, бо дуже близько, уже в Димарці, багато вибухів, потраплянь ворожих снарядів, руйнувань… Там, розказують, величезні урвища, ями, по пів вулиці немає, будинки зруйновані… І там, у Димарці, численні мої друзі та знайомі залишилися, адже в мене в Димарці працювала філія по школі спортивно-бального танцю E’Motion, я сама там працювала 5 років… Сподіваюся, з ними все буде гаразд!
- Ксеню, чим займаєтеся в Ужгороді?
Зразу, як облаштувалася, почала шукати роботу. Спершу зверталася до знайомих, розпитувала, що і як, налаштовувалася на будь-які варіанти – будь що, аби лише була робота. Ходила вже на дві співбесіди в кав’ярні, залишила анкети в 3 закладах, телефоную, шукаю, спілкуюся. Зіткнулася з тим, що всюди набрані команди людей або ж роботодавці хочуть взяти працівника на постійну роботу, а я не можу гарантувати їм цього, бо раптом щось трапиться і доведеться їхати, тож завжди кажу правду, що я тимчасово…. Відповідно, не дуже й хочуть працевлаштовувати. Власники кількох кав’ярень сказали, що в разі зміни обставин обов’язково зателефонують.
Паралельно шукала зали, де могла б зайнятися фітнесом. Богдана Кешеля запропонувала надати зал для заняття безкоштовно, але треба шукати людей, які б приходили. Тож наразі запрошую всіх, щоб тримати своє тіло і розум в спокої та порядку.
Крім того, ми всі розуміємо, що треба запускати економіку, особливо на західній Україні, де тепер є така можливість. Тому закликаю всіх, хто може: працюйте і допомагайте нашим захисникам! Я ж особисто вирішила, що 10% заробітку пересилатиму на ЗСУ, дуже хочеться бути корисною. Тож запрошую всіх: пишіть мені чи телефонуйте, узгодимо час, заняття проходитимуть в Ужгороді, у залі по вул. Фединця, 23, ІІІ поверх. Записатися можна за номером телефону 093-02-44-268. Розклад занять такий: вівторок та четвер 18:00 і 19:00, а в суботу – 17:00 і 18:00.
- Знаю, що ви ще й волонтерством займаєтеся…
Так, але скажу, що волонтерська команда в Ужгороді потужна, все добре сформовано, тож я долучаюся до нашої «старлайфівської» волонтерської роботи. Робимо все, що можливо, для перемоги. І ми переможемо, все буде Україна!
- Ксеніє, спасибі за розмову, успіху вам!
Наталія Петерварі
