Корінний ужгородець, випусник фізичного факультету УжНУ, а нині науковець University of Nottingham Shoni Shon опублікував на своїй сторінці в Фейсбук розповідь про свій досвід волонтерства і допомогу українцям, які через російську агресію вимушені в ці дні покидати рідні домівки та шукати прихистку в Угорщині, Європі.
Допис волонтера вражає щирістю, тож публікуємо його повністю зі збереженням стилістики автора:
“9 днів, проведених в Угорщині в якості волонтера-перекладача, залишили вагомий слід у душі, думках, відчуттях і стали однозначно одними з найбільш осмислених днів життя.
Але зараз не про це. Мені хочеться похвалити громадян України, які спасаються від війни. Хочу відмітити, що переважна більшість біженців з України вели себе дуже достойно. Незважаючи на важкі, іноді трагічні обставини, люди не забували подякувати, посміхнутися і навіть шуткувати. Чи були інші? Звичайно, вони завжди і всюди будуть. Але так чи інакше через мене пройшли сотні людей, і я можу із впевненістю стверджувати, що ті “інші” – то виняток, невеликий відсоток. Переважна більшість повела себе дуже достойно! Тому мене дуже дивують деякі коментарі стосовно наших біженців, мол вони не такі і дихають не так. Дурниці! І ще, навіть серед тих небагатьох хто зривався чи “бикував”, велика частина через кілька хвилин вибачалася за некоректну поведінку. І знаєте що?! Угорці з розумінням відповідали: звичайно ми все розуміємо, вам не просто.
Також мені хочеться похвалити угорців і Угорщину, які відгукнулися як на рівні громадського суспільства, так і на рівні держави. Знаєте, коли на питання втомленої родини з України про те, скільки часу вони можуть залишатися в державному пансіонаті з безкоштовним харчуванням і утриманням, втомлений угорський МНС-ник добродушно відповідає “поки не закінчиться війна”, і людина видихає з полегшенням, розуміючи, що знайшла нарешті прихисток, в такі моменти віриш в людяність без кордонів.
Чи коли до українки з донькою на вокзалі підходить явно небагата бабуся і питає: “ukrán (тобто, українка?)?” і після того, як втомлена жінка ствердно киває головю, бабулька їй буквально впіхує в долоні купюру в 5000 форінтів!
Чи інша бабулька дає родині біженців 50 євро просто, бо хоче, а ті відмовляються зі словами, що іншим більше треба, дайте іншим (таке я бачив не раз, між іншим)….
Коли в добровольчих гуманітарних пунктах люди відмовляються брати багато їжі зі словами, щоб іншим дісталося!
Або коли страшно втомлена біженка починає засипати комліментами касиршу на міжнародній касі і називає її найкращою жінкою на світі і додає, що від неї іде позитивна енергетика, на що касирша тає на очах і вставляє в конверт з білетами якийсь особливий подарунок (так і не повіла ми який саме).
Коли волонтери на вокзалах, кордонах і аеропртах днями і ночами працюють безкоштовно просто, щоб допомогти.
Коли звичайні люди беруть до себе додому жити інших звичайних, абсолютно чужих людей, і спілкуються дома через ґуґл перекладач!
Коли поліцейський накидує зі свого карману людині на ліки, і лишається кожну зміну на кілька годин довше, бо може допомагати.
Чи коли лікар на вокзалі кидає все і біжить за рецептурною книжкою, щоб встигнути купити за свої інсулін дівчині з України, поїзд якої от-от відправиться на Мюнхен, а інсулін майже на нулі. І ми з ним в останні хилини, як у фільмах, на пероні доганяємо дівчину, яка вже думала, що ми не встигли. Вона бачить ліки (в три раз більше, ніж їй треба) і починає плакати і дякувати незнайомому лікарю.
Так от, в такі моменти віриш, що Людей більше ніж одурманених Zомбі, що людство таки має шанс!
Прості українці побачили простих угорців і навпаки. Ні ті, ні інші не знайшли ні “йоббіків”, ні “нациків”, декотрих, між іншим, воно відверто дивувало. Тому вірю, що це піде на корсить відносинам двох найближчих мені народів, виходить, навіть в цьому Zомбі прорахувалися.
Бути добру!”
Фото автора.
